Коли акомпанементом – власний страх, виникає «Танець недоумка»
Кравцова Оксана
08.01.2020
Страх супроводжує людину все життя. Неможливо не лякатися невідомого. У книзі «Танець недоумка» Ілларіона Павлюка про цей стан ідеться доволі часто, зокрема мовиться про те, що він є наркотиком, який робить «глухим до аргументів розуму», і людина бачить лише те, що боїться побачити. Подолати його можна самотужки.
Головний герой цього роману – біолог Гілель Гіршевич. Він, бувши доволі сильною і витривалою людиною, вправним бійцем,
має чимало страхів: найперше переживає за доньку; тривожиться тим, чи потрібен дружині; непокоїться відсутністю кар’єрних перспектив, а ще має арахнофобію. Однак вінець його тривог – боязнь власного безпорадного життя, до якого може спричинитися спадкова хвороба, що, крім дивних «конвульсивних "па"», поступово відбирає спроможність тверезо мислити, додаючи фатальної рішучості.
До з’яви на світ дочки Гіль не надто переймався власною безпекою. Коли він розповідає про свою любов до швидкісної їзди, то наштовхує на кіноасоціації з фільмом «Шалений Макс»: транспорт, перегони, задуха, бунтарський дух… Усвідомивши нарешті, що відповідає не лише за своє життя, Гіршевич стає зразковим сім’янином, який усе ж не уникає побутової рутини й труднощів із професійною самореалізацією. Борги, розгубленість, очікування невідворотного змушують його зголоситися на авантюру – експедицію на планету Іш-Чель від військової організації «Корпус Конкістадорів». Мета поїздки – освоєння нового небесного тіла, вивчення його флори й фауни. Сім’я вирушає з Гілелем. Ніхто не здогадується, що їх чекатиме в позаземних просторах.
Що ж мали на увазі перші колонізатори, застосувавши для називання планети ім’я богині Іш-Чель, яку індіанці мая спершу зображували дівчиною з кролем на руках, а згодом – старою жінкою з очима ягуара?
На початку мандрівки ніщо не провіщало нещастя. Дружина стала уважнішою й почала тепліше ставитися. Дочка відвідувала садочок, а вдома розповідала батькові придумані за день загадки, що так схожі на ті, які прописав Антуан де Сент-Екзюпері в книзі «Маленький принц». Гілель справно виконує взяті на себе зобов’язання й горя не знає, допоки колега Ірма не починає показувати йому секрети, які затаїла ця мирна на перший погляд чужа планета: живодайний пилок із суничної квітки, підпільні бої, всюдисущу грибницю, химер, смертожуків і женців.
Окремо варто зауважити, що світ, витворений Ілларіоном Павлюком у цьому науково-фантастичному романі, вельми реалістичний. Він слугує своєрідною платформою для соціального експерименту: автор узяв групу людей і помістив її в незвичайні обставини, щоб простежити, як вони реалізовуватимуть свої кращі риси в умовах, де межа між правдою і вигадкою стерта, усе навколо таїть чимало загроз, а дамокловим мечем слугує персональний страх.
Водночас на Іш-Чель є спосіб порівняти себе теперішнього з колишнім, за певних обставин стати надлюдиною: «Ніщо не зрівняється з цим відчуттям. Ніколи досі, ані в зоні малої сили тяжіння на інших планетах, ані навіть уві сні, не почувався таким рухливим і сильним. Таким живим».
У книзі автор демонструє, що звичайні людські цінності надзвичайно цінні в умовах космічних. Особливою в ній постає батьківська любов до доньки, яку він попри все хоче врятувати. І на іншій планеті у фантазійному світі можна знайти засоби, щоб перевернути все з ніг на голову: народитися знову, отримати суперсилу, вилікувати невиліковне, проявити героїзм, думати за інших усупереч власним потребам. Добре, що у вигаданих письменницьких світах можна перероджуватися й оновлюватися, принаймні фізично.
Гілель під час свого руху сюжетними просторами усвідомлює, що вибудовування причинно-наслідкового зв’язку – того-таки ланцюжка з «чому» і «тому» – рятівне коло в заплутаному лабіринті міжлюдських стосунків, особливо, якщо в них втручається те, що важко осягнути.
Ілларіон Павлюк часто ламає сюжет, додає несподіванок, тримає інтригу. Структурно він побудував роман із чотирьох частин, кожна з яких уміщає певну кількість мінірозповідей, які могла би лягти в основу багатоепізодного серіалу.
Скажу, що, дочитуючи останні сторінки, зауважила подяки. Вони мене вельми зацікавили. Письменник удячний друзям, дружині, дочці, мовлячи про персональний внесок кожного окремо. Він пише про близьких так, наче визнає, що сила чоловіка – у його родині. Особливо приємна мені ця думка на фоні тривожного прикінцевого речення «Танцю недоумка» про безмежну пустоту космосу.
Згадуючи основний лейтмотив страху, що наскрізною ниткою пронизує весь твір, невільно виникає думка, що цим романом автор хоче когось заспокоїти, вселити впевненість, надію. Можливо, насамперед у себе.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно