І не драматизуй, прошу
23.02.2018
Не так насправді давно, десь у 2010-му, один професійний читач охрестив Сільвію Плат «ангелом-охоронцем самодраматизації». Те, що в 1960-ті називали евфемізмом «свіжий нахабний голос», уже в 2010-х обізвали без всяких применшень: королева драми та істеричка (ну що таке самодраматизація, по-вашому, як не істерія?). Парадоксальне і песимістичне в цьому те, що проза Плат якраз свідчить, як швидко приростають «ярлики» і яких неймовірних психічних зусиль вимагає повільна і здебільшого нерезультативна спроба позбавитися тих «діагнозів». Зрештою, до чого лапки? Просто: діагнозів.
Ганна Улюра, Zbruc
Інколи «Під скляним ковпаком» (The Bell Jar, 1963) Сільвії Плат називають жіночою версією «Ловця у житі». Мають рацію в тому, що обидва твори стали маніфестом генерації: злі молоді люди заявили вголос про свої біди і проблеми та означили вельми екстремальні (варто визнати) способи їх вирішувати. Це два романи, де говорять дуже юні люди про дуже складні речі щодо прийнятної соціальної ідентичності (точніше для них: неприйнятної). Але там, де герой Селінджера зводить всіх з розуму, героїня Плат сама втрачає здоровий глузд. Віват божевіллю, що звільняє! Віват хворобі, що знищує?
1950-і. Блаженні часи наукового прогресу і фінансової стабільності. А маккартизм, що підігріває чергове полювання на відьом, можна і не помічати. Багато хто так і робить, задовольняючись рекламою нового порохотяга, на якій красива жінка в ідеальному будинку чекає на успішного чоловіка. Глянець стає реальністю. В одному з таких глянцевих журналів (тут: нью-йоркському) проходить літню практику 1953-го юна Естер Ґрінвуд.
Вона сама з передмістя Бостона, мріє бути поеткою і чекає запрошення на курс до відомого літератора, куди подала заявку. Батько помер, живе з матір’ю (люто напружені стосунки – з обома, живою і мертвим). Вона вмотивована щодо академічних успіхів і майбутньої кар’єри. Між тим, тривають її заручини з ще шкільною пасією Баді: не змогла відмовити нелюбому, бо він хворий на сухоти і зараз лікується в якомусь елітному диспансері. З нью-йоркським стажуванням, втім, склалося не так, як гадалося: масові отруєння замість гламурних вечірок, спроба зґвалтування замість легкого флірту. І остаточне рішення: розірвати помовку з Баді. Згодом стає відомо, що на літературні курси вона не потрапляє. Посилюється і без того гострий конфлікт із матір’ю. В результаті – кілька невдалих спроб самогубства, госпіталізація і трішки непереконлива надія на повне одужання у фіналі.
Перипетії публікації роману відомі. Він був оприлюднений в Англії під псевдонімом «Вікторія Лукас». А через лічені тижні Плат зробила те, що не вдалося Естер, – покінчила з собою. Читати «Ковпак» у відриві від біографії авторки стало нереальним. Ще й хлюпнула олії у вогонь родина: мати і чоловік Плат забороняли друк роману в Америці, та й інші її твори виходили з купюрами, зробленими чоловіком Тедом Г’юзом. Мати між тим озвучила спосіб читання роману, який і досі затребуваний: вона припустила, що той лабораторний ковпак із назви, під яким «живе» героїня, викривляє бачення – тому всі персонажі гротескні і неправдиві. Гротеск, між тим, методом Плат очевидно не є. Якби там не було, 1971-го роман нарешті вийшов в США. Нині є твором і класичним, і культовим (класичним роман роблять численні способи філологічного його прочитання, культовим – численні його прихильники).
Інколи історія дозволяє собі рідкісні в своїй переконливості спецефекти. 1963-го, в рік видання «Ковпака», світ побачила «Загадка жіночності» Бетті Фрідан. Ця книжка – класика феміністичної думки, вона «підірвала» кілька генерацій жінок. Фрідан міркувала про білу жінку середнього класу як про «нового пролетаря», котрого експлуатують і на відкритому ринку праці, і на внутрішньому ринку домашньої роботи. Котрим маніпулюють через систему знаків типу «жіноча краса», «жіноча покора», «хороша матір», «віддана дружина» (це ж не абстракції, а конкретні приписи!). Власне, Фрідан написала наукову працю про те, про ще Плат написала роман. Обидві шукають оту саму загадку жіночності, обидві розуміють: йдеться не про містику, а про фокус. Навіть не про маніпуляції системи, а про системні маніпуляції, в який беруть участь і самі жінки.
Оточення Естер – гляньмо на нього. Перша парочка: Дорін і Бетсі, яку Естер дражнить «Поліанною» за ім’ям відомої хворобливо-оптимістичної героїні прози для дівчаток. Це її подружки в Нью-Йорку. Традиційна жіночність і бунтівна жіночність. Дорін – неймовірна гарна і, навіть на неортодоксальні смаки Естер, неймовірно розпусна. І Естер хотіла б на якомусь етапі бути Дорін і «клеїти» чуваків у барах та напиватися з ними до блювоти у стильних сквотах, але не може собі цього дозволити. Поведінка Дорін для Естер неприйнятна, адже та інколи така сама «поліанна», як і стерильна Бетсі. Вдома теж є пара жінок. Мати-вдова, котра опікується єдиною дитиною і робить скромну кар’єру викладача стенографії (страшенно корисна у 50-х «жіноча» професія).
Друга – сусідка-католичка, що вийшла заміж з любові і тепер без кінця родить дітей. Обидві варіанти для Естер так само не прийнятні. В лікарні теж є пара жінок. Її благодійниця, котра сплачує за лікування, – відома письменниця-белетристика із відчутними психологічними проблемами. Ідентифікація з нею неможлива: вони з Естер занадто схожі. І лікарка-психіатр, котра дівчині зрештою і допомагає. Це насправді єдина близька Естер жінка, бо про неї ми знаємо тільки як про професіоналку, нічого більше. А ще – вона «по дефолту» візіонер (ну, психотерапевт же). Це та позиція, якої Естер прагне – бути візіонеркою у власному житті. Між тим, випливає ще один жіночий персонаж. Дівчина, яка теж мала за бойфренда Баді, і котра теж лікується тепер в психіатричному закладі (забагато збігів?). Це ідентичний двійник Естер. За відчутним винятком того, чого Естер хоче і боїться: Джоан – лесбійка, і її самогубство буде зрештою успішним.
З рольовими моделями біда, «жіночу утопію», про яку мріятимуть жінки-прозаїки кінця 60-х, на цьому матеріалі не побудуєш. Якщо ж ти вибір зробити не годна, то ясно одне: ти – божевільна. Прямо виражати свою лють юній жінці не годиться, а якщо є правило, то має бути і покарання. Поступовий опис психічного розладу робить цей твір темним і густим, і жахливо переконливим. Ім’я Естер Ґрінвуд – це акронім «Етель Розенберг». Її вбили на електричному стільці того ж літа, коли захворіла Естер. Про Етель варто згадати, читаючи процедуру лікування електрошоком Естер у психіатричному закладі для жінок.
Детальний клінічний опис психічного розладу стає за таких умов прозорою метонімією (до речі, обидва психіатри Естер говоритимуть про перенесення, а це і є «метонімія» мовою психіатрії). Хвороба міс Ґрінвуд відбивається в безумі 50-х щодо уявлень про ідеали жіночності. Соціальні очікування від молодої жінки настільки складні, а гендерні приписи настільки щодо неї плутані, що юнка Плат відмовляється від пошуку позитивної ідентичності і цілеспрямовано обирає саморуйнацію. Від неї вимагають жити як жінка, вона собі планує померти як жінка. Різниця величезна, ясно.
Естер ретельно обирає спосіб самогубства. Відразу відкидає вогнепальну зброю і повішення (занадто брутально і брудно – читай: «по-чоловічому»). Роздумує над тим, щоб врізати вени у гарячій ванні (якогось із елементів – то бритви, то ванни бракує весь час). Зупиняється на двох: намагається втопитися і випиває велику дозу снодійного. Вода і сон – два стани і дві метафори, які культурно визначають жіноче. Бути зануреним у воду і у сон – значить, очиститися, померти і народитися заново. Це насправді потужні метафори жіночої фертильності. Але так само потужні образи пасивності. Зберегти пасивність у акті самогубства? – І тут я чую в Естер голос вправної «південної красуні». Свідома цього і вона сама. Тому єдина успішна в цій книжці самогубиця повіситься.
«Ковпак» має репутацію улюбленої книжки ніжних дівчат-підлітків (не ясно, як і чому зароблену репутацію). Але як глянути уважніше, це люто саркастична сатира, часом дуже і дуже смішна.
Доведений факт: при роботі над «Ковпаком» (тією частиною, що про психіатричну лікарню) Плат користувалася шалено популярним детективним романом Мері Джейн Ворд «Зміїна яма». Там багату жінку насильно ув’язнили у дурці. Між двома творами є і сюжетні збіги, і текстуальні. Питання не в тому, що Плат не вистачило досвіду власних спостережень, щоб відтворити атмосферу клініки для ментально хворих. Вона з самого початку мала на меті написати динамічний бестселер. Тільки якщо у Ворд детективна інтрига зі змовою проти аж-занадто-самостійної жінки відбувається «назовні» і точно відомий злочинець, то у Плат така саме детективна колізія перенесена в хвору голову Естер. Всі прагнуть спричинити їй зло, всі – себто, з нею включно. Щось типу всесвітньої змови, в яку входить людина, котрій ту змову викривати тепер. Знайти тут винуватця буде дуже складно.
«Ковпак» саркастичний, бо його героїня ставиться до себе і своїх проблем із такою граничною серйозністю, що на певному етапі і сама не годна сприймати їх всерйоз. І починає потребувати такої титанічної підтримки, наприклад, як біблійні міфи, з котрими сміливо грається. Ніщо так не смішить, як драматична (нагадаю ту «самодраматизацію» з початку) колізія, всередині якої ми раптом опинилися. Коли апріорі йде мова про зіткнення двох картин світу, котрі на позір між собою не різняться, тому і конфлікт розрішити неможливо в принципі. Тоді залишається оту «піднесену картину» наблизити настільки, щоб вона втратила ореол піднесеного раз і назавжди. «Драма» стає смішною, коли ми бачимо її у всіх недолугих і некрасивих деталях (а про некрасу – окрема ще розмова буде), коли ми перестаємо її бачити як цілісну, а «подрібнимо» на фрагменти, яким можемо знайти відповідність у власному досвіді. А у випадку Плат ще більше – у власному тілі.
Цей момент в романі – такий собі «вставний вірш». Він і досі вважається найсильнішим фрагментом твору, чи не феміністичним маніфестом «другої хвилі». Я не знаю, чи це так, я не сперечаюся з таким читанням. Я пропоную натомість побачити в цьому «вірші-в-романі» відвертий глум. Значить так: вона хоче бути письменником-професіоналом, але не складається; вона не хоче народжувати дітей, як та сусідка, і не хоче бути гулящою, як Дорін; і її не тішить думка про «тиху кар’єру» матері. Скажу більше: обирати між цими можливостями вона не хоче в принципі. І от їй трапляється оповідання в жіночому журналі «Лейдіз дей» (!), в якому черниця і юдей ходять до дерева збирати стиглі смокви і рахують, хто скільки зібрав: «Моє життя постало переді мною, наче зелена смоковниця з того оповідання (…). Я уявила, як сиджу між гілок тієї смоковниці й умираю з голоду – лише тому, що не можу обрати смокву до смаку. Я хотіла їх усі й одразу, але обрати одну означало втратити решту, і я сиділа, і не могла вибрати, і смокви зморщувалися, чорніли й важко опадали одна по одній на землю коло моїх ніг».
Це ж притча про безплідну смоківницю, бачите? Тільки безпліддя для Естер – не прокляття, а винагорода. Не тільки вона йде від дерева голодною, а й плоди, які вродили на тій фізі, нікому не потрібні – безплідність є способом уникнути незатребуваності, якось так. Не хочеш – не роди. Не можеш – не пиши, коротше кажучи. А там же до всіх проблем Естер приєдналася ще й повна втрата здатності оформити свої думки на письмі. Бо ти – не дерево, ти – ґрунт, з якого воно росте. Пішла голодною від фігового дерева. Перейшла до яблуні. Бо далі – міф про гріхопадіння (яблук тут не буде, будуть тривалі розмови про сидр, кальвадос і сангрію, але Естер, до речі, п’є горілку).
В якийсь момент, коли вона намагається позбутися цноти і наражається на серійних ґвалтівників, вона робить ексцентричний крок. Напередодні вечірки замість пакувати валізи (бо завтра уже додому), Естер із Дорін змотують всі речі у великий жмут і ховають його під ліжком. Повернувшись до кімнати – побита і принижена чоловіком, вона ті речи викине геть із вікна готелю, а у валізі додому повезе стиглі авокадо. Ясно ж? «Хто сказав тобі, що ти нагий?». Яке гріхопадіння, такі і міфи про нього.
Тонкий чорний гумор, сарказм. Насправді, народись ця бідака Естер в генерації бебі-бумерів, стала б героїнею якогось «Сексу і міста». Зрештою, сарказм і досі в психологічній прозі є виключним способом говорити правду. Саме про художню правду ідеться, а не про правдоподібність: про критерії, яким «вимірює» світ оповідач і розповідач. (Попри автобіографічність «Ковпака», це все ж дві різні особи – у кожної з них унікальний час, роман побудований як серія флешбеків). Та і пряма вказівка буде: «— Так, ти мав рацію. Я таки невротичка. Я ніколи не зроблю вибору на користь міського або заміського життя. — Ти можеш жити в передмісті, — підказав Бадді. — І їздити то в місто, то за місто. — І де в цьому невротичність?».
Естер часто говорить, що вона не є гарною. Ми насправді не знаємо, чи це так. Судячи з описів, вона – гарна жінка, попри те, що стандарти краси 1953-го задає типаж Мерілін Монро і Доріс Дей, котрому Естер не відповідає: вона дуже висока, дуже худа, має густе темне волосся, «хлопчачу» статуру і величезні очі. Але ж ніхто про її зовнішність, окрім неї самої, і не міркує. Їй, і саме їй самій, важить визнати себе потворною: незграбною, з величезними ногами, на дві голови вищу від будь-якого чоловіка, з довгим носом і «нульовим розміром». Ясно ж: вона – потвора! Тут кілька рівнів читання.
По-перше, некрасиве і потворне в жіночому письмі є стабільним жестом відвертості. Я висловлюю вголос свої страждання і сумніви, значить, я виголошую істину. Молода жінка, яка пише: «Я негарна», формує момент катарсису для себе і момент «благодаті приналежності» для своїх читачок. Бо ніхто для цього світу не є «достатньо гарною жінкою». Трішки парадоксально, але з тим, що Естер гостро переживає свою непривабливість, співвідносяться її міркування про дітонародження. Наче апріорі красивий акт народження дитини є чимось потворним і сороміцьким. Наче. І от вона міркує про свої малі груди (нав’язлива ідея, чергова), порівнює їх з грудьми інших жінок (це таки перше, що вона про дівчат повідомляє), описує сторінками вдалі чи невдалі бюстгальтери; і тут же – починає говорити про нездатність і неготовність бути матір’ю. Очевидний зв'язок: груди жінки – для годування немовляти, перса як принади секс-іграшки тут – «побічне» щодо дітонародження. (Ну правда ж, Плат люто саркастична).
По-друге, некрасиве тіло (себто, тіло з очевидним недоліком типу малих грудей чи задовгого носа) постає в «Ковпаку» як своєрідний трансформер. Це поверхня, на якій Плат демонструє, як можна швиденько модернізуватися відповідно до вимог «раціонального самокерування життям». Простіше сказати? Ну, це ж так легко стати красивою, щоб люди тебе любили! Трішки поправишся, правильно нафарбуєшся чи ходитимеш завжди трішки позаду чоловіка і підігнувши коліна (вона насправді так робить). І знову тут: безкінечні розмови про зручну спідню білизну і вузькі сукенки, під які її не вдягнути. Негарне жіноче тіло в світі Плат (але ох: це ж і наш світ також) є таким собі дефектним хворим тілом. Це спосіб говорити про людину як про річ, це ще один прийом дегуманізації. Її малі груди, як і її клінічна депресія, – незручна, перепрошую, хвороба.
І нарешті. В художній прозі, тим більше психологічному біографічному романі, поява «потворного» героя свідчить: ця людина не надається до типізації. Це не герой, не тип, не образ. Це реальна людина – з оттаким-от довгим носом, малими грудьми і нестерпно високим зростом для жінки. І її досвід претендує на унікальність, навіть якщо таким не є. У випадку Естер на унікальність претендують її фобії і жахи. Вона розповідає про «нульову ситуацію» свого жаху: при ній жінка народжувала. Під дією знеболювального і з купою чоловіків-медиків навколо. Мертва голова немовляти в піхві одурманеної жінки – це первісний жах Естер. Між іншим, немовля таки живе; це не відразу розумієш.
Плат писала продовження «Ковпака». В другому романі Естер мала вийти заміж і щасливо народжувати дітей. Рукопис «сіквела» Плат знищила; гадаю, Естер була б не проти цього. Одужання героїні «Ковпака» починається не в наслідок шокової терапії чи наявності (нарешті!) позитивної жіночої рольової моделі поруч тощо. Все простіше: їй виписали протизаплідний засіб – тепер при ній є діафрагма і якась гарантія, що не треба буде народжувати від кожного чоловіка, з яким їй захочеться мати секс. Гарантія свободи – хоч якоїсь. Хоча чому «якоїсь»? Тут точно кажуть, якої свободи: у неї тепер є частка «чоловічої свободи».
Для мене між «Під скляним ковпаком» і «Ловцем у житі» є принципова різниця. Дві книжки про лють, нескінченну лють розгублених молодих людей. Голден Колфілд вдягає мисливську шапку: сьогодні він мисливець, він іде вбивати. Він чоловік. Естер Ґрінвуд вдягає коктейльну сукенку і випиває вкрадені у матері снодійні пігулки. Жінці дозволено вбивати тільки себе... Чи має лють стать?
І даруйте, якщо це звучить надто драматизовано.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно