0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Історія ідей у несподіванках
Random

Костянтин РОДИК, Україна Молода   

Дивна книжка з’явилася на нашому книжковому ринку, не обтяженому інтелектуальним асортиментом: Володимир Єрмоленко, «Далекі близькі. Есеї з філософії та літератури» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). На обкладинці — дванадцять класичних імен, не надто, м’яко кажучи, відомих широкому загалу. А хто то є Шпільрейн, наприклад, знають і не всі фахівці. Одвага видавництва вийти з такою пропозицією до масового читача гідна поваги уже за фактом.

І «Старий Лев» того читача не розчарував. Автор, філософ молодого покоління, висловлюється вже цілком людською мовою й не цурається детективних натяків, що в академічній філософії були спецією нон-ґрата. До того ж, висловлюється уже з помітною афористичністю, а це лише друга книжка пана Єрмоленка. Перша — «Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час» (К.: Критика, 2011) — була суто науковим виданням, але дебют стався яскравий: у тодішньому рейтинґу «Книжка року» монографія посіла третє місце серед вітчизняної гуманітаристики. Попереду фігурували тільки новинки найбільших сучасних інтелектуалів — Івана Дзюби та Мирослава Поповича.

Друга принада «Далеких близьких» прозирає вже у назві: автор пише не так фрагменти з історії філософії, як досліджує сьогоднішні сліди давніх ідей «в тих справах, які зроблені під неясним, нерідко дуже віддаленим впливом створених ними в суспільстві умонастроїв», — як зазначає М.Попович у передмові до книжки М.Мамардашвілі «Картезіанські роздуми» (К.: Стилос, 2000). Якоюсь мірою книжка Єрмоленка подібна до твору Мамардашвілі: обидва сканують ноосферу на предмет актуальності та злободенності колишніх провокативно-резонансних думок.

Ось переконлива ілюстрація. В есеї про французького історика кінця ХІХ століття Жуля Мішле, котрий, на думку автора, «змінив уявлення Франції про себе», ідеться також про його хобі — захоплення морем, як місцем відпочинку, що тоді скидалося на викличний епатаж. За століття до того, щось подібне публічно озвучував інший «дивак» — відомий британський лікар Ричард Рассел. В.Єрмоленко пише: «Рассел і Мішле, звісно, не вигадали моря: воно завжди було з людиною — як стихія, як подорож, як шанс не вмерти з голоду. Але вони вигадали море як насолоду, як радість, як розкіш, як культуру. До них море було природою і жорсткою необхідністю; у ньому майже не купалися, землі на узбережжі вважали за найменш цінні. Після них море стало джерелом рекреації, ритуалом, вічним поверненням, елементом культури, без якого не можна себе уявити. Це відбулося поступово, у середині ХХ століття, із народженням епохи туризму — через два століття після Рассела, через століття після Мішле. Так сталося завдяки тому, що вони помріяли про це. Тож чи можливий був би наш світ без мрійників?».

Отже, жанр рецензованої книжки — історія ідей. Автор так уявляє їхнє зародження й ґенезу: «Поняття та образи є рослинами: їхня доля в історії ідей подібна до долі квітів чи дерев. Хтось непомітно садить сім’я; це сім’я проростає, і рослину помічають лише найуважніші та найвідважніші; вона тягнеться до сонця, розквітає — і зрештою задаровує своїм квітом інших». За суттю це схоже на теорію ноосфери Володимира Вернадського: людські думки не зникають, а утворюють розумову ауру навколо планети. Й коли налаштувати треновані мозкові звивини на прийом — можна побачити механізми різних сьогоднішніх подій, коліщатка і гвинтики котрих виготовлені дуже давно.

Саме таким контактером виступає Володимир Єрмоленко: «У багатьох речах ми сьогодні є нащадками відкриттів та ілюзій Жуля Мішле. Метафори «реґенерації» та «відродження», які він почав упроваджувати у французьких республіканських колах, створили ідеологічне підґрунтя для революції 1848 року». Тепер знаємо — що й для усіх українських революцій: 1917-го, 1991-го, обох Майданів.

Отже, історії ідей або ж цивілізаційні історії. Жанр, вельми популярний у західному книжництві (останні кілька років ті новинки регулярно перекладає київське видавництво «Ніка-Центр»). Але в українському письменстві він тільки-но укорінюється. Проте яскравий приклад вже маємо: історик Ярослав Грицак, котрий, утім, частіше іменує себе не істориком, філософом чи історіософом, а публічним інтелектуалом, як заведено в Європі від 1960-х років. Після книжки «Далекі близькі» можна стверджувати, що цей статус личить і Володимирові Єрмоленку.

Персонажі книжки «Далекі близькі» — філософи, що писали також літературні твори, і письменники, які лишили слід в історії філософування. Ті й другі були публічними інтелектуалами свого часу. От візьмемо Джакомо Казанову, котрого у подібній французькій книжці титуловано яко «Тисяча й одна ніч» Заходу» (Філіп Солерс. Війна смаку. — К.: К.І.С., 2011). Для В.Єрмоленка Казанова не так карнавальна, як трагічна постать, що перебуває на «лінії фронту, вигаданій для придушення людських почуттів… Живе в епоху, коли порнографічні романи та філософські трактати вважають за однаково небезпечні». А він — «шукає вічного теперішнього». Посеред пекла, створеного лицемірним суспільством. Бо «пекло для лібертина — це місце, де немає надії; місце не болю, а відсутності радості; місце не прикрості, а відсутності насолоди. Вікторіанська епоха ХІХ століття створюватиме таке пекло, ховаючи бажання, знищуючи лібідо, ув’язнюючи сексуальність у темних підвалах штучної культури. Психоаналіз народиться як реакція на неврози, породжені цим світом».

Можна сказати, що «справа Казанови» завершується лише на пам’яті нинішнього покоління — він «по-справжньому повертається в європейську культуру саме в 1960-х, велику добу реабілітації сексуальності». А можна подивитися на це і очима Філіпа Солерса: «Казанова нікуди й ніколи не зникав. Це нас віднесло вітрами від нього».

Так само широко закроєні в часі й порівняння-висновки щодо інших персонажів книжки. Ось про Е.Т.А.Гофмана, творчість якого нам здебільшого знайома за казкою-маскарадом «Крихітка Цахес», а Гайнріх Гайне оцінив її як «жахливий викрик страху в 20 томах»: «Писати, аби не збожеволіти — це Гофманів рецепт; бачити в його текстах сліди психічних кровопускань — рецепт для його читачів; тут усе треба сприймати всерйоз, навіть жарти».

І, як у кожному з есеїв «Далеких близьких», тут міститься якесь аналітичне відкриття (щонайменше, нове й несподіване тлумачення). Принаймні, такого-от в сучасних українських літературних енциклопедіях я не знайшов: «Гофман добре розумівся на таємницях. Він був одним із тих, хто вигадав детективний роман: жанр, де таємниці та загадки відіграють головну роль. «Мадемуазель де Скюдері» є, можливо, одним із перших детективів. Це розповідь про вбивства в Парижі епохи Людовіка XІV, які здійснює ювелір Кардільяк, закоханий у свої власні витвори; він убиває клієнтів, аби повернути свої витвори собі. У цьому творі Гофман формує головні кліше майбутнього детективного роману; образ альтернативного детектива, що протистоїть офіційній поліції і рятує безвинну жертву, розгадуючи таємниці, аналізуючи непомітні деталі, бачачи невидиме. Едгар По зі своїм «Убивством на вулиці Морґ» з’явиться через кілька десятиріч. Детективний роман є симптомом перетину Просвітництва та романтизму, любові до світла та любові до темряви. Від романтизму він запозичив любов до таємниць, від Просвітництва — бажання їх розкрити».

У нарисі про Жан-Жака Руссо також знаходимо цілком сучасний, а отже, евристичний погляд: «Руссо став героєм нового жанру — літературного reality show, життя перед поглядом іншого, де головним авторовим задоволенням є показ себе назовні: експозиція, ексґібіція». А далі ще більш незвичний присуд: «Руссо хотів навчити своїх читачів не читати книжок. Він писав для них книжки, аби відучити їх читати». Це випливає з неупередженого осмислення його трактату про виховання «Еміль», де герой «до п’ятнадцяти років прочитає тільки одну книжку: «Робінзон Крузо»; тобто книжку про те, як можна вижити у світі без книжок». Це, між іншим, той трактат, що був заборонений архієпископом Парижа, і публічно спалений ще за життя Руссо; книга письменника, на могилу котрого у провінційному містечку пізніше здійснили паломництво такі різні великі постаті історії, як Людовік XVI, Марія Антуанетта, Франклін, Робесп’єр, Наполеон; той Жан-Жак, що його потім перепоховали у славетному Пантеоні, поруч із Вольтером, непримиренним прижиттєвим опонентом Руссо.

Знайдемо у нашого автора-філософа й інші захопливі філологічні спостереження. Про Ґюстава Флобера пише так: «Флобер є фотографом від літератури… Його «реалізм», навіть «фізицизм» — здатність бачити речі такими, як вони є, без будь-якого витлумачення. Флоберів реалізм не соціальний. Він фізичний». А ще — висновок з уважного прочитання класика (котрий «писав багато, але ще більше закреслював»), як порада початкуючим літераторам: «Письменником буде не той, хто виражає почуття, а той, хто вражає почуття».

На завершення — кілька дотичних думок колег-філософів (або ж публічних інтелектуалів), котрі можуть слугувати мірилом значення книжки Володимира Єрмоленка «Далекі близькі» — особливо «в наш час, коли майже ніхто не знає майже нічого ні про що, і коли знання літератури сягнуло безодні забуття» (Ф.Солерс). Андрій Баумейстер завважує, що «стремление к знанию указывает на некую глубинную потребность, на то, чего человеку недостает, отсутствие чего приводит его в беспокойство и требует успокоения. Речь идет об экзистенциальной потребности, а не об узко понимаемой науке» (Біля джерел мислення і буття. — К. : Дух і Літера, 2012). Євген Бистрицький переконаний, що «філософські дослідження культури… мають безпосереднє практичне значення, як такі, що стосуються дій та вчинків людей, формують та вмотивовують їх відповідну спрямованість і предметну наповненість» (Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). І нарешті Мирослав Попович — про книжку М.Мамардашвілі, але так само, здається, і про книжку Є.Єрмоленка: «Створення іншої духовної площини».

 

Вам може бути цікаво
Дивні, але захопливі: 3 книжки, від яких неможливо відірватись
(Не)ідеальні люди в ідеальному світі: рецензія на книгу Елізабет Ґілберт «Місто дівчат»
Ганна Лелів про віру в себе і «928 миль від дому»
Топ-5 книг від Наталі Іваничук
Одеська книгарня-кав`ярня Старого Лева не працюватиме 8-11 червня
Онлайн-презентація збірки Анни Малігон «Розарій»
stary_lev Стежити
дописів читачів