Ключ від Позасвіття: ми бачимо лише те, у що віримо
Марчак Наталія
06.02.2020
З негативного налаштування наших думок часто й стається щось вочевидь неприємне, та ця система працює лише тоді, коли ситуації від нас не залежать. А якщо залежать? Тоді вперед до нових пригод, адже там, де, здається, ну зовсім нічим зайнятись, можуть ховатись такі таємниці, про які хоч бери й книжку пиши. Наприклад, схожу до тієї, яку написали Альбін та Карін Альвтеґени: «Ключ від Позасвіття».
Головний герой — дванадцятирічний Лінус, один із близнюків, канікули якого зовсім не обіцяли вражати пригодами та веселощами, адже мама на все літо вирішила поїхати працювати в Тракеборг, куди забрала й дітей. Хлопець погодився на таку пропозицію, бо знав, що там мама буде щасливою і більше усміхатиметься, адже догляд за сестричкою-близнючкою Ліннеєю, хворою з народження, забирав увесь її час та сили. Ще одна причина переїзду — мама пообіцяла не обмежувати Лінуса у грі в «Плейстейшен». Та, як це часто буває, щось пішло не так. Будинок, над яким мама близнюків мала працювати, нагадував замок злих магів і навіював страх, подвір’я було зовсім недоглянутим, та головне — до єдиної робочої розетки не підходив зарядний пристрій «Плейстейшена» і всі омріяні години ігор зникли.
Що робити сучасній дитині у покинутому будинку без електричних пристроїв, друзів у місці, де немає навіть мобільного зв’язку? А що робили би ви? Чи вистачило б вам сміливості відчинити великі скрипучі двері й впевнено вступити в суцільну темряву — напів розвалене горище, в яке «не радила б я вам ходити, старі дошки точно проваляться»? Напевно, головна відмінність між дорослими та дітьми й полягає в тому, що діти — постійні дослідники, яких скрізь приводить цікавість, адже вони не можуть довго просто сидіти й насолоджуватись спокоєм.
Дорослі не звертали б уваги на занепокоєного Арона, адже доросла «нормальна» людина не говорила б про загадкові зникнення, дивні експерименти та перетворення власного друга. Дорослих не зацікавила би купа списаних і неакуратних малюнків, конспектів, дивних схем. Вони не помітили би на тих малюнках минуле, теперішнє і майбутнє, не помітили би себе, глобальні проблеми світу, в якому живуть, і не повірили би в існування чудернацьких істот з інших світів. Дорослі б не витримали і розповіли усім про чиюсь страшнючу й моторошну кінцівку, яка визирнула з-під дошки підлоги й схопила ключ. Дорослі і не здогадались би й, що це ключ від Позасвіття — того, у що вони вперто і впевнено не вірили. Відповідно, вони б і не шукали тих могутніх таємних дверей, а одразу поїхали би з Тракеборга і намагалися б забути це як страшний сон. Вони б не запалювали б ліхтарики посеред ночі й охороняли від небезпеки свою сім’ю, яка спала й нічого не знала. Дорослі не побачили б злодія Щура і не помітили б на його вусі мамину сережку, їм би не вистачило сил, терпіння, наполегливості й цікавості для того, щоб багато годин поспіль спускатись драбиною у невідомість за тим, хто образив беззахисну сестричку. Дорослі нізащо не повірили б у те, що в Позасвітті є ще один близнюк, який знає про них усе. Дорослим би не пощастило й вони стали б «їжкою» або павука Іслерді, або безлічі озерних чорних змій, або ж опинились під кроками Нічного Мисливця.
Дорослі не врятували би світ. Ні, не так: дорослі не врятували б цілих два світи. Лише тому, що вони б не зробили того першого кроку до дверей старого горища, який зробив Лінус.
«Ми бачимо лише те, у що віримо» — так розпочалась перша сторінка книги «Ключ від Позасвіття». Цим, напевно, й завершиться пригода Лінуса, думки сусіда Арона, підсумки авторів Альвтеґенів і ваші роздуми після прочитання. Але зовсім не варто забувати, що кожне завершення — водночас і початок, адже книга, що завершується магічним тринадцятим розділом, точно залишить вам не менше моментів для роздумів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно