Інтелектуальне всесилля Хорхе Луїса Борхеса
Творчість Хорхе Луїса Борхеса ніби ірраціональна історія Латинської Америки у ХХ сторіччі — строката як на вигадку, так і на доведене знання. Борхесові оповідання короткі, але насичені подіями — так само, як і швидкоплинні політичні режими континенту.
Тринадцять оповідань «Книги Піску» — неперевершена спроба викрити під однією обкладинкою настільки різні та знайомі кожному (принаймні, потай від самого себе) почуття як дуалістичність людської натури, кохання, віра в диво, спокуса, розпачливе бажання знищити ворога та ін. Мовлені нами слова чи слова, написані письменником, — це піщинки, що матеріалізують дійсність. І те, чи вона реальна, вигадана або доповнена, не особливо й важить. Їх не злічити і не відділити одна від одної. Недаремно у своєму романі «Несказанний» Семюел Беккет зауважив: «Те, що відбувається, — слова».
У культовій новелі «Вавилонська Бібліотека», яка входить до іншої збірки, Хорхе Луїс макетує багатовимірний простір, заповнений книжками. Цю величину мешканцям бібліотеки осягнути не під силу. Натомість у пропонованій збірці одразу в двох оповіданнях («Ундр» та «Дзеркало і маска»), за свідченням самого автора, він зводить ту неосягнену площину літератури до одного-єдиного слова. «Слово зробилося плоттю, щоб зробитися людиною між людей, які мали розіп'яти Його та знайти в Ньому спокуту... Йому судилося не лише проповідувати Любов, а й терпіти муки», — пише він.

Але, підігруючи людській жадобі до словесного різноманіття, письменник все ж змилостився над нами і запропонував такий конструкт, як Книга Піску, де слова, ілюстрації, сторінки ніколи не повторюються і не закінчуються, і не підвладні хоча б примітивній каталогізації. Це ніби нова Благовість із вселенським знанням, проте струмені піску ллються, гамуючи нашу спрагу кришталевою водою, а все ж лишивши посеред пустелі, бо книга ця «гидка мара, яка ганьбить і руйнує дійсність».
Логічно виникає питання: Чи пов'язані між собою дві збірки оповідань, вміщені у цьому виданні? Так. Але розкрити взаємозв'язки було б злочинно, адже це прирекло б інтригу, зруйнувало б ваш читацький план, де Борхес значиться піщинкою і Джомолунгмою водночас.
Він щораз інший. Із цього все починалося, до цього ще неодмінно повернеться. Перефразовуючи самого автора, слід сказати, що підійти до осмислення Борхеса, то ніби отримати в дар море з його пам'яттю. Безкрає, глибоке, прадавнє.
Загалом, про творчість Борхеса розмірковувати непересічно цікаво, але це ніби шукати виходу із лабіринту. Бо іноді непросто зв'язати між собою всі часові і просторові пласти, філософії, факти, вигадки і загадки, які вміло продукує аргентинець. Він довгий час мав практику в університетах, тому, як і до лекцій інших талановитих викладачів, до знайомства з Борхесом можна приступати, виходячи одразу з двох позицій: а) слід наполегливо готуватися; б) можна прийти і вникати по ходу. І не варто намагатися підлаштуватися чи, тим паче, боятися лектора/оповідача: це якраз той випадок, коли обидва варіанти коректні.
Він висотує з простих думок ще простіші, але при цьому розкриває і збагачує їхню сутність. Це ніби певна фізична матерія, акуратно поділена на атоми і ретельно вивчена під надчутливим мікроскопом.
P.S.: Якось, рефлексуючи власний творчий шлях, аргентинський письменник назвав його «постскриптумом до всього корпусу світової літератури». Борхес — це також контекст літератури минулого (або ж і минулих) сторіччя. Її — часто сліпої і заблудлої невідь куди у власних сновиганнях — поводир. І так, її плече! Яке завжди з готовністю і приязню допоможе, коли не до снаги, чи бракує досвіду або знань. Адже його короткі новели, то ніби котушка індуктивності великого американського роману; або російська втеча, і куди (?!!) як не до Сибіру чи «Лоліти»; і віками плекана перемога закладеним у ДНК гумором над острівною цнотливістю та «поважною» літературою; чи магічний магнетичний реалізм, що увірвався в світ жорстокої дійсності з виру колумбійських джунглів і долини ріки Амазонка.