«Хто росте в саду»: енциклопедія вишневого цвіту
09.04.2018
Кожна країна має свої культурні маркери та символи, наша з-поміж решти — не виняток. Грона калини, рушники, вишиванки, паляниці, поля пшениці та, певна річ, вишневі садки — із хрущами, що гудуть, і соловейками, що научати не дають… Усі ці образи чи не одразу ж виринають у нашій свідомості, коли мова заходить про Україну. І якщо деякі з них настільки припали пилом, що важко бодай щось розгледіти під тими порохами, то окремі образи видаються напрочуд сучасними та яскравими. Не в останню чергу завдяки популярній культурі, зокрема таким дитячим книжкам, як художньо-пізнавальне видання «Хто росте в саду» Катерини Міхаліциної та Оксани Були.
Міра Київська, Букмоль
Насправді, авторки цієї симпатичної книжки (що вже казати, великий формат, гарний друк, ніжні пастельні кольори та чудові малюнки не можуть не тішити) навряд ставили собі за мету реанімувати один із найвідоміших шевченківських символів України. Однак впоралися із цим завданням чудово: після прочитання книжки живий образ вишневого садочка з’явиться у свідомості навіть тих, кому досі не пощастило побачити таку рустикальну ідилію на власні очі.
Якщо ж не звертати уваги на символізм, то «Хто росте в саду» можна вважати логічним і достатньо вдалим продовженням художньо-пізнавальної серії, започаткованої виданням «Хто росте у парку», що з’явилося у «Видавництві Старого Лева» ще у 2016 році. Серії, покликаної у привабливій формі, тобто без сухої незрозумілої лексики, з цікавими порівняннями, красивими метафорами та нехитрим сюжетиком, розповісти найменшим читачам найважливішу інформацію про дерева: про те, як відрізнити одне дерево від іншого, яку роль ці рослини відіграють у житті людини, які мають характерні ознаки тощо. З-поміж інших особливостей обох видань слід згадати наявність головних героїв, з якими можуть себе асоціювати маленькі читачі, що, на жаль, не часто можна зустріти в українських пізнавальних книжках та енциклопедіях для дітей, а також філософський мотив пошуку: у першій книжці себе та своєї рідні, у другій— свого місця у світі.
… Катерині Міхаліциній вдалося не просто розповісти філософську історію пошуків, але й порушити у ній чимало важливих тем: про ставлення людини до природи, любов до рідної землі та навіть про смерть.
Історія про весняний сад розпочинається з Африки, з великої розгортки із симпатичними слонами, смугастими зебрами, усміхненими левами, кумедними жирафами, товстопузими баобабами та… дещо неочікуваним на тлі екзотичної сонячної савани соловейком. Власне, такий незвичний для Африки та рідний для українських контекстів соловейко і є головним героєм книжки Катерини Міхаліциної та Оксани Були. Після короткого екскурсу до Африки, на нього та на читачів одразу ж очікує занурення у той самий весняний сад — з будиночком, річечкою, лісом й уквітчаними деревами, яких, як і в попередній книжці, одинадцять. Порхаючи від одного дерева до іншого, соловейко намагається знайти те саме, що могло б стати йому домівкою. Та, виявляється, що все не так просто — не годиться соловейку вити гніздо на абиякому дереві. Чому? Про це читачі дізнаються із діалогів із персоніфікованими деревами, майже кожному з яких присвячено дві розгортки (не пощастило тут хіба аґрусу, смородині та порічкам, яким довелося по-братськи поділитися простором книги).
«Перші» розгортки знайомлять читачів із деревами (одним або одразу кількома деревами одного роду) та вводять їх у сюжет у ролі мешканців та мешканок саду. Тут вони зображені такими, якими є навесні, вкритими рожевим, білим і жовтим цвітом, без листя — цілком реалістичними, але водночас персоніфікованими та напрочуд емоційними, оскільки авторка з ілюстраторкою доклали зусиль, аби зробити для героїв цікаві психологічні портрети, що допоможуть і дітям, і дорослим нарешті запам’ятати, чим вишня відрізняється від черешні. Друга розгортка містить найбільше енциклопедичної інформації. Зустрівши у саду гостя-соловейка, груша, слива, вишня, черешня, яблуня, алича, айва й інші дерева та кущі, наче люди, які довго ні з ким не спілкувалися, починають одразу ж розповідати про себе все, що тільки можна — про своє листя, кору, квіти, пташок і комашок, які мешкають на них, про наболіле та, звісно ж, про плоди, якими неабияк пишаються. І хоча сюжет розгортається навесні, на сторінках книжки читачі можуть уважно порозглядати малюнки з бджолами, яблуками, черешнями, вишнями, вареннями тощо. Звісно, це дещо руйнує лінійність наративу, проте, як на рівні тексту, так і на рівні малюнків, усі ці корисні факти у сюжет про пошуки домівки вплетені цілком вдало. Ба більше, Катерині Міхаліциній вдалося не просто розповісти філософську історію пошуків, але й порушити у ній чимало важливих тем: про ставлення людини до природи, любов до рідної землі та навіть про смерть. І, що особливо імпонує, без повчань та однозначностей (певно, соловейко справді нікому не дає повчати).
— А куди ж подівся дідусь? — запитав соловейко.— Якось бабуся сказала дівчинці, що він полетів у вирій.— Я саме звідти, — стрепенувся соловейко. — І дідуся там не бачив. Правда, я дуже довго сюди летів, то, може, ми розминулися.
Загалом, хочеться вірити, що ця невеличка серія художньо-пізнавальної літератури про українську флору буде продовжуватися. Хочеться вірити і у те, що з кожною новою книжкою, вона ставатиме все кращою та кращою. Адже, якщо порівнювати обидва видання, то можна одразу ж помітити, що у другому, у книжці «Хто росте в саду», сюжет став дещо складнішим, продуманішим та повнішим. І тому, що у компанії дерев та головного героя тут з’являється бабуся, дівчинка, дідусь і тато соловейка, які відіграють не дуже помітну, але доволі важливу роль. І тому, що сам текст містить чимало цікавих приводів для розмови батьків із дитиною — не лише про природу навколо, але й про родину, дім і життя загалом. Крім того, відрізняються видання і в плані візуальних рішень — у «Хто росте в саду» маємо куди більше кольору, емоцій, дотепних дрібничок і гармонійніше поєднання елементів історії, що дещо відволікає від того, що історії про сад, як і книжці про парк, бракує інтриги та динаміки.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно