— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».

 

А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе… поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.

 

Паперова

220 грн

У КОШИК

 

Та пісня, яку ми сьогодні заспіваємо, — «Закохуюсь я надто легко»... Знаєте, чому я обрав саме її? Хочете, розповім? Якось, невдовзі після весілля, ми були в Лондоні. Повертаємося, отже, після сніданку до свого номера, а там порається покоївка. Але ж ми з Лінді вже розпалені, як ті кролики. Тож заходимо і чуємо — покоївка якраз чистить порохотягом вітальню, але нас звідти не видно. Тоді ми тихенько — навшпиньки, наче дітиська, розумієте? — крадемося до спальні, зачиняємо за собою двері. Бачимо, що там уже прибрано, і покоївка, може, туди вже й заходити не буде, хоча напевне, звісно, не знаємо. Хай там як, нам байдуже. Ми зриваємо з себе одяг, падаємо на ліжко і кохаємося, а покоївка весь цей час буквально за пару кроків звідти, тут-таки за стіною, прибирає у вітальні й ані гадки не має, що ми повернулися. Кажу вам, спочатку ми бачили тільки одне одного, але потім уся ця ситуація видалася раптом такою кумедною, що годі було втриматися від сміху. Ми доводимо справу до кінця, лежимо там, обійнявшись, і тут покоївка, уявіть собі, починає співати! Порохотяг вона вже вимкнула і тепер співає, співає на все горло, а голос у неї, хлопче, паршивезний! Ми помираємо зі сміху, але намагаємося не шуміти. І тоді, що б ви подумали, вона змовкає і вмикає радіо. А там саме крутять Чета Бейкера, який співає «Закохуюсь я надто легко» — так гарно, спокійно, без поспіху. І ми з Лінді просто лежимо собі, обнявшись, поперек ліжка і слухаємо Чета. За хвилю я починаю тихенько підспівувати, й от уже ми з Четом співаємо, а Лінді слухає, згорнувшись клубочком у мене в обіймах. Ось так воно було. Саме тому ми сьогодні виконаємо цю пісню. Та згадає вона чи ні, я не знаю. Хто ж його в біса зна?

 

Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози.

Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі сиділа, якось наполовину відвернувшись від мене, і досить довго мовчала. А тоді Сара Вон затягнула свою пречудову, хоча, либонь, усе ж таки надто повільну версію «Квітня у Парижі», й Емілі аж стрепенулася, ніби співачка покликала її на ім’я. Відтак обернулася і похитала головою.

 

— Я все ніяк не спам’ятаюся: як же це так, що ти більше не слухаєш цієї музики?…

 

Вечір видався навдивовижу теплий, а слідом за нами на терасу випливла і Сара Вон у супроводі свого оркестру. Зорі були тепер ще яскравіші, а навколо й далі мерехтіли вогники у вікнах, зливаючись із нічним небом удалині. 

 

— Люблю цю пісню, — мовила Емілі...

Коли ви щодня граєте отак разом, то з часом звикаєте сприймати оркестр мало не як сім’ю, а інших музикантів — як братів. І коли вряди-годи хтось від’їжджає, хочеться думати, що зв’язок між вами не втратиться, і він слатиме листівки з Венеції або з Лондона чи куди там ще його занесе, а може, надішле навіть фото свого нового оркестру — писатиме десь так, як пишуть додому, у старе рідне село. Тож такі-от випадки неждано-непрохано нагадують про те, як стрімко змінюється все навколо. Про те, що сьогоднішні нерозлучні друзі перетворюються завтра на зовсім чужих людей, які, розкидані по цілій Європі, грають тему з «Хрещеного батька» чи «Осіннє листя» на площах і в кафе, де ти ніколи не побуваєш.