Лицар Прекрасної Баби
27.09.2016
Тетяна Трофименко, ЛітАкцент
Сергій Осока. Нічні купання в серпні. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016
Книжку малої прози Сергія Осоки, автора з Полтави, мені ще до її виходу друком порадили кілька знайомих. Мовляв, реалізм, усе, як ти любиш, та ще й земляк. Знайомим я кивала, але без особливого ентузіазму: як показало життя, під реалізмом кожен розуміє що йому заманеться… Зміст збірки відразу насторожив. «Балада про квашені помідори, «Корови йдуть», «Корови не йдуть», «Баба пряде», «Баба з козами», «Параска, коровина мати» – від цих назв оповідань Сергія Осоки повіяло чимось таким… давно забутим… густим… напевно, шістдесятництвом.
Справді, ці тексти нагадають вам прозу братів Тютюнників чи «Сільські історії» Анатолія Дімарова і, на щастя, зовсім не нагадають картонних декорацій із творів сучасних українських письменниць школи Люко Дашвар, для яких позаміський ландшафт є лише тлом для розгортання власних фантастичних вигадок на тему страшного кохання, чи просвітлено-язичницького мімімі Мирослава Дочинця, зануреного в єдність із природою й одвічну мудрість нашого народу. У художньому плані Осока стоїть значно вище за згаданих сучасних авторів, і може скласти гідну конкуренцію «західному» крилу нинішньої сільської прози, яким кермує Марія Матіос. Письменник повертає в активний літературний дискурс саме центральноукраїнське село, що, поза сумнівом, важливо для встановлення ідейно-тематичного балансу (хоча я й не маю нічого проти гір, потоків і полонин).
Він дуже органічно і з відчутним захопленням змальовує всі реалії сільського життя – куди тому Марку Лівіну з безпорадним копирсанням у псевдодитячих спогадах, які більше нагадують вимучений шкільний твір «Як я провів літо». Сергій Осока пише про «своє село» (автобіографічність текстів очевидна, і про це ще скажемо далі) смачно, сповна й від усієї душі: «Пірнати тільки з розплющеними очима. Піднімати кушир з водяними павуками, чорними жуками, пуголовками, жабами, черепашками, слимаками, ряскою і пасмами водяної кропиви. Купатися з друзями. Досхочу. Донесхочу. До райдужних кіл під очима. До кілка в грудях. Виходити на берег і дубнути після кількагодинного купання (рушника, як завжди, немає), струшувати з волосся воду на траву, підстрибувати, сохнути. Грати в карти на чужому простирадлі (спершу — так, а потім на поцілунки). А тоді йти босяка додому, їсти там борщ з великими кружалками картоплі, знімати губами м’ясо з кісток, дивитися на муху, що б’ється в шибку, хотіти спати. Не хотіти спати. Хотіти іншого, ще невідомо й чого, чути, як воно іноді грається м’язами на литках, зігріває груди» тощо.
Кожна деталь набуває для автора особливої значущості, і він ні в чому не хибить, малюючи картини, про які будь-який семенівець чи чорнущанин скаже: «Оце воно!». До речі, особливості мовлення відтворені тут також дуже коректно – зауваження викликає хіба невідомо чому «оглушена» частка «ож» (у «Нічних купаннях» – «ош»), якої ви не знайдете в більшості словників, а от почути можете. Приміром, від мене.
Отож, Осока пише гарно. Він пише переконливо. Пише яскраво. І до того, аби я власними руками почепила цьому авторові почесну стрічку сучасного Тютюнника, бракує зовсім мало. Наприклад, ідейної широти. Хай там як, а увірвавшись у літературу на хвилі хрущовської відлиги, українські шістдесятники, ці діти голодного повоєнного села, геть не мислили вузькими локальними категоріями. Вони збиралися завойовувати космос і проблеми їх хвилювали глобальні – вічні, як то кажуть, і загальнолюдські, часом дуже несподівані в сюжетному втіленні.
Натомість у збірці «Нічні купання в серпні» коло основних проблем окреслено вже в першій новелі – і далі автор лише повторює їх із незначними варіаціями. Головна з цих проблем, які турбують Сергія Осоку та його персонажа, полягає в тому, що баби помирають. Це факт, і це дуже сумно, і після першої історії про те, як «ваша прабаба пережила невістку років на сім. Саркома. Навесні баба почала трохи задихатися, наприкінці літа вже не могла донести од колодязя піввідра води, усю осінь пролежала в лікарні, а в середині грудня померла» ви можете сплакнути, згадавши свою бабу чи прабабу. На другій – просто зітхнути. На третій – почати битися з собою об заклад, від чого ж цього разу помре наступна баба…
Очевидно, що сумна подія свого часу стала відчутною травмою для автора, адже він постійно повертається до цієї теми, культивуючи комплекс провини: «Уже зараз, коли минуло років і років, ви можете про щось згадувати і про щось жалкувати, безсило сердитись на себе, що мало допомагали своїй прабабі, що мало просто були з нею поряд, хоч і було вашим найбільшим дитячим страхом — уявити, що вона колись помре». Авторові/персонажеві здається, що чим надовше він збереже в пам’яті всі подробиці свого дитинства та юності – часу перебування з близькою людиною, – чим старанніше зафіксує їх у художньому слові, тим більше в нього буде шансів спокутувати свою вину та відновити внутрішній спокій, безнадійно порушений утратою:«І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці баби Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня — під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, — мені воно має світити, як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла».
Сергій Осока добровільно обирає для себе роль лицаря печального образу, готового на довічне служіння – тільки на місці Прекрасної дами в нього опиняється сільська полтавська баба, до речі, не така романтична й звеличена, як діди й баби Василя Симоненка, а така собі, справжня, довженківська (любить випити й полаятися). Ясна річ, що для такої самовідреченої жертовності замало було б звичайної любові до бабусі, – внутрішній конфлікт персонажа значно глибший, закорінений у дитячих травмах: він розкриває його також у першій новелі, аби потім знову й знову проговорювати.
Бабине село постає еквівалентом раю для персонажа не лише через те, що тут більше свободи, фрукти-овочі, річка, а насамперед тому, що щоденне міське життя він сприймає як пекло. Хворобливо емоційний, невпевнений у собі хлопчик тяжко переживає шкільне навчання, невлаштований домашній побут, ненавидить вітчима (у більшості текстів – алкоголіка та домашнього садиста), ревнує його до безхарактерної непутьової матері, тому почувається захищеним і потрібним лише в селі, у баби з дідом. Найбільше його фруструє необхідність повертатися до нестерпного побуту: «А потім наставало прокляте перше вересня, і вас залізними пазурами витягала з раю сім’я і школа. Поведінка “два”, щоденник, реміняка, нескінченні нотації, смак і запах страху. Життя — од суботи до суботи. Перечікування. Переховування. Ви жили так зіщулено, що майже не займали місця у світі. Вас було мало. Зате ж у суботу ви виростали. У суботу після останнього уроку, не дожидаючи ніякого дурного автобуса, ви пішки йшли в село. Чотири кілометри щастя».
Закономірно, що соціально неадаптований, агресивний (наскільки вистачає сміливості) персонаж-хлопчик закономірно виростає закомплексованим і травмованим персонажем‑чоловіком (і тому, скажімо, «Нічним купанням…», попри безперечний талант автора, бракує того, що було в минулорічній збірці малої прози Василя Махна, – ризикну назвати це літературною маскулінністю). Тему статевих стосунків Осока зачіпає в кількох оповіданнях і в усіх випадках юнацька закоханість персонажа та сексуальний потяг нерозривно поєднані зі страхом. Він мріє про ініціацію, яка неодмінно має відбутися також на селі, де можна відчути себе більш упевнено й природньо, але не зважується на остаточний крок: «Уже наступного дня ми пасли корови біля Псла. Навкруги було повно лопухів, вони цвіли й задушливо пахли, а ти сиділа в розстебнутій синій сукенці, повінь підступала мені під горло, я захлинався, але не смів тебе торкатися».
Якщо ж ініціація все-таки стається, здобутий об’єкт досить швидко знецінюється: «Ти ще цього не знала, не розуміла, дурна і благенька дівчинка з сірими в золоту крапку очима. Ти ще не знала, що я їв тебе, бо був голодний, пив тебе, бо був спраглий, роздягав тебе, бо хотів бачити тебе першим од усіх. Ти не знала, і я цього не знав». Літо пристрасті неуникно переходить в осінь розставання – і не схоже, аби персонаж надто цим переймався: «Вітер дужчає і щомиті переломлює твоє дихання навпіл, як гілку. Мені тебе вже майже не чути. Мені тебе вже майже не шкода…». Дівчина, ровесниця, коханка є для нього чимось тимчасовим. На неї проектується постать матері –страждалиці й істерички, яка вічно «плакала і струшувала цигарковий попіл у порожній салатник», тож не дивно, що образ жінки в пам’яті персонажа явно тьмяніший за всеохопний монументальний образ баби, втілення вічного й непроминущого.
Спогади, картини, смаки, пов’язані з дитинством, селом і бабою, здається, становлять ті єдині цінності, якими й зараз живе головний персонаж, відчутно зневажаючи власну зону комфорту: «Ви так давно забули цей смак. Життя привчило до інших смаків. Тепер ви любите міцну чорну каву без цукру, а років два тому скуштували каперси — це мариновані бруньки якогось дерева — і вони вам дуже припали до смаку. Хвалити Бога, ще не скотилися до фуа-гра. Щоправда, ви й досі не навчилися пити міське молоко з пакетів, але тут уже що поробиш… навряд чи колись і навчитеся…».
Через оці інтелігентські рефлексії, методичне приговорювання власних травм оповідання збірки «Нічні купання в серпні» у своїй цілості більше нагадують сеанс автотерапії, і Сергій Осока з видавцями вкупі сильно ризикували, вміщуючи їх під одну обкладинку в такій концентрації. Якщо вірити в те, що успішну рецепцію твору забезпечує ідентифікація читача з персонажем чи автором, у книжки має бути дуже проблемна аудиторія (з іншого боку, а хто з нас може назвати себе цілком психічно здоровим?..).
Питання, як бути з читачами, які цілком собі непогано почувалися в місті й у родині, яких не розчулиш неодноразово повторюваними історіями про смерть баби чи лупцювання ремінякою, або для тих, хто не надто кохається в пейзанській романтиці (скажімо, я протягом своїх нечисленних і короткотривалих візитів у благословенні полтавські села переважно задавалася двома питаннями – «шо це воня?» і «хіба таке можна їсти?!»). Для них у збірці Сергія Осоки є кілька творів із іншими сюжетами – наприклад, не про бабу, а про діда Півня, закоханого в одружену медсестру, чи «врачиху» Сара (Луїзу Самойловну), яких затравили «спітнілі і злі дружини, домогосподарки, радянські жінки, схожі на дворняг, прикутих до будок ланцюгами і готових вчепитися в литки будь-кому, хто смів бути щасливим на їхніх очах» (на них також перетворюються «благенькі дівчатка з сірими в золоту крапку очима», тож треба бути максимально обережним). Є тут і пара новел, що випадають із загальної реалістичної естетики й тяжіють більше до химерної традиції в українській прозі, щоправда, загального враження від збірки вони не формують.
Безперечно, тексти Сергія Осоки навряд чи сподобаються всім. Комусь вони видадуться надто архаїчним (поверненням у шістдесяті), комусь – надто депресивними, комусь – завузькими, комусь забракне здорового цинізму. Автор не пропонує читачеві образу ідеального персонажа, який дає відповідь на виклики сьогодення, вічні питання він ілюструє обмеженим колом образів. Однак у контексті цього прозового дебюту є про що говорити – як на рівні стилю й тем сучасної української літератури, так і на проблемному, сказати б, психотерапевтичному рівні. Цю нагоду варто використати.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно