Місце звуку: Девід Літчфілд «Ведмідь-піаніст»
07.02.2018
«Я не завжди знав, що я ілюстратор. Насправді, я взагалі не знав, хто я є», − зізнається 2013 року у своєму Ted-talk Девід Літчфілд. Невпевнений у власній майбутній справі, 2010-го року він приймає особистий виклик та вирішує − 365 днів поспіль робити по одній замальовці щоранку. Літчфілд ділиться своїми малюнками зі світом за допомогою інтернету й отримує велику підтримку від користувачів фейсбуку та інстаграму, а, що особливо приємно, ілюстраторів. Це й надихає його продовужувати займатись тим, що він ніколи б не міг назвати словом «робота», скоріше «улюблена справа». І якщо в перші дні виклику ці слова здавалися йому неймовірними, наприкінці року він вже впевнено міг сказати: «Я Девід Літчфілд, ілюстратор».
Софія Швагер, Букмоль
Коли відкриваєш його першу, створену через 5 років після челенджу, книжку «Ведмідь-піаніст», у якій він виступив і автором, і ілюстратором, виникає декілька запитань. Чи можливо, щоби цю красу створила людина, яка ще декілька років тому не була точно впенена у справі свого життя? Чи не є книжка «Ведмідь-піаніст» метафорою історії автора? Без сумніву уявити та проінтерпретувати можна будь-що, але в якомусь сенсі обидва питання риторичними. І я спробую розказати чому.
Історія починається з того, як одного разу в лісі маленьке ведмежа випадково знаходить дивний предмет, який захоплює всю його увагу. Спочатку він боїться його, проте все ж зважується доторкнутись. І лунає неприємний звук. Проте це не зупиняє тваринку. Наступного дня малий повертається та почувається сміливіше поруч із величезною штукенцією. Проходить багато-багато часу щоденних навідувань, звуки стають насолодою і майстерність ведмедя стає такою ж великою, як і він.
Коли ведмідь грав, то почувався дуже щасливим. Звуки ніби переносили його з рідного лісу до далеких і дивних країв, які він бачив у мріях.
Поступово гра приносить задоволення не лише ведмедю. Щовечора на галявину до дивного предмету приходять усі мешканці лісу. Автор особливо приємно підкреслює атмосферність цих маленьких концертів, тісно розставляючи тварин напівколом позаду музиканта.
Проте одного разу прекрасні звуки чує дівчинка та її тато. Вони пояснюють ведмедю, що дивний предмет − це піаніно, і запрошують його до міста, де б він зміг вповні розкрити свій талант. З маленьких візуальних деталей ми зчитуємо, що кінцевий пункт їхньої подорожі − це Бродвей, центр світського та культурного життя Америки. Сумніваючись, чи варто лишати своїх друзів, ведмідь все ж вирішує погодитись. Проте дуже скоро розуміє − яким би прекрасним не було місто, його музика найсолодше та найтепліше звучала серед друзів.
У нього була слава, нагороди, вся музика світу, але він сумував за рідним лісом. За своїми давніми друзями. За своїм домом.
Отож ведмідь повертається. До улюбленого лісу, до найближчих створінь, які весь час стежили за його шляхом і сумували за його музикою. І саме тут він грає свій найкращий концерт.
Перше, що приходить на думку після знайомства з книжкою, – це кінематографічні композиції. Ілюстратор, подібно до режисера, показує нам загальний план − ліс, місто; середній − ведмідь із піаніно на галявині, на концерті, розмова з дівчинкою; та, звичайно ж, крупний, у якому ми, ніби у фільмі, бачимо лапки музиканта на клавішах, задоволену мордочку, захоплену створенням музики. Сторінки книжки наповнені безліччю деталей, дрібненько промальованих автором з особливою ретельністю. І тут особливої уваги заслуговують розгортки з лісом, концертом у великій, наповненій глядачами, залі та нічним містом.
Загалом уся книжка наповнена щирістю та легкістю. Жодних страшних чи темних моментів. Навіть коли головний герой сумує, його почуття видаються чистими та світлими. Хоча історія дуже проста, вона розкривається відповідно до того, як заглиблюється в неї читач.
Незважаючи на те, що книжка рекомендується дітям віком від 3 до 6 років, цілком можна говорити про її актуальність для старшого читача. Одна з найважливіших тем, що поєднує історії Літчфілда, такі «Ведмідь-піаніст» чи, наприклад, «Коли Пол зустрічає Арті» (про шлях відомого британського гурту Simon & Garfunkel) − це не лише тема пошуку своєї справи, а й розуміння, що потрібно щоденно приділяти їй свій час та енергію, вірити у власний талант. І це повертає нас до тих самих запитань, що були поставлені на початку. Можливо, через власний досвід, можливо, через своїх персонажів, автор показує нам − варто любити те, що ти робиш, кожного дня. І не в останюю чергу важлива щира підтримка найрідніших, що є чи найголовнішою у моменти, коли ми боїмось або перестаємо вірити у власні сили.
Книжка «Ведмідь-піаніст» стала надзвичайно відомою у всьому світі, отримала багато нагород та дала Девіду Літчфілду можливість працювати з одними з найкращих видаництв, серед яких Penguin Random House, Faber & Faber та Harper Collins Children’s book. У своєму нещодавньому інтерв’ю ілюстратор також зізнався про підготовку другої частини книжки. На разі українською перекладена тільки перша книжка. Однак його історії такі зворшуливі та світлі, а енергії та натхнення так багато, що майже не виникає сумніву, що «Ведмідь-піаніст» – не останнє перекладне українською творіння Девіда Литчфілда.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно