0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Махно, той самий та інший
Random
Для книжки, що назвою своєю апелює до вічности, годі шукати ліпшої зав’язки, ніж приготування до кінця світу. Відповідно до такої перспективи, маємо на початку роману месію, такого собі Саббатая Цві, про котрого трохи раніше писала в романі «Львів самотніх сердець» Юлія Мельникова, маємо згадки про рукописи, що підтверджують його істинно месіанську природу, ну і маємо євреїв, котрі, попри тисячі кілометрів від Язлівця чи Язлівців, що неподалік від Чорткова і Бучача, до Вічного міста, допильнували часу появи мешіаха та не залишилися осторонь, а, розуміючи, що час близький, рушили у бік Єрусалиму, аби бути причетними до цього воістину ключового моменту Історії.
 
Ігор Котик, ЛітАкцент
 
Але ця історія не про них. Не про відчайдухів, котрі під впливом осяяння кидають своє майно і йдуть за зорею. Вона радше про тих, котрі примножують свої скарби, а коли подаються в далекі світи, то для того, щоб повертатися. Принаймні подумки.
 
Географічно беручи, «Вічний календар» це клубок, який тягнеться від малої батьківщини автора, Чортківщини, на Поділля, Придніпров’я, Надсяння, Волощину, Стамбул, Сараєво, Ізмір, Єрусалим і врешті решт Нью-Йорк, де автор
книжки мешкає уже близько двадцяти літ. Часові рамки роману – від другої половини XVII століття до періоду теперішнього протистояння на Сході України. Некваплива течія дискретного сюжету, в якому події відбуваються переважно на тлі переломних періодів історії (часи османської окупації подільських земель у сімдесятих – дев’яностих роках XVII століття, світові війни XX століття), дає змогу розгледіти історично-культурні нашарування, переплетіння національних коренів, процеси зближення і віддалення, злиття і протистояння, повторення історій на тлі безповоротности часу.
 
Очевидно, що одною з найскладніших проблем у роботі над таким великим обсягом історичного матеріалу була його структуризація. Махно поєднує хронологічний та асоціативний способи викладу подій, чим робить свій ґросбух вразливим перед можливими закидами в недостатньо чітко вибудованій структурі чи сюжетній розмитості. Хоча я не вважаю такий спосіб викладу недоречним, бо бачу у ньому певну аналогію до будови поетичного твору, принаймні місцями, і запропоноване автором тертя між часом лінійним та часом нелінійним вносить у текст певну інтригу. Дозволю собі тут в довільній формі стисло переказати кавалок тексту, неповних двадцять сторінок, аби увиразнити шви, які на тлі розлогого романного полотна можуть здаватися пробілами.
 
Зачнімо від точки, яка могла б стати кульмінаційною. Зустрічаються на фронті двоє земляків-вояків, закоханих в одну і ту ж дівчину Настю, про що вони не можуть не знати. Один з конкурентів (не той, з котрим дівчина погодилася на шлюб) повертається до рідного села, інший (фаворит, так би мовити) тим часом гине. Чекаєте зближення фронтовика, який повернувся, з дівчиною? Поговорімо ліпше про зносини бика з ялівкою. До вашої уваги розповідь про те, що передувало тваринному спаруванню, а замість сцени копуляції – інформація про підготовку російських імператорських військ до наступу на Язлівці й сусідню Митницю. Воєнна агресія, як це показано у класичній праці Лакоффа і Джонсона «Метафори, якими живемо», – та сфера, з якої людство здавна черпає лексичний фонд на позначення любовних стосунків, тож новини з фронту цілком органічно в’яжуться до теми зносин між тваринами. Йдемо далі за текстом. Якщо ми домовилися (такою є мовна конвенція) зобразити любов як воєнну операцію, то наступну сцену роману можна вважати результатом воєнних дій. Йдеться про народження нової людини, Дмитра – сина Насті і солдата невідомо якої з армій. Контекстом є світова війна, а в ній, як ви розумієте, беруть участь вояки різних армій, тож дівчині-галичанці волею-неволею доводиться мати стосунки з мужчинами різних національностей. Темрява довкола постаті батька й умов зачаття дитини відображена в особливих умовах пологів: дитина народжується у пивниці, що використовується як бомбосховище, і коли надворі падають бомби, які, гіпотетично, скидає батько новонародженого, хтось в іншому кутку льоху випорожнюється. Але що далі? Що може бути після бруду і темряви? Краса. Бо на тлі попередньої ситуації її видно найвиразніше. Тож наступна сцена роману – споглядання небесних сфер через телескоп. Водночас це і сцена спогаду про чоловіка, який мав би стати Настиним нареченим, якби не загинув на війні.
 
Отак-от перевальцем, завалюючись то на одну ногу, то на іншу, спостерігаючи за худобою та небесами, неквапливо, але доволі впевнено, письменник тягне свого сюжетного воза. З доброю орієнтацією в історичних подіях і відчуттям деталей. Без авторських оцінок мультикультурного світу минулого своєї малої батьківщини та ширших горизонтів.
 
Гляньмо, як ця візія виражена у другому розділі другої частини роману. У ньому розповідається про рабина Довида Моше Фрідмана, котрий останні десятиліття ХІХ століття прожив у Чорткові, долучився до розбудови міської архітектури, був освіченою особистістю, зануреною у світ книг. Подавши його портрет у найкращому світлі, письменник переходить до збірного образу єврейства, усталеного серед митницької громади. “Жодні єврейські імена зі Святого Письма не могли б переконати нікого в Митниці, що євреї не винні у смерті Спасителя. <…> Винен Ґольдштейн, винен Альбін, винні крамар, міняйли і служка. Усі митницькі євреї разом зі своїми жінками та дітьми були винні”. Далі Махно описує одну з ситуацій, що могла б бути приводом для такого ставлення християн до євреїв. Тільки-но українці збудували в селі церкву, як єврей Альбін акурат напроти неї поставив корчму. Таке сусідство не було чимось винятковим – корчми часто будували напроти церков, та все ж правовірних християн обурювало, що місце для п’янок, брудних жартів і нецензурщини випадає напроти їхньої святині. Але, як показує далі автор роману, точка зору сільського пастора та його оточення не збігалася з поглядом на цю ситуацію інших вірян. Частині християнської громади присутність корчми біля церкви була цілком до душі. Понад те, вони вирішили провчити односельчанина, який підтримував священника, аби більше не роззявляв писка там, де не треба. Махно не виправдовує жодну з конфліктуючих сторін, не стає на бік українців чи євреїв, клерикалів чи лібералів, але достатньо того, що показує роздвоєння української частини громади.
 
 
Мультикультурність, змішування національних первнів найвиразніше виявилися у взаємодії українців з особами турецької національности. Це добре помітно на прикладі роду Баревичів – центрального у «Вічному календарі». Цей процес активно розгорнувся ще у часи Османського приходу у другій половині XVII століття, коли тільки одному з чотирьох дітей Гриця Баревича вдалося уникнути асиміляції. Під час Першої світової війни нащадок тих Баревичів, котрі потурчилися, прийде на батьківщину своїх предків (він про це не здогадується) на чолі військової частини, один з його солдатів буде кохатися з дівчиною з його роду (гіпотетично – його сестрою), а сам він, потурчений офіцер з роду Баревичів, знайде тут свою смерть. Під час Другої світової війни турки не прийдуть, але після неї, під впливом переселенчих процесів, до онуки тієї, що мала зносини з турецьким солдатом, засватається хлопець турецького роду, предок котрого колись пустив коріння на Надсянні. Таким чином, процес туркізації центрального у романі роду не обмежився XVII століттям, коли османи правили на Поділлі, він продовжився і через 250, і через майже 300 років по тому. Якщо ви вірите у фатум, то вважайте, що це розплата за те, що тоді, в тисяча шістсот якомусь-там, їхній предок Гриць Баревич побудував у Митниці митний кордон (метафора національного розмежування), аби мати змогу на цьому наживатися.
 
Як колись євреї та вірмени їздили до Єрусалиму, українські персонажі Махна шукають собі ліпшої долі їдучи на Донбас, в Росію, до Америки, аби мати змогу вибудувати хату, з якої їх виженуть сильні світу цього, і тоді нащадки вчорашніх пілігримів і собі їхатимуть на заробітки. Та попри це Митниця і Язлівці не те що зберегли, а ствердили свою українськість. Тоді як інші національності, що мешкали в цих населених пунктах, масово покинули край. Вірмени, які у XVII столітті посідали у Язлівцях помітне становище (розбудовник Язловець Минас Сиринович; війт та суддя, який утримував своїм коштом загін, що оберігав містечко – тоді ще містечко – Богдан Сеферович; писар Оганес Евдокаці), виїхали безповоротно. Євреї – ті поверталися. Турки переселили їх до Кам’янця, а через 250 років, після Першої світової, нащадки тих переселенців вернулися назад. Поляки – ще інша історія. У часи Другої світової війни виїжджали добровільно, по війні – примусово. Поки що масово не поверталися, колесо історії крутиться. “Відхід – це здобування досвіду, а повернення – це бажання його осмислити”, – каже письменник у розмові з Анною Золотнюк [https://zbruc.eu/node/91752 ]. Д. – персонаж, який з’являється в останньому розділі роману, – повертається з Америки на землю своїх предків, але лише на оглядини. Зрозуміло, що, на відміну від свого діда, котрий їздив до Америки на заробітки й повернувся, Д. знову поїде за океан, бо там – не лише робота, коханка, друзі, там уже й коріння його роду. Хай поки що тільки символічне – мова про документи, знайдені в Америці під час відвідин Д. своєї малої батьківщини, які стосуються його родоводу. А втім, можливо, наш герой-сучасник і не потребує інакшого – його цікавить коханка і книжка про минуле батьківщини, а не шлюб і діти у новому краї. В кожному разі американський спосіб життя видається привабливішим за українські клопоти, мультикультуралізм бере гору над патріотизмом.
 
 
Роман Василя Махна оперто на документальних джерелах, але матеріал переплавлено у вирі авторської уяви так, що подекуди події твору відхиляються від фактів. Скажімо, письменник дозволив собі привести турецькі військові частини до Митниці часів Першої світової, де їх в той час насправді не було (були в Гутиську на Бережанщині, в окремих населених пунктах Івано-Франківщини). А ще – поправити біографію персонажів, про котрих він раніше писав у своїй есеїстиці. Бо й справді – митцеві неможливо двічі ввійти в одну й ту саму річку. Тож звільнений від не зовсім художнього жанру есею романіст одружує свого Феліціяна Коритовського не з Евою Богуцькою (досить вірити Махновій есеїстиці та історичним джерелам), а з Геленою Волянською, заводить їм інших дітей, зміщує дати. Не подумайте – мова не про того відомого Феліціяна Коритовського , що був комендантом Львова і будував на Ринку руками гайдамаків кам’яницю Андреоллі, але теж про чоловіка з плоті і крови. Про цього у дослідженні чортківського історика, колишнього директора міського краєзнавчого музею Яромира Чорпіти читаємо: “… в Чорнокінцях Великих… зять дідича Богуцького, якийсь поляк Коритовський жорстоко знущався над одним українцем, жадаючи від нього ніби схованої зброї. За наказом ката нещасному відміряли 75 буків. Одного єврея після знущань він застрелив за те, що його чотири сини були січовиками. Стежачи за катуванням своїх жертв, Коритовський вигукував: «Вонхай (нюхай), чия єст земля, польска, українска?»” (Чорпіта Я. Чортків: Історико-краєзнавчий нарис. – Київ, 1993. – С. 28). Оскільки час і місце дії загалом збігаються, та й в Махновому есеї «Кури не літають» прив’язка до Богуцького теж є, то зрозуміло, що йдеться про того самого Коритовського (хоча Чорпіта не подає імени). Проте в Махна ніде не згадано про українофобію цього героя, тільки дуже толерантно зазначено, що він симпатизував полякам і під час українсько-польської війни 1919 року інформував поляків про розташування українських військ. Персонажам «Вічного календаря», здається, взагалі шовіністичні настрої не притаманні. Хотілося б вірити, що й поза романом не існує ніякого польського шовінізму, але, на жаль, і історія, і сучасність свідчать, що це не так. Та якщо таке згладжування гострих кутів в українсько-польських стосунках допоможе Махнові за кілька років виграти «Анґелуса», то нехай. Загалом це добротний твір, в який вкладено багато праці, твір, в якому є чуття стилю, атмосфера різних епох, тож, виглядає, що шанси є. Якщо Богдан Задура погодиться відкласти свої плани щодо тлумачення поезії і двигати переклад цієї саги рік чи й більше.
 
Вам може бути цікаво
Дивні, але захопливі: 3 книжки, від яких неможливо відірватись
(Не)ідеальні люди в ідеальному світі: рецензія на книгу Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»
Ганна Лелів про віру в себе і «928 миль від дому»
Топ-5 книг від Наталі Іваничук
Одеська книгарня-кав`ярня Старого Лева не працюватиме 8-11 червня
Онлайн-презентація збірки Анни Малігон «Розарій»
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати