Книжки-картонки для неледачих: серія про родину Кучерявих
07.09.2018
Кілька років тому у «Видавництві Старого Лева» почала з’являтися серія вельми неординарних картонок. Мова про книжки-картинки «Кучеряві повертаються у місто», «Кучеряві думають, що робити в дощ», «Кучеряві відмовляються від ялинки на Різдво» та «Кучеряві заводять хом’яка». З обкладинок цих книжок на читачів дивляться четверо кучерявих героїв, намальованих у впізнавано-авторському стилі Мар’яни Прохасько, а всередині ховаються історії, які, як і в будь-яких інших книжках-картинках без слів, розповідають самі лише ілюстрації: яскраві, цікаві та кумедні. І, можливо, через те, що писати про книжки без слів — справа не дужезвична, свій огляд я розпочну зі спогадів про розваги свого дитинства.
Міра Київська, Bookmal
Гортаючи цупкі картонні сторінки книжок Мар’яни Прохасько читачі відчувають щось подібне: та сама свобода інтерпретації і влада над історією, що народжується тут і зараз, та сама гра без правил, у якій неможливо помилитися чи програти.
Отже, була у моєму дитинстві одна гра, яка допомагала розважитися, коли нам набридало, ховатися, тікати та стрибати гаражами. Ця гра не мала ні назви, ні правил — ми просто сиділи з друзями на вулиці та спостерігали за людьми так, ніби усі вони герої німого кіно, а ми їхні баламутні та недобросовісні дублери. Завжди перебиваючи та доповнюючи одне одного ми озвучували сусідів та випадкових перехожих, вигадували для кожного та кожної смішні репліки та вплутували своїх «героїв поневолі» у кумедні історії. Від нас гра вимагала тільки одного — інтерпретувати кожен рух свого героя та вміти зовсім трошечки передбачати його чи її майбутнє. Певна річ, що не останню роль відігравало почуття гумору та бурхливість уяви — чим смішнішим і цікавішим виходив сюжет, тим довше тривала гра. Втім, по-справжньому перемогти у цій грі було неможливо, тому й завершувалася вона тоді, коли просто набридала. І оскільки програти у цій грі також було неможливо, приносила вона нам тільки задоволення й насолоду — івід безмежності власної уяви, і від усвідомлення своєї символічної влади над «героями», і, звісно ж, від самих історій.
Так-от, гортаючи цупкі картонні сторінки обох книжок Мар’яни Прохасько читачі відчувають щось подібне: та сама свобода інтерпретації і влада над історією, що народжується тут і зараз, та сама гра без правил, у якій неможливо помилитися чи програти.
Тут, як і завжди, усе залежить від креативності та уяви, адже навіть простий візуальний наратив дозволяє вигадувати складні сюжети.
На відміну від більшості книжок-картинок без слів, про які ми вже згадували на нашому сайті, видання про Кучерявих орієнтовані на немовлят та дітей віком до 3 років. Саме тому в усіх виданнях маємо сторінки з цупкого картону, які, принаймні теоретично, витримують зуби, слину, жбурляння й інші методи «агресивного» close reading. Однак, сказати, що старшим читачам вони будуть занадто малючими та нецікавими я не можу. Тут, як і завжди, усе залежить від креативності та уяви, адже навіть простий візуальний наратив дозволяє вигадувати складні сюжети. Крім того, авторка заховала у своїх книжка кілька дрібничок, які навряд зацікавлять дитину, але обов’язково викликають усмішку у вже зовсім дорослих читачів, у батьків.
Загалом, книжки«Кучеряві повертаються у місто», «Кучеряві думають, що робити в дощ», «Кучеряві відмовляються від ялинки на Різдво» та «Кучеряві заводять хом’яка» дуже схожі (перші три навіть починаються однаково — прокиданням героїв та сніданком у родинному колі). Усі ці картонки розповідають про один день з життя Кучерявих, про якусь особливу та водночас дуже знайому кожній родині подію, про яку, власне, і йдеться у назві кожної книжки. Усі чотири дозволяють обирати головних героїв, передбачають множинність інтерпретації та багаторазове прочитання. Усі дуже ненав’язливо та доречно торкаються важливого й актуального (гендерні ролі у вихованні дітей, екологія, любов до тварин тощо) та спонукають до розмов і обмірковувань. Усі дозволяють читачам перейнятися знайомою ще з епопеї про мешканців Букового лісу приємною атмосферою домашнього тепла та затишку. І при цьому геть усі руйнують стереотип про те, що книжки-картинки без слів створюють для ледачих читачів.
До речі, про героїв. Будьте певні, що вже після першого і навіть побіжного знайомства родина Кучерявих не залишить вас байдужими. Мама, тато, син, донька, собака, а віднедавна ще і хом’як, які спільно проводять дозвілля, ладнають одне з одним, разом долають труднощі, приймають рішення тощо… Так-так, їхня сім’я може видаватися занадто ідеальною, занадто гармонійною і правильною. Але з кожною новою історією, з кожним новим (пере)прочитанням вона обов’язково ставатиме ближчою і ріднішою. Та й у контексті усього сучасного українського дитліту ці персонажі видаються дуже потрібними, адже з певної точки зору Мар’яна Прохасько виводить на авансцену в ролі героя не когось одного, а цілу родину — так само, як Анне-Кат. Вестлі у своїй знаменитій книжці «Восьмеро дітей, тато, мама і вантажівка».
Крім того, якщо порівнювати усі книжки, то можна дійти висновку, що поки Мар’яна Прохасько ще випрацьовує відносно нову для себе та українського дитліту загалом мову книжок-картинок без слів. І їй це непогано дається, адже візуальний наратив вже другої книжки, «Кучеряві думають, що робити в дощ» (зізнатися, моєї улюбленої частини), є значно багатшим, об’ємнішим, неоднозначнішим і, закономірно, цікавішим для читачів, особливо трохи старшого віку. Третя книжка дуже вдало говорить із читачами про серйозну проблему, а четверта — тішить простеньким і водночас чи не найнесподіванішим сюжетом. Тож є усі підстави вірити, що п’ята буде ще кращою-захопливішою-цікавішою. У будь-якому разі — було б добре, якби така мовчазна і водночас така промовиста історія про Кучерявих тривала довго.
Серія книжок-картонок про родину Кучерявих / авторка та ілюстраторка Мар’яна Прохасько. — Львів: «Видавництво Старого Лева», 2016-2018.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно