Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Gaudeamus igitur: рецензія на «Щоденник війни зі свиньми» Адольфо Бйой Касареса
Random
За останнє століття умовні межі різних періодів нашого життя пересунулись у часі більше, ніж за всю попередню історію. Тридцятилітню жінку ніхто вже не назве «бальзаківською», а п’ятдесятилітнього чоловіка – старим. Помирати в шістдесят обурливо, та й у сімдесят якось зарано, принаймні в так званих «розвинених країнах». Утім, після сімдесяти часто настає той менш продуктивний період життя, який поетично можна назвати «осінню патріарха» або «осанною осені» – кому яка традиція ближча.
 
Богдана Романцова, ЛітАкцент
 
Але годі, антиутопія «Щоденник війни зі свиньми» Адольфо Бйой Касареса – аж ніяк не про поезію старості. Вона про непоказне старіння, юнацьку жорстокість, страх і непомітне життя на межі зникнення. Як у Перека – поступове щезання, аж до порожнього простору. Тільки от в аргентинського автора щезають не літери, а люди.
 
Революції та війни – як відомо, справа молодих
Тому аргентинські заворушення та «брудна війна» 60х–70х відбулися під гаслами гострого несхвалення попереднього режиму та його прихильників. Невдовзі влада опинилася в руках очільників партизанських загонів – молодих, безстрашних, травмованих війною й напрочуд жорстоких. Полум’яний континент не тому полум’яний, що в мешканців-революціонерів гаряча кров, а тому, що на ньому годі загасити вогонь війни. Касарес, безпосередній свідок подій цього часу, використав для приготування своєї антиутопії поширений рецепт: довів окреме твердження до абсурду і зробив його основним принципом існування певної спільноти. У даному випадку воно могло б звучати так: «Молоді не люблять старих». У Касареса радше навіть «ненавидять» – люто, нещадно, аж до того, що починають винищувати їх, тільки тому, що ті старі. Повсякчас надходять тривожні новини: таксисти викидають пасажирів поважного віку за містом, банди радикалів захоплюють дідусів просто у квартирах, возять площами у клітках, а потім спалюють у газових камерах. Пенсіонерів забивають на смерть просто на вулицях, шестирічні онуки вбивають стареньких, що «обтяжують сім’ю», – тут «рівнішими тваринами» виявляються не свині, а молоді, що називають «свиньми» кожного, хто старше п’ятдесяти років. Людська жорстокість у тексті сягає такого рівня, що стає абсурдно-неймовірною. Нам складно повірити у вбивства заради розваги, хоча всі ми читаємо новини про напади на ромів/розігнані паради/зірвані книжкові презентації. І, як і в Берджеса, провідниками та очільниками такого руху стають молоді та дужі, ті, хто впивається власною силою та безкарністю.
 
 
Головні герої антиутопії – жадібний до оливок та арахісу Рей, вайлуватий і глухуватий Данте, кмітливий Джимі, футбольний фанат Нестор та оповідач Ісідро Відаль. Вони не вважають себе старими, попри вставні щелепи, сиве волосся, яке старанно зафарбовують, і численні зморшки. Бо назвати себе старим означає не лише наразитися на напад радикальних молодіжних угруповань, а й визнати реальність небезпеки, поступове наближення кінця та неуникне згасання життя. Тож дідусі вперто кличуть один одного «хлопцями», обговорюють дівчат (лише юних, старших жінок персонажі по-ейджистськи ненавидять) і затято змагаються в карткову гру труко. Трагіко-іронічного модусу таке поводження набуває в епізоді похорон убитого молоддю Нестора, коли Рей купує від імені друзів вінок, оперезений стрічкою «Від хлопців». Загибель Нестора – його скинули з трибун перед футбольним матчем, куди він прийшов із сином, – аналог жертвоприношення перед змаганнями, а стадіон – то, звісно, сучасний колізей. Однак на цей раз символічне вбивство спрофанізоване: Нестора нищать не з ненависті, не зі страху перед непередбачуваними вищими силами, не взоруючись на традицію, а з нудьги: початок матчу аж надто затягнувся. Вбивство з нудьги – це так по-берджесівськи.
 
Поруч із цими старими, які, насправді, не дуже й старі – Відалю нема й шістдесяти, – з’являються жінки та сини. Останніх часто звати так само, як батьків: Ісідоріто і Нестором – ось вам в нетрях антиутопії і дрібка латиноамериканського ні, не магічного реалізму, а, як справедливо зазначила у передмові перекладачка Анна Вовченко, дуенде, тобто місцевого фольклору. Переродження через передачу імені, тяглість роду через реактуалізацію слова.
 
Поруч із позачасово-метафоричним виміром – цілком приземлений: стосунки старших чоловіків та молодших жінок, що стають джерелом постійного осуду та кпинів молоді. Можливо, на думку молоді, старі, зустрічаючись із молодшими жінками, перебирають на себе патерни юнацької поведінки, тобто заходять на чужу територію і підкоряють місто, підкоряючи жінку.
 
До теми. Купити книжку «Щоденник війни зі свиньми»
Крім паризького, київського, санкт-петербурзького, дублінського міських текстів, є, звісно, і буенос-аерівський. І «Щоденник», безумовно, можна зарахувати до міських текстів такого типу, поруч із першою поетичною збіркою Борхеса «Жар Буенос-Айреса» і «Щасливцями» Хуліо Кортасара. Буенос-Айрес Касареса – місто-фрактал із безліччю закутків, поворотів, маленьких барів у підвалах, які постійно розростаються. Це місто небезпек і перетворень, воно фатально-мінливе, тому у розмові персонажі повсякчас повертаються до тези «нема вже нашого Буенос-Айреса» – місто-як-ріка в Геракліта. Схожою в ранніх оповіданнях Кафки постає Прага: мінлива, небезпечна, егоїстична матінка з кігтями, що нікого не відпустить, територія абсурду та неймовірної жорстокості. Буенос-Айрес – водночас фатально-прекрасний, нічий і глибоко персоналізований – недарма ж Касарес обирає найінтимніший, найособистіший з можливих жанрів – щоденник.
 
 
Хороші антиутопії, звісно, лякають одразу на кількох рівнях
Перший рівень – боротьба поколінь та пожирання власних батьків заради кращого майбутнього (такий собі аргентинський анти-Хронос). Другий – загальне протистояння тебе та Іншого. Бо старий відрізняється від тебе мисленням, поглядами, звичками та історією, яку всі ми носимо в собі. І водночас старий – це ти сам, гість з майбутнього, на якого неприємно дивитися, бо він віщує занепад твого поки сильного юного тіла. Ще глибший рівень – есхатологічне прямування людини/людства до власного кінця. Ми всі від народження засуджені на смерть, ніби Йозеф К. на одвічному процесі, і то без конкретної, визначеної провини, крім буття людиною. Так само немає конкретної причини для молоді вбивати старих у тексті Касареса. Тому страх персонажів перед молодіжними бандами і поступове зникнення друзів Відаля можна тлумачити і як метафору природного, однак від того не менш сумного процес помирання, фіналу людського життя. Тоді виникає питання: «А чи були хлопці?» – тобто чи не маємо ми справу з притчею, де персонажі постають як функції, носії певних ідей, а також перешкоди на шляху головного героя, які він має успішно подолати або загинути? І так, і ні. Це не притча: роман надто детальний, психологічно переконливий, а дії відбуваються у конкретний час, у конкретному місці і впродовж короткого періоду – кількох тижнів. Так, окремі пересонажів в «Щоденнику» – картонні, ніби мішені в тирі, однак це продумана, свідома картонність.
 
Улюблений тип героїв Касареса – старі, що меланхолійно п’ють мате, споглядаючи крізь вікно вулицю
Змальовуючи старість у всіх її фізичних аспектах, автор ніби протиставляє реальних старих звичним нам міфологізованим мудрим дідусям та бабусям. І ця руйнація міфології старості починається насамперед з фізіології: літературним дідусям повертають тілесність, на рівні не лише хвороб, а й сексуальності. Чи могли ми до того уявити, що умовний старий Дамблдор має бойфренда? Звісно, ні. Однак Касарес не шкодує наших затишних міфів: якщо Фройд заперечив природну невинність дітей, то Касарес те саме зробив зі старими. Саме старі й лишаються у фокусі короткої оповіді, тож по переконливі образи молодих, сильних та жорстоких краще йти до Берджеса і Голдінґа. Касарес змальовує антагоністів – на харизматичних злодіїв вони не дуже й тягнуть – звіддаля, це ніби еринії: ми чуємо їхні крила, однак не бачимо облич, не розбираємо слів і нічого не знаємо про характери. У Касареса психологізоване тільки добро, зло ж – безлике та однорідне, воно діє вночі або таємно, жодної відкритого протистояння старих та юних читачеві так і не покажуть, а самі жертви приймають свою долю із приреченою стоїчністю – так на донорство погоджувалися персонажі «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро.
 
До теми. Купити книжку «Стіна»
Поступово герої Касареса все більше нагадують полохких тварин, які орієнтуються на базові інстинкти – про це каже сам Відаль: «Кожен старий перетворюється на тварину». Або ж на дітей, як-от Данте, що скиглить, немов немовля, у лікарні, бо боїться лишитися там сам. Однак насправді це лише початок зворотного шляху: минувши стадії дитини і звіра, який просто хоче порятуватися від небезпеки, старі починають нагадувати рослини: рухаються повільно, тягнуться до сонця і геть неспроможні на опір. Одного дня вони застигнуть, як камінь, і тоді дія закінчиться. З’явиться Фортінбрас зі словами «Тіла всі заберіть», щоб засвідчити зміну поколінь та початок нової епохи. У повітрі залишиться тільки питання, якою ця нова епоха буде.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage