«Мій дідусь був черешнею»: доки тебе хтось любить, померти неможливо
22.04.2018
«Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio) — одна з найвідоміших повістей італійської дитячої письменниці Анджели Нанетті, видана українською завдяки Видавництвові Старого Лева. Книгу читають і люблять у понад двадцяти країнах. Вона зібрала літературні премії Італії, Німеччини, Франції та Словаччини. Книжка увійшла до міжнародного каталогу дитячих книжок «Білі круки» (The White Ravens), створеного Міжнародною молодіжною бібліотекою в Мюнхені. А у 2003-му авторка отримала Національну премію імені Андерсена як найкраща письменниця Італії.
Марта Цюра, Друг читача
Книга захоплює вже з перших рядків прочитання, адже стиль написання та подачі тексту Анджели Нанетті легкий, простий та зрозумілий.
Оповідь ведеться з уст маленького хлопчика Тоніно. Йому п’ять, він живе у місті з сім’єю — мамою Флелічітою та татом. Поруч з ними мешкають татові батьки — дідусь Луїджі та бабуся Антоньєтта з їхнім злегка пришелепуватим псом Флоппі. Пес Флоппі «був уже якийсь напівпес, бо вони (дідусь з бабусею) ставилися до нього, мов до дитини, яка, до того ж, трохи несповна розуму».
А за містом, в селі, жили мамині батьки Оттавіано та Теодолінда. Тоніно каже, бабуся та дідусь, які живуть у селі, зовсім не такі, як ті, що проживають у місті. У ще маленького Тоніно з дідусем Оттавіано напрочуд теплі та зворушливі стосунки. Дідусь із села полюбляє ділитися з онуком кумедними історіями про свої давні витівки, ба більше — вони стають друзями, яких об’єднують спільні пригоди та таємниці. А ще дідусь навчив хлопчика слухати дерева:
«Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася — ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»
Історія розпочинається із новини про те, що бабуся Теодолінда помирає. Саме тоді наш маленький Тоніно вперше зустрічається з тим, чого зовсім ще не може збагнути. Єдиним, хто зміг до ладу пояснити Тоніно смерть бабусі Теодолінди, став дідусь Оттавіано:
«Знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця».
Альфонсина — це ще одна цікавинка цієї книги. Це улюблена гуска бабусі Теодолінди та Оттавіано і цілком самостійний персонаж.
Зазвичай дорослі згадують про смерть чи померлого з сумом та ще довго після втрати виглядають пригніченими. Дідусь говорив про бабусю з трепетом замість смутку. Він вважав, що «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме цю думку закладено в основу книжки.
До теми. Купити книжку «Мій дідусь був черешнею»
Важливим персонажем є Фелічія (походить від італійського слова «щасливий»). Це черешня, котру дідусь Оттавіано посадив на честь дня народження мами Тоніно — Фелічіти.
«Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто „щасливий“. Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія. На тому й зупинилися. Деревце мало три гілки, а навесні, коли мамі виповнилося сім місяців і в неї прорізалися чотири зуби, зацвіло — на ньому з’явилися чотири квітки. Відтоді мама з черешнею росли разом. Їх двоє та дідусь із бабцею — оце й була сім’я».
Нанетті розкриває сумну, але важливу тему смерті близьких. Це книжка про дорослішання, примирення та внутрішні переживання великих і маленьких людей. Проте настрій роману аж ніяк не траурний — герої навпаки ілюструють свою життєствердну позицію, позитивний настрій та взаємну підтримку впродовж усього твору.
До теми. Купити книжку «Чоловік, який вирощував комети»
Книга дуже важлива не тільки для тих, кому не дуже давно виповнилося п’ять, але і для дорослих. Вона про любов, яка залишається з вами довше за людей, яких ви любите. У фіналі книги читач може зрозуміти наскільки філігранно італійка ілюструє шлях від втрати до віднайдення чогось нового та ще непізнаного.
Додам також про оформлення книги молодою українською ілюстраторкою Анастасією Стефурак. Адже її зображення ідеально злилися з текстом Анджели Нанетті та до найдрібніших деталей передали настрій книги. Я прибережу на майбутнє насолоду від читання в оригіналі, але Андрій Маслюх дав нам можливість смакувати творчість цієї авторки у бездоганному українському перекладі. Він детально та напрочуд реалістично відтворює стиль написання Анджели Нанетті, що мусить потішити серце кожного читача.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно