Мамо, почитай!
02.07.2014
Не знаю, як у кого, а в мене кожен вечір завершується ритуально: малеча, викупавшись перед сном і солодко зарившись у подушку, мрійливо заплющує очі і вимогливо промовляє, як заклинання: «Казочку!». І хоч-не-хоч, а мусиш садовити своїх допитливих неслухнянок на казковий корабель, що вирушає в країну снів.
Раніше було просто — згадувала відомий сюжет (обов’язково — «про принців і принцес»), і переповідала щось із Шарля Перро чи Божени Нємцової. Але з часом завдання ускладнилося — мої дівчатка нізащо не хотіли чути вже знайомі історії і вимагали чогось новенького. Так що відомі сюжети швидко закінчилися, так само, як і грецькі та давньоримські легенди. А з того часу, як Олеся навчилася читати і перечитала всі книжки, що були вдома, а потім залізла в інтернет, узагалі настали скрутні часи. Довелося на ходу вигадувати щось самій. Будете сміятися, але і цей запас сюжетів виявився не безмежним.
І тоді я придумала новий ритуал: просто читати їм на ніч цікаву книжку (з продовженням). Спочатку це було «Кохання коня Домінікаса» Вітаутаса Лансбергіса у чудовому перекладі Дмитра Чередниченка. Пізніше — «Поліанна» Елеонор Портер (колись я зробила першу в житті спробу перекласти цю книжку з англійської — і цей переклад у мене лишився). Після цього — «Вісім днів із життя Бурундука» Івана Андрусяка...
А нещодавно мені до рук потрапила книжка «Ангел Золоте Волосся» Зірки Мензатюк. Придбала я її на останньому Книжковому арсеналі — купилася на яскравий малюнок на обкладинці (все ж «Видавництво Старого Лева» вміє привабити читачів) і на знайоме прізвище. По дорозі додому розгорнула в метро, щоб ознайомитися... І — попалася! Бо такого глибокого і щирого поєднання неоднозначного дитячого світу з історією і казкою я давно не зустрічала. А може, й ніколи досі.
Галинка — проста школярка. У неї непросте життя — і в школі, як їй здається, у неї немає друзів, і нова вчителька зовсім не така, як попередня, а головне — її улюблений молодший братик уже кілька місяців лежить у лікарні зі зламаною ніжкою, і перспективи зовсім не радісні. І навіть дивний янгол, більше схожий на старшого брата, який знайомить Галинку з історією відомого печерського іконописця Аліпія, не вирішує за неї її проблем. Усе це має зробити Галинка сама — і лише в кінці стається невеличке диво.
Я краєм ока спостерігала, як бігали оченята Олесі, коли вона читала «Ангел Золоте Волосся». Думаю, найближчим часом я знову візьму цю книжку до рук, і ми продовжимо наші вечірні читання. І вередливі слова «я це знаю» не будуть злітати з дитячих вуст. Бо казка життя — на те вона й казка, щоб учити нас жити по-справжньому.
Наталія Позняк-Хоменко
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно