Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Голосно, тихо, пошепки: вчимося бачити звуки та відчувати світ
Random
Ми звикли цінувати пізнавальну літературу, — байдуже, для дітей вона призначена чи для дорослих — головним чином, за інформацію, яка видається нам корисною, важливою та потрібною для комфортного існування у цьому світі. Звикли ми й до того, що книжки такі сприймаємо переважно раціонально-інтелектуально, читаючи текст та малюнки, аналізуючи їх та запам’ятовуючи деталі. Але «Голосно, тихо, пошепки» Романи Романишин та Андрія Лесіва, пізнавальна книжка-картинка про слух, звук і тишу, про голос і мовчання, про звуки, які ми чуємо і яких не чуємо, цілком може зруйнувати ці звички, позаяк, гортаючи її сторінки, повністю поринаєш у світ чуттєвий. Світ, у якому звуки стають настільки видимими, що їх можна побачити. Світ, пізнати який можна лише через синестезію, дозволяючи різним органам чуттів працювати суголосно, а відчуттям переплітатися.
 
Міра Київська, Букмоль
 
Насправді ж колір є засобом, яким можна безпосередньо впливати на душу. Колір — це клавіші; очі — молоточки; душа — багатострунний рояль. Художник — рука, яка за допомогою тієї чи іншої клавіші змушує вібрувати людську душу.
- Василь Кандінський, «Про духовне в мистецтві. Особливо у живописі»
 
 
Навіть якщо зовні книжка «Голосно, тихо, пошепки» не сильно вирізняється на фоні інших дитячих нон-фікш видань, увагу, завдяки великому формату, лимонно-жовтій обкладинці та дизайну загалом, привертає одразу. Ба більше, через палітру кольорів та стиль малюнків, що є дещо суголосним з ілюстраціями Романи та Андрія до збірки віршів Олени Гусейнової «Супергерої», вона може видатися аж занадто яскравою. Проте вже після першого прочитання (а одного разу, повірте, вам не вистачить) стає зрозуміло, що це не випадкова зрада м’яким пастельним тонам, які ми так любимо у дитячих книжках, що кожна сторінка тут продумана чи не до найменших дрібниць; що і форми, і шрифти, і кольори, і їхня відсутність — усе тут символічно, усе грає свою важливу роль для того, щоби читачеві вдалося буквально відчути різноманіття світу звуків.
 
Око більше та сильніше приваблюють світлі кольори, а ще сильніше і ще більше яскраві та теплі тони: кіновар притягує і манить нас, ніби вогонь, на який людина завжди ладна жадібно дивитися. Від яскравого лимонно-жовтого очам через певний час боляче, як вуху від високого голосу сурми. Око стає неспокійним, не витримує тривалого погляду на цей колір і шукає занурення та спокою в синьому або зеленому.
- Василь Кандінський, «Про духовне в мистецтві. Особливо у живописі»
Як і в багатьох інших пізнавальних книжках, звичайного сюжету у «Голосно, тихо, пошепки» немає, але водночас є те, що привносить гармонію, динаміку та певний лад у візуальний та вербальний наративи — рух від абсолютної тиші до вибуху, від вибуху до тиші, від тиші до пошепки. Є та ж таки корисна, важлива та потрібна енциклопедична інформація: і про те, що таке звуки, звідки вони беруться та якими бувають, і про те, як і чому ми їх чуємо та використовуємо, і про те, як жити та розуміти одне одного без звуків, у тиші. Крім того, є герой, який супроводжує читача майже від початку і до кінця книжки. А, отже, є й натяк на історію, яку читачі, якщо захочуть, зможуть для нього вигадати.
 
 
І, звісно, є філософська глибина, адже попри лаконізм малюнків та тексту, що є властивим усім Аґрафчиним книжкам, «Голосно, тихо, пошепки» не просто інформує читачів, розповідаючи їм щось нове про світ, але й спонукає поміркувати про важливе для всіх та кожного, пояснює, чому важливо розуміти інших, нагадує, що означає «слухати, чути та відчувати світ».
 
…легко помітити, що одна форма підкреслює значення якого-небудь кольору, а інша, навпаки, зменшує його. […]
З іншого боку, зрозуміло, що невідповідність між формою і кольором не повинна розглядатися як щось «негармонійне», навпаки, така невідповідність відкриває нові можливості, а також і гармонію.
- Василь Кандінський, «Про духовне в мистецтві. Особливо у живописі»
Окремої уваги заслуговує у «Голосно, тихо, пошепки» поліграфія, адже рельєфної обкладинки справді хочеться торкатися і торкатися, а кольори не просто яскраві, але й змінюються в залежності від освітлення. Іншими словами — поява цього видання тільки тішить. Як тішить і те, що «Голосно, тихо, пошепки» – це частина диптиху, над присвяченим зору та візуальному сприйняттю світу продовженням якого Романа Романишин та Андрій Лесів працюють зараз.
 
 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage