Микола Бажан. Життя як балансування над прірвою задля загального блага
Кравцова Оксана
26.04.2018
Якось я прочитала статтю Юрія Шевельова «У затінку совиних крил». Для себе звідти вихопила фразу, яка допомогла привести до ладу частину внутрішніх суперечностей: «Треба було ясно, недвозначно й назавжди визнати, що біографія, творчість і місце в історії належать до різних площин, дарма що нічого з цієї тріади не слід замовчувати». Часто ми тавруємо тих, хто зі своєї (чи не зовсім) волі балансує на межі чорного та білого, між служінням силам зла та власною совістю. Особливо це стосується людей мистецтва. Забуваємо одну річ: ми бідніємо, цураючись. Це немудро. Також втрачаємо розуміння, що все життя побудоване на опозиціях, відтінках, а маленькій Людині доводиться з ними боротися, вимальовуючи власну картину.
Власне, книга Віри Агеєвої «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» стосується всього сказаного вище й не тільки. Праця важлива. Не лише тому, що там доволі розлого (з примітками, коментарями, фрагментами спогадів, критикою творчості) витворено життєво-мистецький шлях інтелектуала, майстра поетичного слова Миколи Бажана. Для мене в ній насамперед ідеться про роботу на благо всупереч обставинам, про всепрощення, про відхід від шаблонності сприйняття, від думок, що людина зіткана лише зі світлого та темного.
Отож кілька штрихів до портрета Ніка Бажана. З дитинства любив збирати речі, особливо мистецькі витвори, вважаючи їхнє збереження важливим завданням. На його творчість мала плив поезія Лесі Українки та Павла Тичини, а Леся Курбаса він узагалі вважав своїм натхненником (споглядання вистав під керівництвом майстра допомогло «обрати свій шлях і йти цим шляхом у майбутнє, хай часом плутаючись і спотикаючись, помиляючись і вагаючись, але завше відчуваючи на собі добродійне світло творчого життя Курбаса»).
До теми. Купити книжку «Візерунок на камені»
Згодом Микола Бажан, прагнучи знайти відповідні форми, інтонації, слова, потрапляє під крило футуриста Михайля Семенка, котрий допомагав молодим поетам, дбав про «харч матеріальний і духовний», зокрема саме за його вказівкою Бажан розшукує Юрія Яновського.
Футуризм допомагає Миколі Бажану опанувати ремесло, проте автор «був надто захоплений роботою зі словом, із формою, аби обмежитися їхньою деструкцією».
Поет починає працювати з ваплітянами. Як зазначає Віра Агєєва: «Друга Бажанова книжка (1927 р. – збірка «Різьблена тінь») така не схожа на дебютну, вона демонструє такий різкий поворот вправо, від футуризму до неокласицизму, до одержимості не майбутнім, а минулим, що й сам недавній футуризм починає видаватися чи не дитячою хворобою дуже швидкого росту».
Його починає цькувати та залякувати влада. Постійні вишукування гріхів, страх за власне життя. Наприкінці 30-х років син петлюрівського офіцера обіймає посаду заступника голови українського радянського уряду: «Вибираючи між двома придворними статусами – блазня й міністра – зупинився на другому. Ролі поета номенклатурний список просто не передбачав».
Майстер слова, формаліст, щільність, інтелектуалізм та звучання рядка якого вражали, вимушений писати про Леніна та Сталіна.
У «Трилогії пристрасті» та «Сліпцях» мотив плідності, зачаття, народження, любовної життєдайної пристрасті змінюється на рефлексії над прокляттям безпліддя, викидня, мертвонародженості поневоленої нації. Також звучать мотиви тривоги як знаку часу, «переламаних», обрубаних навсібіч доріг.
На нього продовжують писати доноси (навіть близькі родичі), а нагородження вищим керівництвом відтерміновує знищення. Поети обирають перекладацтво та інонаціональну тематику, зокрема Бажан стає перекладачем Шота Руставелі та інших грузинських авторів.
У воєнний період вірші звучать надто дидактично, але за відсутності політичних лідерів саме поети переймають на себе роль мовців від/для українського народу.
Варто сказати, що Микола Бажан, наражаючись на небезпеку, видав чимало важливих проектів: «УРЕ», багатотомну «Історію українського мистецтва». Він та Павло Тичина 1943 року під час чергових чвар щодо правопису до останнього боролися за літеру «ґ».
У 50-х роках з’являються «Чотири оповідання про надію». Поет роздумує над тим, що Бог не покидає людину. Вона може дочекатися «благодіяння в найбільшій розпуці та занепаді».
У 60-х йому доводиться виправдовуватися, робити це гідно. Віра Агєєва зауважує: «Так чи так, позиція Миколи Бажана вельми показова: він захищає і своїх учителів, і літературних "онуків", демонструючи вміння змінюватися, відчувати нову епоху. І це "змінюватися" для нього означає якраз повернення до себе самого, до себе справжнього».
Поступово (зокрема й завдяки його роботі) проєвропейський напрямок принаймні урівноважується з проазійським.
У 60–70-х звучать мотиви пам’яті, воскресіння слова, непозбувного гріха, жертви та порятунку; з’являються образи «засохлого джерела», «криниці призабутої», що враз стають «живодайними». У 70-х роках поету було запропоновано номінувати себе на Нобелівську премію. Подумавши, оцінивши ситуацію, він відмовився.
На схилі літ Микола Бажан писав: «Дивлюсь навкруги і бачу, як мало залишилось однолітків, людей, які бачили і пережили те, що і я бачив, пережив, але які так і не залишили майбутньому екстракт зі свого і гіркого, і солодкого досвіду». Коли митця настирливо запитували про зв’язок із владою, завжди давав вольтерівську пораду: «За будь-яких обставин треба по змозі обробляти свій сад».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно