Валентина Вздульська, Казкарка

Казкова повість Олени Захарченко «Хутір» для молодшого шкільного віку переносить читача в останні роки Радянського Союзу. Головна героїня – 7-річна Христя – вимушена перебратися на хутір до баби з дідом, адже її батьки мають серйозні «неприємності» з КГБ через проукраїнські погляди тата.

Дівчинка поринає в романтизовану атмосферу сільського життя, знаходить нових друзів і йде до першого класу в місцеву школу. Але «долучившись» після міста до природної стихії, Христя виявляє, що і світ навколо, і вона сама не зовсім такі, якими здаються на перший погляд. Ліси населяють мавки, річки – русалки, відьми чаклують, привиди стережуть закляті скарби, а тварини розмовляють. Щобільше, дівчинка розуміє їхню мову, адже є спадкоємицею таємничої Княгині – покровительки звірів. Доля її роду та друзів дивним чином переплетена з долею всієї України та її боротьби за незалежність.

Такий короткий виклад зав’язки повісті в окремих читачів здатен викликати цілком зрозумілий скепсис. «Знову про село, мавок і русалок? Знову хтось руйнуватиме імперію? Тільки не це! Де урбаністичні теми, де психологізм, де реалізм, зрештою?» Утім, з перших же рядків Олена Захарченко, як маленька фея з «Пітера Пена», кидає у вас пригорщу золотого пилку – дивовижної вправності й правдивості, з якою вона відтворює голоси малих і дорослих персонажів. Героям-дітям хочеться вірити, бо й сама пам’ятаєш себе такою, сама втрапляла в такі ж халепи й насолоджувалася тими ж радощами: втікати від баби, що хоче дати дрина, губити чи дерти штани, висмоктувати з квітів нектар і дертися на найвищу гору, щоб з вітром мчати донизу на санчатах.

Текст «Хутора» виразно промовляє до покоління 80-х і початку 90-х, що виросло за межами великих міст, спільністю досвіду і впізнаваністю ситуацій, викликає приємну ностальгію. За стилістикою повість відсилає до нестайківської традиції, продовженої у комічному або гротескному ключі таких текстів, як «Я, Миколайко» Зінаїди Лущенко, «Його звуть Міша» Ані Гераскіної, «Дівчинка на кулі» Ольги Слоньовської. Мова авторки легка і вправна, а синтаксис максимально адаптований до юного читача. Безперечно, текст матиме чимало прихильних дорослих читачів, а от передбачити дитячу рецепцію, як завжди, складно: чи не буде описаний досвід для них менш промовистим або й зовсім чужим? Тут уже – слово за юними читачами.

Безмежно смаковиті, комічні халепи з ностальгічним присмаком часом так обважують гілки сюжетного дерева, що навіть трохи відволікають увагу від головного дійства – протистояння добра і зла, що розгортається в «Хуторі» за казковою логікою. І ось тут і ховається вельми неоднозначний ідеологічний «сюрприз» тексту. На боці добра виступають, ясна річ, мала Христя, її рідні й друзі, борці за незалежну Україну, містична Княгиня, а також уся природа та навіть казкові істоти й привиди з далекого минулого часів волинської, литовської, руської, але ще не української ідентичності. Зло в його тут-і-тепер пов’язане з імперською радянською системою та її механізмами, прихвостнями і виродками. Відтак казкова аксіологія «Хутора» набуває не просто політичного, а й метаісторичного забарвлення, породжуючи дискурс української «національної» есхатології та провіденціальності української держави якщо з не доісторичних, то із середньовічних часів.

З «Хутором» у сучасній українській дитячій літературі знову постає проблема ідеологій. Метаісторія – іще один спосіб, у який в українському дитліті останніх років почало осмислюватися колоніальне минуле. Питання в тому, наскільки прийнятною є подібна патріотична риторика з містичним обґрунтуванням у дитячій книжці, якщо один із пріоритетів відкритого суспільства – розвивати у читача критичне мислення.