Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Кізима Олеся
Коли краса рятує світ, зцілюючи душу
Random
«Перевага картин у тому, що вони не рухаються».
 
Перш ніж братися до читання цієї книги, зупиніться на декілька хвилин. Щоб ще раз відчути особливість текстури обкладинки (чим не полотно для картини?), насолодитися неймовірною гамою кольорів (чого лише вартий бузковий!), уважно придивитися до жіночого портрету (очі, здається, зазирають простісінько в душу!) та форзаців з-під пензля Анастасії Стефурак…
 
Тепер ви точно готові розпочати свій шлях vers la beauté роману Давіда Фоенкіноса – «До краси» – в чудовому перекладі Ірини Славінської.
 
Таємниця музейного доглядача
 
Одного дня Антуан Дюріс, шанований викладач Академії мистецтв у Ліоні, зважується на відчайдушний крок – залишити в минулому усе своє попереднє життя: улюблену роботу, блискучу кар’єру науковця, квартиру, місто, рідних та близьких,
як і будь-які контакти з ними. Аби заспокоїти тих, хто за нього може хвилюватися, він надсилає їм спільного листа, мовляв, причиною несподіваного від’їзду є потреба усамітнення й довгої подорожі для написання роману. Тільки рідна сестра Елеонора розуміє, що це неправда, заповзявшись якомога швидше відшукати Антуана…
 
Елеонора знаходить брата завдяки твіттеру: якийсь його учень запостив фото з паризького Орсе, коментуючи: «Яка ганьба! Мій колишній викладач Академії, пан Антуан Дюріс, тепер став доглядачем у музеї!». Але що сталося? Чи ця втеча – ознака депресії внаслідок розставання з Луїзою? «Так, він розійшовся з Луїзою, але подальші місяці загоїли цю душевну рану. Та це взагалі було з усіма, всі страждали від любові. Але через це не покидали свого життя».
 
Матільда Маттель, завідувачка відділу кадрів музею Орсе, застає доглядача залу виставки робіт Модільяні перед портретом Жанни Ебютерн. Чому цей дивак розмовляє з картиною? Зрештою, що змусило Антуана Дюріса обійняти посаду, аж ніяк не відповідну його високій кваліфікації? «Я люблю мистецтво. Я його вивчав і викладав, так, але тепер мені просто хочеться сидіти в залі посеред картин».
 
 
Cила мистецтва
 
Ще одним персонажем роману, котрий шукає порятунку умистецтві, є студентка Антуана – Камілла Перотен.
 
«Цілий світ краси відкрився їй – несподівано, сильно і страшно» під час шкільної екскурсії до Музею живопису Ліона, після якої дівчина й почала малювати:
 
«Вже на наступних вихідних вона купила собі пензлики та фарби. Вона хотіла розпочати з самого ремесла; наразі бажання малювати було сильнішим за натхнення. Вона не знала, що намалювати. Немає значення. Той простий факт, що перед нею – палітра та мольберт, а на ній – робоча блуза, наповнював усю її тотальним задоволенням; сама лиш прелюдія перед творчістю вже є екстазом. Вона подумала: "Те, що я тепер роблю, є тим, що я завжди хотіла робити". Вона щойно розшифрувала інтуїтивне бажання, що плавало в тілі. Бажання жити як мисткиня. Все, що вона пережила раніше, було лиш несвідомим очікуванням на те, що саме почало відбуватися».
 
Однак саме живопис призведе до трагедії у житті Камілли… Як і допоможе віднайти сили, щоб жити далі:
 
«Вона розуміла, яку сильну цілющу дію має краса. Коли ми стоїмо перед картиною, нас ніхто не судить, це чистий обмін, витвір мистецтва ніби розуміє наш біль, ніби заспокоює нас своїм мовчанням, перебуває в сталій та певній вічності, єдиною метою картини є вкрити вас хвилями краси. Поруч із Ботічеллі ти забуваєш про смуток, поруч із Рембрандтом зникають страхи, поруч із Шагалом клопоти зменшуються».
 
Камілла повертається до малювання з неабияким завзяттям. Навчаючись в Академії, вона нарешті знову відчула себе щасливою, бо опинилася в новому середовищі, позбавленому болючих спогадів. Особливо їй подобалися пари мсьє Дюріса, котрого інтуїтивно сприймала як свого супутника в смутку, припускаючи, що в собі він криє якесь розчарування. «То був час, коли він саме розійшовся з Луїзою, і під його відстороненим виглядом ніхто не помічав зневіри; це могла прочитати тільки інша зранена душа».
 
 
Викладач історії мистецтва швидко усвідомив, що «мовчунка» Камілла Перотен – особлива, сильна особистість, яка точно мала би проявитися унікальним мистецьким голосом. Вона весь час його дивувала, а завдяки кардинально інакшій поведінці дівчини на одному семінарі, ніби то була нова версія Камілли, Антуан Дюріс вперше зайшов до майстерні Академії, щоб висловити свою думку про її роботи, котра була вкрай важливою для юної художниці. «Вона сиділа поруч із картиною, що її щойно намалювала: це був автопортрет… Замість того, щоб звернутися до учениці, він уважно розглядав полотно. Обличчя зберігало нейтральний вираз, але погляд явно був спрямований на того чи ту, хто дивиться на картину. На мить Антуан був ніби під гіпнозом, тому цей погляд був таким інтенсивним, від нього ставало аж ніяково. Та сила експресії пом’якшувалася ніжним бузковим контуром».
 
Та, хай яким би життєдайним було мистецтво для Камілли, воно таки не зуміло вберегти її від фатального вчинку…
 
Післясмак
 
«До краси» – витончена, з особливим французьким шармом, сумовито-ніжна й світла водночас історія, про маленькі й великі особисті драми, про спопеляюче почуття провини і відвагу зазирнути в очі своїм страхам, про красу, мистецтво та кохання, що здатні зцілити навіть найглибші душевні рани. З перших сторінок оповіді легко впізнається неперевершений авторський стиль та тонкий гумор Давіда Фоенкіноса, з яким український читач уже мав змогу познайомитися завдяки перекладу прекрасної «Ніжності».
 
«До краси» – роман, котрий неначе проситься для екранізації, тож, сподіваюсь, невдовзі так і станеться, як і полиці «Видавництва Старого Лева» поповняться новими книжками чудового письменника Давіда Фоенкіноса.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage