0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«Мій дідусь був черешнею»: історія про щасливе дерево
Random

Bokmal 

«Кожен читач має щось схоже з іншим читачем тієї ж історії. Кожен окремо і всі разом вони відтворюють історію автора у власних фантазіях. Вона одночасно стає приватною і публічною, індивідуальною та спільною, особистою та міжнародною. Цілком може бути, що це те, що люди вміють робити найкраще».

                            З «Листа до дітей усього світу» Шівон Паркінсон

 

Ось уже другий рік поспіль головною темою Міжнародного дня дитячої книги стають так чи інакше витлумачені історії. Історії, які здатні об’єднувати і примирювати людей не гірше (а то й краще!) за політичні гасла; історії, які дозволяють мандрувати іншими світами та пізнавати цей, які дарують можливість переживати нові почуття і, що не менш важливо, розуміти себе та інших. Історія, про яку сьогодні йтиме мова, – це вже давно популярна у багатьох країнах повість італійки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio, 1998), яка місяць тому з’явилася в українському перекладі («Видавництво Старого Лева»).

Переклад книжки «Мій дідусь був черешнею» здійснив Андрій Маслюх, а ілюстрації виконала Анастасія Стефурак

Книжка Анджели Нанетті – це розповідь про стосунки між трьома поколіннями, про взаємини між закоренілими містянами та закоханими у землю селянами, про перші зустрічі зі смертю та здатність співпереживати, про взаємодопомогу і взаєморозуміння, про любов до природи і здатність бути добрим до інших. Розповідаючи про цю книжку, не хочеться зосереджуватися на дотепних моментах, яких у тексті чимало, на іронії, відчитату яку вдасться лише дорослим, і на перебігові подій, який важить значно менше за те, як він впливає на героїв. Загалом, сюжет повісті складно звести до одного короткого визначення. Але, якщо спробувати означити його кількома словами, то можна дійти до висновку, що «Мій дідусь був черешнею» є історією про родину, життя і дідуся. Про родину, як квінтесенцію духовної спорідненості та близькості між людьми, життя, яке не закінчується доти, доки тебе хтось любить, і дідуся Оттавіано, який навчив свого онука Тоніно – головного героя й оповідача – усе це розуміти.

 «Якось, повернувшись із дитячого садка, я не застав дома ні мами, ні тата, а лише дідуся Луїджі з бабцею Антоньєттою. З серйозним-серйозним виразом обличчя вони розповіли мені, що бабця Теодолінда поїхала у далеку мандрівку, і я ніколи її більше не побачу.

– Як поїхала?! – закричав я. – А чому вона нічого мені не сказала, не попрощалася зі мною?! І що тепер буде з Альфонсиною?»

Кілька років тому Тоніно, крізь призму світобачення якого ми й дізнаємося усю цю історію, жив у місті разом з мамою і татом. По сусідству з ними мешкали татові батьки з улюбленим песиком: Луїджи, Антоньєтта і Флоппі, а в сорока кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. В цілому, історія Тоніно починається зі смерті бабусі Теодолінда, коли головний герой вперше зіштовхується з чимось, чого він не може зрозуміти і вперше стає свідком похорону. Звичайно, фраза «Бабця Теодолінда померла» нічого не пояснює п’ятирічному Тоніно, не дає відповіді на питання «Де бабця?». Він ще може змиритися з тим, що бабуся «поїхала». Але як вона може бути і «дерев‘яному ящику», і «на небі» одночасно?

«У день похорону все ще більше заплуталося, бо хтось сказав мені, що у тому дерев‘яному ящику, на який наклали купу квітів, — бабця Теодолінда і що її несуть на цвинтар. Якщо вона там, усередині, то не може бути на небі; значить, мене обдурили».

Єдиним, хто зміг пояснити Тоніно смерть стає дідусь Оттавіоно: »Бабці Лінди не видно, але, знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця». Таким чином, давня, як світ, ідея реінкарнації виявляється найадекватнішим і найдієвішим способом зробити смерть чимось зрозумілим, не страшним і не травматичним для дитячої свідомості.

 «Якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті».

Центральним образом повісті стає черешня Фелічія (від італ. «феліче» – щасливий) – дерево, яке дідусь Оттавіано посадив у день народження мами Тоніно – Фелічіти. Щаслива черешня постає символічним втіленням і родини — як родинне дерево, і життя — як дерево життя, і дідуся — як дерево пізнання, родинне дерево та дерево життя заразом. Саме черешня, у якій так просто реалізується ідея реінкарнації, у якій поєднується звичайне біологічне життя і магія, допомагає Тоніно пережити смерть дідуся Оттавіано і зрозуміти, що таке турбота про близьких і рідних.

Сказати, що сімейна історія Тоніно – це історія про втрату можна лише не читаючи книжки. Під кінець повісті уважні читачі обов’язково переконаються, що увесь час мова йшла аж ніяк не про втрати, а – про знаходження, головним чином, себе, рідних людей і рівноваги у світі. Отож, хоч книжка і торкається складних та серйозних тем (а чи може у дитячій літературі бути тема складніша за смерть близької людини?), вона не є трагічною, а швидше навпаки – життєствердною. Авторка вдало відтворює мову та психологію справжньої, не рафінованої дитини, отож читачам не складно буде повірити в цю історію і зблизитися з головним героєм. Можливо, не для кожного, але для багатьох він стане другом та цікавим співрозмовником, а його досвід допоможе у житті як дітям, так і дорослим.

Букмоль рекомендує книжку для прочитання разом з дітьми та оцінує її у 5 мольок

 

 

 

Вам може бути цікаво
Казкові істоти та де їх шукати: єдинороги vs гномики
Ганна Яновська: «Ця книжка виникла внаслідок абсолютно химерного параду подій»
Безсмертя
«Казки під ялинку» – ідеальна книга для сімейних вечорів
«Феміністки не носять рожевого та інші вигадки». Історія Емми Вотсон
Творити від нуля до безкінечності: рецензія на збірку Марії Титаренко
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати