«Хто росте у парку»: дещо про зелених їжачків і паркових носоріжків
Єфремова Анастасія
07.06.2016
Чи не кожним батькам доводиться проходити зі своїми дітлахами етап «чомучок» – цікавий, але нелегкий період, що стає випробуванням навіть для найерудованіших. День за днем дитина пізнає світ, де головними провідниками для неї стають саме батьки, які, здається, мають знати про все на світі. Та часом деякі питання «чомучок» здатні загнати дорослих у глухий кут. Щоб такого не траплялося, і потрібні такі пізнавальні видання для дітей, як «Хто росте у парку» Катерини Міхаліциної, що нещодавно вийшло у «Видавництві Старого Лева».
Уже з назви зрозуміло, що письменниця продовжує близьку їй «рослинну тематику», відверто й «по-дорослому» розпочату ще в збірці «Тінь у дзеркалі». Катерина Міхаліцина має особливе відчуття природи, вміє наділяти все живе життєвими історіями й поетично їх розповідати. Тож не дивно, що чергова книжка письменниці для найменших вчить розумітися саме на деревах.
«Хто росте у парку» – це ілюстроване видання, розраховане на дітей дошкільного й шкільного віку. Проілюструвала книжку Оксана Була, відома своїми мальованими лісовими звірятами туконі. Тож, імовірно, такий творчий дует склався зовсім не випадково. Знайомство з парковими мешканцями починається вже з деталізованого форзацу, рясно всіяного дарами природи. Розворот постає ніби першим випробуванням для батьків та маленьких читачів: як багато дерев вдасться впізнати за листочками, насінинами, квітками. Уже на цьому етапі можуть виникнути перші складнощі – тому скоріше переходьмо до основної частини, щоб дізнатися звідки примандрувала до нас верба, скільки вусиків і лапок у метеликів, що можна зробити з горіхами каштанів, скільки років живуть явори, хто такий гінко… і головне – як розрізняти самим та як допомогти дітям розрізняти дерева, повз які проходимо щодня.
Катерина Міхаліцина продовжує традиційну для дитячої літератури тему пошуку героєм себе та свого місця, якої торкався ще Г. К. Андерсен у його «Гидкому каченяті». Однак письменниця відходить від звичної художньої оповіді, поєднуючи казку з жанром науково-популярної літератури для найменших. Головний герой – маленький паросток, що живе в парку. Довкола себе він спостерігає людей, пташок, мурашок, метеликів… І всі вони схожі одне на одного: «маленькі люди – на великих, голуби – на голубів, ворони – на ворон, мурашки – на мурашок, сонечка – на сонечок…». І лише паросток не знає, до кого він подібний. Із цього внутрішнього пориву віднайти себе, рідних собі істот і починається казка-гра. Переходячи від дерева до дерева (а їх у маленькому парку великого міста було аж одинадцять), гінко запитує в кожного: «Може, я схожий на тебе?» – і від десяти з них отримує негативну відповідь. А паралельно з основною сюжетною лінією читач дізнається про відмітні ознаки дерев (форму листочків, плоди, забарвлення стовбура), що стрічаються на шляху в паростка. Звісно, для маленького гінко історія закінчується хепі-ендом.
Слід відзначити продуману деталізацію малюнків, особливу персоніфікованість дерев та доступність викладу. Кожен розворот, що присвячений одному з одинадцяти паркових дерев, хочеться роздивлятися не одну хвилину. Тут є за що зачепитися оком. Малюнки не лише ілюструють текст, але і є його органічним продовженням, що сприяє цілісності й композиційній завершеності. Крім того, дуже ретельно промальовані та прописані характери дерев. Так, клен постає набурмосеним, трохи грубуватим чоловіком; явір – мудрим, стриманим дідом; каштан – кумедним хлопчиськом; верба – молодою дівчиною з розкішними довгими вітами. Крім виокремлення найтиповіших ознак, що допоможуть легко розрізняти дерева, авторка вибудовує довкола кожного паркового «героя» невеликі історії, з яких малюк дізнається про те, що́ можна сплести з гілочок верби; як розважитися з насінням клену; яка на смак горобина; хто полюбляє жолуді… І все це розповідається легко й невимушено, але запам’ятовується з першого ж знайомства.
«Хто росте у парку» сповнена дуже влучних порівнянь та насичених поетичних метафор, що також суттєво полегшує сприйняття та запам’ятовування. Так, у берези «гілля – як тоненькі батіжки»; у липи листочки – «ну геть чисто зелені серденька»; у клена насіння – «курносики», з якими перетворюєшся на «задерикуватого паркового носоріжка»; у каштана навесні виростають «білі та червоні свічечки цвіту», а восени – «зелені їжачки». Є у книжці і щось подібне до лічилок, що дозволяють відрізнити листя одних дерев від інших. Чи знали ви, що у дуба листочки йдуть хвилькою – «раз, два, три, чотири, п’ять, і знову – раз, два, три, чотири, п’ять»; у ясена ж вони перисті – «раз, два, три, один вгорі, і знову – раз, два, три». А от після прочитання, запевняю, про це знатиме вся ваша родина.
Книжка про маленького паростка, як і більшість сучасних дитячих творів, не зовсім дитяча, якщо зазирнути глибше. Це історія про самоідентифікацію, пошуки свого місця, свої маленької спільноти близьких тобі людей; про тернистий шлях до власного щастя; про подібності та відмінності; про індивідуальність та неповторність кожного серед багатьох подібних; про самотність та радість бути поряд з кимось. «Бо щастя – це знайти у цьому світі когось схожого на тебе. Хоча б листочками, хоча б тріщинками на корі…» – підсумовує письменниця. Маленька дитяча історія стає ще одним поглядом на філософію життя та щастя.
«Хто росте у парку» буде гарним помічником для батьків та вчителів і, здається мені, стане в пригоді всім тим, хто, як і я, може хіба що відрізнити березу від дуба чи каштана. Крім того, книжка має ще й «оздоровчий» ефект для людей, які перебувають у стані постійної біганини, хоча б тому, що після її прочитання починаєш частіше озиратися довкола і помічати дрібнички, що губляться у вирі буденної метушні.
Зважаючи на те, наскільки легко, доступно й мальовничо подається історія дерев, хочеться сподіватися, що на цьому пізнавальна серія для наймолодших від Катерини Міхаліциної не закінчиться.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно