Мія, Київ і місячне затемнення
Єфремова Анастасія
07.08.2019
Цього літа полиці Старого Лева поповнила новинка від письменниці Олі Русіної. Авторка відома своїми смішними дитячими повістями «Сестричка» і «Сімейка Майї. Торік авторка презентувала меланхолійну повість «34 сонячні дні і один похмурий» про одне насичене літо на березі моря. Головні герої книжки «Мія і місячне затемнення» – знову діти, які не можуть без пригод. Однак цього разу втрапляють у халепи не лише вдома, а й на вулицях великого міста.
Про що
Мія живе у дев’ятиповерховому будинку разом із Дідусем. Трьома поверхами нижче живе друг дівчинки – Матвій та його брат Людожерчик (насправді Антон). Мама Мії живе з новою дитиною і новим чоловіком у новій квартирі й інколи водить Мію їсти морозиво. А тато Мії… Його дівчинка не пам’ятає. Але нудитися й сумувати їй ніколи. Та й з Матвієм і Людожерчиком не засумуєш.
Друзі шукають Казкову Країну в шафі, ховаються під час сонячного затемнення під столом у шкільній їдальні, розмовляють зі шкарпеткою, що залишилася без пари, вигадують собі нові імена на щодень, спостерігають місячне затемнення, мандрують музеєм і губляться станціями київського метро, знайомляться з відомим письменником, намагаються обійняти корову… Та найбільше вони мріють потрапити до астрономічної обсерваторії. Адже тато Мії працює саме там (тільки тсс-с, про це нікому не можна знати).
Чи здійсняться мрії дітей чи розіб’ються об неприкрашену дійсність? Чи зможе батько таким чином надолужити все за кілька днів, приправивши усе обманом у гарному фантику; де не спрацює силоміць змусити дитину жити за своїми правилами і у своєму темпі? І як закінчиться історія одинадцятирічної дівчинки?
Як
Ця повість – ковток ностальгії для всіх, хто зростав на книжках Всеволода Нестайка. Мія і Матвій – осучаснена версія Яви і Павлуши, які так само мали пригоду в місці, де віє «свіжістю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним, запахом», — у київському метро.
«Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро. А метро, як ви самi знаєте, — це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!» Згадуєте? От Мія і Матвій справді як ті васюківські «тореадори».
Київ тут аж ніяк не тло. Київ тут як лабіринт і поле дій. І прописний він не кількома штрихами, а жирними мазками. Ось Національний художній музей України з левами на вході, а ось планетарій і літаюча тарілка (НЛО, як назвав її Людожерчик) зі станції метро «Либідська», а ось і те саме київське метро з його станціями, переходами і метушливим «лісом ніг» (це теж неологізм Людожерчика).
Повість вийшла дуже щира й по-домашньому тепла, дотепна й трагікомічна, легка й сповнена тією дитячою безпосередністю: «Коли я був маленький, — сказав Людожерчик задумливо, — і бачив, як штани викручують після прання, то думав, що вони плачуть».
Усі герої одразу стають рідними, і хочеться побути з ними хоча б на сторіночку, ну на розділ довше. А тоді все ж відпустити їх, щоб вони могли спокійно насолодитися дитинством.
Для кого
Дотепна повість Олі Русіної зацікавить дітлахів молодшого та середнього шкільного віку. Вона сповнена кумедних витівок і жартів, які трапляються з вами в одинадцятирічному віці, коли світ видається таким величезним, як Місяць, якщо стояти на даху місячної ночі, чи дерево, на яке видерся аж на самий вершечок.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно