Оксана Щур, ЛітАкцент  

Поет Василь Махно продовжує розширювати межі власної творчості, освоюючи нові жанри. Після книжки есеїв «Котилася торба» автор пропонує нам збірку оповідань «Дім у Бейтінг Голлов». Мода на малу прозу, отже, триває. Але для визнаного поета книга прози – це найперше виклик критикам, шанувальникам і просто єхидним персонажам літературного процесу. Кожен із них відгукнеться (якщо не полінується) з урахуванням власних очікувань, сформованих ще до прочитання новинки.

То ж чого чекаємо від цієї загалом хорошої книги?

Тут є два світи, розділені океаном і часом.

Америка: передбачувано, емігрантська проза. Залюблений образом Генрі Міллера герой, його коханка, яка тікає із Кривого Рогу до Нью-Йорка, щоб і там не віднайти власного місця – а знайти лише пристаркуватого українця; заробітчани, нелегали – міллерівський персонаж, як бачимо, зірвав джек-пот; укорінені американці – але ж ні, у зрілому віці С’юзен цікавиться біографією свого батька: українець, білогвардієць, полишив Європу після Другої світової війни, привіз звідтам німкеню, яку згодом убив через зраду, отакий дивний чоловік, вже нічого й не розпитаєш, залишається роздивлятися далеку землю на мапі. Приречені на самотність персонажі різного калібру відрізняються лише у плані статусу й статків. Зміна країни не вирішує внутрішніх конфліктів; але дає можливість врятувати життя чи заробити грошей на побудову хати в Делятині, залежно від історичних та політичних умов.

Україна: містечкова проза. Ця земля постає як простір маленьких міст і сіл. Екзистенційна самотність тих, хто залишився (не захотів, не встиг, не зміг втекти) виражена менш яскраво. Шеренгові громадяни, жителі містечок мають небагато часу та таланту для самокопирсання. Тут уже хіба автор та читач попереживають за і замість них. Епізод з життя автобусної станції дорогою до Чорткова покликаний ілюструвати непросту українську сучасність; його доповнюють спроби історичної реконструкції з життя Галичини напередодні та під час Другої світової, щемливі й достовірні, де у кожного своя правда, й відповідно до того визначена смерть.

Ці замальовки про «маленьких людей» – добірка добре написаних історій (письменник володіє мовою і працює із фаховим літературним редактором – деінде це звучало би як іронія, але в контексті сучасного українського літпроцесу і книговидання вартує окремої ремарки в рамках рецензії чи анотації). Але не більше. Ностальгійні історії про минуле західноукраїнських земель перестали виглядати проривом після романів Юрія Винничука та Софії Андрухович. Місцеві дурники та продавчині із хаотичним особистим життям – складова провінційного ландшафту, про яку не писав хіба лінивий. Східноєвропейські шукачі щастя, потрапивши у нью-йоркські декорації, не змінюються, а опис їхнього буття не відкриває для східноєвропейського ж читача нічого нового: автор не віднаходить оригінального ракурсу, котрий перевернув би наше уявлення про себе та про середовище емігрантів. Навіть «актуальна» єврейська тема виглядає тут як парафраз давно апробованих способів виписування травми. А фрагмент «Ліфчика на ній не було. Видно, Марія належала до прихильниць нью-йоркських феміністок, які баламкали своїми цицьками, навмисно вдягаючи футболки, що облягали і здавлювали груди», перш ніж викликати обурення відповідних кіл, має бути прочитаним; у буквальному сенсі слова.

Василь Махно й у прозі виступає послідовним модерністом, застосовуючи відомі, давно випробувані прийоми. Настільки випробувані, що вже й затерті – навіть інтертекстуальність, яка має тішити реципієнта насолодою впізнавання, не вражає, залишаючись за бортом або виглядаючи надто простою загадкою. Тішить, утім, еротизм: українська проза усе ще грішить неоковирністю описів, тож вислови на кшталт «тіло з чорною акварельною цяткою між ногами», іронічний відгук героїні про персонажа, котрий, кохаючись, кричить павичем, пристрасть служниці Параски і польського полковника Марцелія Котарби, розказана романтичними метафорами, які сподобалися б учасникам епізоду, але дещо інакше сприймаються сучасним читачем – це власний внесок письменника у розробку відповідної тематики.

Прориву, отже, не відбулося. Генрі Міллер так і залишається улюбленим автором нашого героя, далеким світочем. А читач? Він цілком може залишитися задоволеним – це хороша книжка без сюрпризів, і це єдине можливе розчарування.