Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Кравцова Оксана
«Іван і Феба» – українська драма на манір античної
Random
Роман «Іван і Феба» Оксани Луцишиної – цікаве явище в нашій літературі. Це своєрідний показ персональної історії на тлі суспільно важливої події. Зауважу, хоч твір стосується українських реалій, структурно він нагадує античну драму. Причому текст, який базується на конфлікті протилежностей, пронизаний релігійними мотивами та частими апеляціями до давньогрецької міфології.
Книга містить кілька шарів, що вартують окремої уваги. Крім того, тут чимало тем, на яких акцентовано вперше.
 
Свій задум авторка реалізовує в трьох частинах: «Стума» – своєрідний початок дії; «Революція» – її розвиток; «Хор» – завершення. Хронологія розгортання сюжетних перипетій – останні роки правління радянської влади й перші роки, коли Україна стала незалежною державою. Географічно роман охоплює три міста – Ужгород, Львів та Київ. Наголошено на місцевому колориті кожного з них, особливо на культурному спадку першого (мовленнєві особливості, традиції, кухня).
 
Перший шар, який варто відчитати окремо, – історія Івана і Феби. Настрій цієї частини можна вловити, прочитавши епіграфи. Як на мене, Оксана Луцишина недарма назвала її «Стумою» – напівтемрявою. У ній ідеться про колізії в особистому житті героїв, від яких відбувається плавний перехід до демонстрації події, що виведе нашу країну на світло.
 
У пролозі читач знайомиться з Іваном – вихідцем із Закарпаття (Сріберної землі), який повертається додому зі Львова, де він навчався. У ньому ще живе спогад про студентство й спільні дії на благо країни. Хлопець розуміє, що «втримувати в собі Україну – це зусилля волі, це постійна робота». Водночас його серце терзає страх переслідування, який не дає спокою. Хоч страх – це всього-на-всього думка, як каже його друг Ярема.
 
 
Іван знайомиться з Марічкою, яка тихцем пише вірші й називає себе іменем бога поезії – Фебою. Пара одружується, але щастя не знаходить. Важко юній поетці жити зі своїми мріями в цьому патріархальному устрої. Окрім того, кожну її дію критикує Іванова мати Маргіта. Зрештою Іван вчиняє фактично два непростимих злочини: перший – супроти Марічки як дружини – ігнорує її й не заступається, другий – щодо Феби як поетки – розтоптує дискету з її віршами: «Наступав на неї з насолодою, наступав уже не на пластмасу, а на всі Фебині слова, на всю її чорноту, на всі її сни і мережива». Як наслідок, отримуємо перший Фебин монолог (черговий референс до античної драми), який сповнений безнадії. Проте в цій частині письменниця, описуючи ситуацію, коли Маргіта оплакує Україну «жіночою мовою, помноженою на темряву», демонструє, що морок – це не лише про період життя, це також про слово, якщо воно містить натяк на безпросвітність суспільного становища.
 
Друга частина книги – наступний тематичний шар, який варто розгорнути. Тут, мабуть, уперше за весь свій читацький досвід натрапляю на майже документальне висвітлення Революції на граніті. Ця подія – те світло, навколо якого об’єднується свідома молодь часів Іванового студентства. При чому цю ясність і важливість авторка показує буквально, доволі осяйно описуючи осінню революційну столицю: «Київ складався з безлічі кубів світла різних відтінків жовтого, нагромаджених на вулицях і площах: від гарячих барв осінніх дерев і до ледь золотавого пронизливого повітря», зауваживши, що «Львів не подужав би стільки світла». Необхідно звернути увагу на епіграф – фрагмент молитви отамана Сірка перед боєм:
 
Одягнусь у пелену Христа, шкіра моя –
панцир залізний, кров – руда кріпкая,
кістка – меч булатний, швидший за стрілу,
зіркіший за сокола, броня на мені,
Господь у мені…
 
На мою думку, з того, як авторка говорить про студентів, що тримали периметр, мали спільне «чуття кривди», творили історію держави, зрозуміло, що вона вважає цих молодих людей святими, посланцями, особливими, сонячним світлом посеред темряви. Причому Оксана Луцишина акцентує на обдуманості дій студентства. Цей наголос відчитується в описі Міська – хлопця, якого Іван називав Аггіре, тобто Гнівом Божим. Письменниця пише, що таке ймення не зовсім справедливе, «бо нічого гнівного та навіть і просто невиваженого Місько ніколи не робив», «у ньому все, здавалося, підпорядковувалося внутрішній дисципліні, і пристрасті теж».
 
Молодь діяла, наражаючи себе на небезпеку, поки ціла країна була суцільним криком, який проникав у людей, побутові сфери їхнього життя, вириваючись лайкою на всіх, хто поруч. Ніхто не гарантував, що зусилля небайдужих будуть виправданими.
 
Зокрема в третій частині, що тематично продовжує першу й загалом завершує всю оповідь, Іван усвідомлює, що він нічого не має від того Франкового «Вічного революціонера». І безуспішно прагне знайти спокій.
 
 
Ближче до завершення роману жінки отримують голос. Іван дивується, звідки він у них узявся. Читач натрапляє на другий монолог Феби, у якому, мабуть, уперше в нашій літературі мовлено про тілесність вагітної жінки. Раніше в книзі «Модерністки. Антологія польської жіночої прози міжвоєнного періоду» я прочитала текст Марії Кунцевич, що має назву «Союз з дитиною». Авторка писала про переживання фізіології материнства, про внутрішню боротьбу, прийняття себе й дитини. Натомість Оксана Луцишина говорить про ті періоди, які жінки проводять поза домом, чекаючи на народження дитини; про неприємні огляди, що порушують зону комфорту; про неспроможність встати з ліжка й за потреби чинити опір.
 
Іван порівнює дружину й матір із Сциллою й Харибдою. Він уникає дому, у якому немає затишку й гармонії. Немає цього й у його душі. Він обирає втечу. І постає запитання: від усіх чи насамперед від себе?..
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage