«Франческа…» – з позитивом про важливе!
Кравцова Оксана
23.05.2018
Упевнена, у багатьох із нас серед знайомих знайдеться людина, якій якось за нагоди ми казали: «Про тебе книжку можна писати», але до дії справа так і не доходила, бо для цього ще й хист потрібен. Дорж Бату (він же Андрій Васильєв) його має. Тож коли на життєвому шляху трапилася екстраординарна в позитивному значенні цього слова напарниця, то реальність стала художнім тлом, на яке нашарувалися історії, щоденні побутові пригоди, жарти, екстремальні ситуації, особливо понеділкові… Зрештою до рук читача потрапила «Франческа. Повелителька траєкторій»…
Саме життя стало текстом. Причому (важливо зауважити), що в книжці про Чессіну, як турботливо Дорж називає Франческу, з якою разом працює в Центрі керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США, то тут, то там спалахують суспільно важливі теми, на яких у цих буденних потішних замальовках доволі добре акцентовано завдяки колективним зусиллям не лише згаданих двох, а і їхніх колег: старшого офіцера Баррела, професора Рассела, сержанта Сари МакКарті, оператора космічного зв’язку Трейсі й особливо полковника Вескотта, який виступає ретранслятором мудрості та взірцем перфектного керівника.
Буває, у Доржа не завжди все йде згідно з письменницьким задумом. З гумором про реалії він мовить таке: «Я хочу, щоб ми з напарницею були командою, на кшталт Шерлока Голмса і доктора Вотсона, а нагадуємо радше Малюка і Карлсона. Причому Малюк – це я, а Карлсон – моя дорога напарниця, бо вона постійно потрапляє в різні халепи і все, до чого торкається, вибухає, горить і розбивається на сто тисяч осколків…». І, мабуть, для творчої людини, яка в минулому була журналістом, а тепер оперує цифрами в НАСА, холерика, який вважає себе флегматиком, ця напарниця найбільш підхожа.
Власне, Франческа – талановитий математик, вправно жонглює величезними числами. У повсякденні вміє захистити себе, але водночас буває доволі безпорадною щодо побутових нюансів. Джорджіо часто виручає її, адже вважає, що не треба робити «з маленьких складнощів великих проблем».
Окрім пригод Франчески, Дорж розповідає нам багато історій, пов’язаних із космічним побутом, управлінням сателітами. Також він роздумує про своє життя, журналістику й у багатьох ситуаціях користується мудрими порадами вчителя Чімітдоржа-лами. Щодо навчання мовить, що, бувши гуманітарієм, за п’ять місяців навчився керувати супутниками, тому дає таку пораду: «Треба вірити в себе. Насамперед у себе. І все у вас вийде!». Стосовно роботи письменник послуговується словами: «Будь-яку проблему можна розв’язати. Якщо перед тим добряче з неї посміятися». У житті він радить розраховувати тільки на себе та свою сім’ю. І звертає увагу на ще одну важливу тему – ставлення чоловіка до жінки. Звідкись серед люду шириться думка, що чоловік поводиться з жінкою так, як вона дозволяє. Натомість Дорж цілковито погоджується з абсолютно протилежною думкою – «в будь-якій ситуації з жінкою чоловік поводиться саме так, як йому дозволяє його виховання та інтелектуальний рівень».
Окремо хочеться звернути увагу на полковника Вескотта, котрий грамотно знаходить виходи з будь-яких ситуацій, навіть найделікатніших. Облаштування його кабінету доволі красномовне: «Мінімум меблів. Мінімум прикрас. Суворий аскетизм…». А далі варто відчитати письменницьку іронію та провести паралель: «Не було навіть дерев’яної булави на підставці з табличкою "Від міського голови Іст-Ґренбі". Тільки строгий офісний стіл. Прості стільці. Дві металеві сірі шафи. Три величезні прапори: США, Коннектикуту і авіабази. Все». Полковник ставить на місце тих, хто може інших назвати «брудними іммігрантами»: «Один тільки рядовий Чейні і капрал Ґутьєрес можуть називати нас усіх – і мене також – "брудними іммігрантиками", бо Чейні з племені черокі, а Ґутьєрес – мексиканець, і американський континент – це їхня земля!». Він ненавидить полювання, бо це «банальне вбивство», а ще вважає, що найкраща виграна битва, «коли ти навіть не знімаєш рушницю з запобіжника»; чітко усвідомлює, що навіть не зброя, а камера завдяки одній правильно знятій картинці може вбити мільйони. Вескотт мовить: «Люди вірять журналістам. Хоч би що говорили про критичне мислення, та воно є не у всіх. Хтось просто не хоче думати».
Цей чоловік не кидається з не надто красивими для вихованої людини гаслами, спрямованими проти представників ЛГБТ, а навпаки: «Рядовий Такер носить таку саму форму, як і ви! Він служить під таким самим прапором, як і ви. І він також захищає цю країну, як і всі ми! Чоловіків, дружин, дітей, матерів! Я завжди про це говорю!..». Є в нього своя позиція й щодо мовного питання. Каже, що знати дві мови корисно, але є різниця між двомовністю та використанням мови противника: «Якщо ти говориш з противником однією мовою, це вже громадянська війна, а не іноземна інтервенція, хіба не так, Андрію? Поки в державі з назвою "Україна" панівною буде російська, поки українське військо носитиме одну й ту саму форму, що й росіяни, а не свою, нову, і поки українські дипломати віритимуть ООН, ця війна триватиме вічно, синку».
Книга фактично побудована на діалогах. Цікаві синтаксис і пунктуація. Коли потрібно на чомусь наголосити, то автор використовує слова, словосполучення чи прості речення, уникаючи зайвого лиття води. Знаки оклику також на своїх місцях, підсилюють важливі моменти. Відтак текст вельми живий.
Для мене очевидно, що про Франческу можна робити комікс, а ще би не завадило зняти анімаційний багатосерійний фільм. Про саму сицилійку я сказала мало, адже однаково не вийде краще, ніж у книжці. Треба читати!
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно