0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Есеї як інтелектуальна провокація: рецензія на книгу "Мої запасні життя"
Random
Читацька рецензія на книгу Ірини Славінської "Мої запасні життя", яка увійшла до довгого списку Книги року BBC.
 
Марина Марченко, BBC News Україна
 
"Мої запасні життя" відомої журналістки й громадської діячки Ірини Славінської - "клаптикова ковдра, зібрана зі спогадів, рефлексій та міркувань".
 
Такі характеристики бронюють книжці місце на полиці "Есеї" і вибивають перо з руки критика.
Бо ж визначення есею таке всеохопне й розпливчасте, що нема за що й вхопитися.
 
Ледве намірився покритикувати авторку за нелогічність викладу й брак структури, аж Оля Гнатюк тобі відказує: "В есеї переважають фраґментарність (не вичерпність), асоціативність (замість послідовного викладу), формальна і змістова свобода".
 
Щоправда, консервативніший Літературознавчий словник-довідник все ж вважає характерною ознакою есею "логічність викладу", та це в межах одного есею.
 
Проблема лишень в тому, що в "Моїх запасних життях" окремі есеї ніяк не розмежовані, виділити їх неможливо. Єдине, що відділяє кавалки тексту один від одного - три зірочки, подекуди між них уміщений один абзац, подекуди - кілька сторінок, всередині яких авторська думка вільно ширяє ("асоціативність").
 
І подумати, що славетному батькові жанру закидали свого часу брак структури! А в Монтеня ж його "Проби" мають не лише чіткий початок і кінець, а й однозначні назви: "Про смуток", "Про стійкість", про "Ледацтво" або принаймні "Чи може начальник обложеної фортеці виходити з неї перемовлятися з ворогом?"
 
Але Український ПЕН і тут відкидає всі докори вимогливого критика: "Жанр есею передбачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключає будь-який доґматизм, пропаґанду чи підпорядкування тим чи іншим вимогам, правилам та утилітарним потребам".
 
Обеззброєному критикові не лишається нічого іншого, як вдатися й собі до благословенної форми есею й рецензувати книжку Ірини Славінської у повній "формальній і змістовій свободі", пливучи за течією власних рефлексій.
 
"Мої запасні життя" - своєрідний автопортрет молодої жінки з ранніх мілленіалів, 1987 року народження - віку авторка не приховує, вона феміністка, про це в книжці багато.
 
Що ж на портреті? Зовнішності немає. Нічого, крім віку й кажуть, гарної усмішки ("beautiful smile" зауважив хтось в Єрусалимі").
 
Героїня наче запнута непрозорою завісою, з-під якої визирають окремо згадані туфлі-човники.
 
 
Читачу лишається тільки слухати, хоч говорить вона радше для себе, не на публіку - надто вже уривчасті, необшліфовані й безладні ці спогади й міркування. Мов теє осіннє листя, що без упину злітає й злітає з дерева, і поки листок летить, кружляє, ти мимохідь зауважуєш якусь деталь - колір чи форму - аж він уже загубився на землі поміж інших, а з гілки на тебе сиплються ще і ще.
 
Окремі "міжтризіркові" порції тексту наче зовсім з іншого дерева злетіли, як отой коротенький, що починається зі слів: "Згадує, як служив у армії", як солдати слухали "Радіо Свобода", а особіст "назвімо його Гороховим", їх за це не покарав. Хто "згадує", в якому зв'язку? Упав листочок і змішався з іншими.
 
Імен у книжці насправді багато: кінорежисери, художники, політики, філософи, письменники й письменниці, співаки й співачки, загиблі бійці французького опору, літературні персонажі - цих названо, подекуди детально описано й процитовано.
 
А от з близькими авторка дотримується прикрої анонімності й непослідовності - займенники, якісь Оленки без пояснень, і кілька разів згадуваний Віталік, що аж на 135-й сторінці виявляється чоловіком Ірини.
 
Добре хоч "Гася" ім'я рідкісне, помилитися важко, а що Гася розмірковує "як дитячі книжки є токсичними для читання з дівчатками.
 
Як-от "Снігова королева", в якій дівчинка Герда все кинула та побігла рятувати хлопчика Кая, котрий поїхав в дорогу далеку з якоюсь бабою", особу встановлено - Гаська Шиян, новітня польова дослідниця українського сексу і, як виявилось, ще й захисниця дівчаток від гендерних стереотипів перестарілого данця.
 
Мало-помалу образ героїні вимальовується: столична школярка, відмінниця-медалістка, студентка.
 
Дівчина спрагло надолужує те, чого не дала їй ще цілком радянська шкільна освіта: знання (зокрема, про Голодомор), почуття власної гідності, сприйняття інших, мову.
 
Через історію власної родини переглядає радянські штампи про війну й перемогу. Швидко засвоює цифрові ґаджети, мілленіали - покоління "діджітал нейтив".
 
А ще їх охрестили "поколінням Я" (Generation Me), відзначивши поруч із такими рисами, як довіра й толерантність, нарцисизм і позицію "ми в своєму праві".
 
"Пригадуєте антологію Зубрицької?" - раптово кидає авторка. Ні, не пригадую, червоніє читач.
 
 
Або ще: "П'ятнадцять років по тому я познайомлюся з чоловіком, який у чистому сяйві свого стерильного розуму ніколи не читав поезії Вайльда". І ти враз гарячково силкуєшся пригадати хоч якогось, хоч залежалого вірша знаменитого ірландця, хоч два рядки, господи, тільки б вирватись, виправдатись, уникнути тавра. Ось, ура…ой, ні, це Байрон. Все, кінець, діагноз: "стерильний розум".
 
Листочки летять, злітають, і завіса, що за нею ховається від нас авторка, набирає вітру, полощеться, мов знамено й поступово набуває забарвлення: синя вертикальна смуга, біла, і остання, червона. Здалека долинають перші акорди "Марсельєзи". Здається, якщо зірвати зараз запинало, нашим очам відкриється бюст Маріанни.
 
О, так, пані й панове, наша есеїстка - закінчена франкофілка. Що й не дивно, вона ж бо французька філологиня за освітою. Тому цілком зрозуміла й пробачна - тим більше "змістова свобода"! - переобтяженість книжки усім французьким і своєрідне "франкопишання" авторки.
 
Шкода, лишень, що через завелику кількість "франкофактажу", в ньому трапляється чимало помилок.
 
Останній листочок злітає з гілки і Ґрета стоїть під голим деревом спантеличена: поміж численних суспільно важливих тем, "відрефлексованих" авторкою-мілленіалкою, немає найважливішої для наступного, покоління Z: теми екологічного апокаліпсису.
 
Добре хоч, що Ґрета не помітила на 107-й сторінці "шматок м'яса з кров'ю", а то було б уже нам "How dare you?!"
 
Утім, Ґрета може й не знати, що "есеїст - інтелектуальний провокатор", і що для нього "важливий не висновок, а сам процес мислення, у який він включає свого читача".
 
Своїх читачів у "Моїх запасних життів" небагато, книжка насамперед для вузького кола рідних і знайомих авторки, тих, хто з півслова вгадає покликання на сімейні події, кому приємно буде впізнати себе в недбало кинутій, незрозумілій сторонньому цитаті, в кого авторка й позичає свої "запасні життя": "Історії інших - це мої запасні життя".
 
А може, й ні, може, книжка набуде широкого розголосу й здобуде низку літературних премій. Це ж тільки суб'єктивне міркування, варте всіх інших.
 
Як каже Монтень в есеї з повчальною назвою "Про непевність нашого суду": "Ми міркуємо напропале і навмання, бо як ми самі, так і міркування наші надто вже залежать від випадку".
 
Вам може бути цікаво
Від Нью-Йорка до Неаполя: яскраві жіночі історії «нежіночих» романів
«Найважливіше – наприкінці»: роман про сімейне життя, яке ніколи не буває ідеальним
Пострадянський колаж Олега Сенцова
Галина Вдовиченко зустрінеться з читачами у Луцьку
Під прицілом «Оптики Бога»
Озброєні
stary_lev Стежити
дописів читачів