Ґабріелю, ти особливий, бо в любові!
Кравцова Оксана
15.05.2018
«Я довго намацував різні способи, як втілити свій задум, а коли вирішив не заморочуватися і просто написати тобі лист, усе відразу стало на свої місця. У листі своєму синові, подумав я, листі, якого читатимуть й інші, чужі, люди, батько не може дозволити собі писати образливо, поверхнево чи погано. Вдалося мені чи ні – про це судити лише тобі», – пише Гальфдан Фрайгов, норвезький перекладач, критик, редактор та романіст, у своїй книжці «Любий Ґабріелю», у якій він звертається до свого сина, у якого в трирічному віці лікарі виявили аутизм. Письменник із трепетом та ніжністю описує щоденні розмови, пригоди, труднощі, суперечки й навіть сварки, намагання втримати ту тонку словесну, емоційну чи дійову ниточку, яка не дає його дитяті безповоротно поринути у власний вельми крихкий інтимний світ, вразливий до зовнішніх впливів. Переважно до дітей прикипають матері. Під час читання неодноразово ловила себе на думці, що так тонко й чуттєво висловлюється батько. І це усвідомлення додавало драматизму й уваги.
Підмічала також, що цей роман, написаний листом, опрацьовувала з великою обережністю та прискіпливістю, майже як навчальну літературу, адже було розуміння, що це певний унікальний досвід.
Гальфдан Фрайгов розпочинає оповідь із моменту появи Ґабріеля на світ, мовлячи: «А ти розплющив оченята і чіпко впився у мене поглядом, тріпаючи ручками й ніжками так, ніби тебе ось-ось приб’ють цвяхами до життя, перш ніж ти знесилений впадеш». Батько прагне закцентувати, що з того моменту життя хлопчика – своєрідна боротьба зі світом, частково з оточенням, а насамперед із собою. Вона неминуча, важка й не завжди справедлива.
Чоловік знає, що світ потурбується про дитину не більше, ніж про будь-кого іншого, тому його Ґабріель мусить запам’ятати, що він не має права здаватися, інколи треба буде пробувати щось зробити ще раз і ще раз: «Це ти мусиш пристосуватися до світу, навчитися відрізняти, коли він – зрідка – бажає тобі добра, а коли – значно частіше – проходиться по тобі катком, байдужий, цинічний, лихий».
Для хлопчика привикати до всього довкола важко, адже в його розумінні все має бути взаємопов’язаним, правдивим, непорушним. Він не вловлює мовних тонкощів і підтекстів, а ще іронії, сатири, сарказму, двозначності тощо. Гальфдан Фрайгов ставить за таких умов запитання, яке трішки межує з розгубленістю: «Як же тобі пояснити, що таке віра, гріх, воскресіння чи спасіння?». Він намагається вчити свого сина імпровізувати, відрізняти правду від вигадки. Проте той інколи й сам дивує думками, які багатьом дорослим допомогли би спростити життя. Якось Ґабріель, коли батько пробував поговорити з ним про щось неприємне, сказав просту, але корисну фразу: «Ти не можеш просто віддумати цю думку?».
Автор книжки керується двома бажаннями: аби його син міг жити так, як живуть інші люди, а також, щоб якомога частіше відчував те, що сам називає щастям. Водночас він чітко розуміє, що проблема все ж є. І коли між ним та його дитиною панує мовчанка, то чоловік відчуває майже моторошний страх. Здається, ніби втрачає сина. Мовить: «Іноді ми самі стаємо один одному стіною: ти – моєю опорою, але частіше я – твоєю, бо ти так легко можеш оступитися і впасти. І тоді, Ґабріелю, я, буває, лякаюся, коли сам не маю за що зачепитися, за що вхопитися, хіба за вітер, сонце й безмежне море, тому що раптом перестаю тебе розуміти».
Сім’ї письменника доводиться часто зіштовхуватися з неприємними ситуаціями та недоброзичливцями. Хоча є світлі моменти. Наприклад, Гальфдан Фрайгов пише про чудових вчителів, які за відсутності належного фінансування викручуються, готові платити власні кошти за відвідини курсів в іншому місті, які би допомогли глибше пізнати особливого хлопчика, відповідальність за якого вони взяли. Буває, що неймовірну доброту проявляють не лише дорослі, а й діти, які зі всією простодушністю бажають допомогти.
Дуже правильно, що зазначено й про труднощі, з якими зіштовхується сім’я хлопчика, адже він виросте та як ніхто потребуватиме вміння відрізняти часто рутинну РЕАЛЬНІСТЬ від світу за рожевими окулярами, які її безпощадно приховують.
Якось Ґабріель попросив влаштувати свято. Батьки, звісно, пообіцяли й усе виконали. Хлопчик тішився, на нього було «любо дивитися». Проте за цим торжеством ховається невимовна виснаженість батьків, які інколи не певні, чи впораються. Вони й самі бувають на межі, особливо, коли не бачать в очах одне одного нічого, «окрім втоми, нехоті й внутрішнього спопеління» та усвідомлюють, що світ поза оселею сповнений манливих спокус, грайливості, усмішок… Зупиняються, на кілька днів один дистанціюється, а інший на своїх плечах тримає непорушність ДОМУ, бо здаватися не можна. Важко й сестричці Ґабріеля, яка зрозуміла, що треба поступитися першим місцем маленькому принцові. Проте вона любить малюка самовіддано. Як і всі домашні. Бо вони – сім’я, яка прагне взаємного щастя, а ще прийняття їхньої частинки – такого, як усі/особливого хлопчика.
Мабуть, сила любові рідних Ґабріеля в тому, що вони усвідомили дуже важливу річ: «Бажаючи "на добраніч", ми чіпляємося лише одне за одного, а не за час – його ми вже втратили, він проминув. У такі миттєвості залишається лише осягання тіла й усвідомлення близькості – обіцянка, що все нам пробачено й що вранці ми не будемо самотні».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно