«Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» Рушді, або 1001 ніч постмодерністських казок
26.06.2018
71 рік тому у Бомбеї, Індія, народився хлопчик. У 14 він — уже юнак — відправився на навчання до Великобританії, у 27 — уже чоловік — дебютував із першим романом. У 34 отримав Букерівську премію за роман «Опівнічні діти». Сьогодні письменник, а це — Салман Рушді, святкує день народження, тож саме час згадати його наразі передостанній роман «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей», переклад якого тогоріч з’явився в українських книгарнях.
Анна Лип’ятських, ЛітАкцент
Аль-Газалі та Ібн Рушд: вічна суперечка
Зачин «Двох років…», який, власне, і визначає подальший конфлікт, — мовчазна суперечка двох філософів. Мовчазна, бо один із них — аль-Газалі, поборник ідеї всесильного та усюдисущого Бога — вже вісімдесят років як мертвий. Проте більш ніж живою виявилася його праця, що здобула чималу популярність. Натомість книгу його опонента Ібн Рушда кинуто у вогонь, а самого філософа відправлено на заслання до невеликого села Лусена, що в Іспанії.
У Лусені вже сивий філософ займається лікарською практикою та трохи торгує кіньми, аж раптом одного дня під його дверима опиняється юна й красива дівчина, яка насправді є джинією — істотою з горішнього світу. Дунія, або Царівна Блискавок, оселяється в Ібн Рушда, ділить із ним дім та ліжко, а з часом народжує йому надзвичайну кількість дітей. Ночами після любощів філософ пошепки розповідає дівчині про свого суперника та його погляди: аль-Газалі глузує з філософів, відкидаючи ідею причин та наслідків, бо вони не що інше, як применшення міці Бога, який «аби захотів, міг би завиграшки втрутитися та змінити наслідки, а причини зробити безрезультатними».
Кілька років по тому з чола філософа сходить тавро ганьби, він лишає Дунію та своїх дітей і повертається до Кордови. Як жилося джинії після цього, достеменно невідомо, та одного дня вона прослизнула назад до Перистану — горішнього світу, де проживають джини. Минув час — Ібн Рушд помер, шпарини між світами затягнулися, і чимало століть джини та люди зовсім не перетиналися.
До теми. Купити книжку «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей»
І ось настав час дивовиж: щілини знову відкрилися, і у світ людей потрапили джини, а згодом почалася війна: з одного боку — Дунія з усім своїм поріддям, нащадками дітей від Ібн Рушда, з іншого — чотири іфрити, лихі джини на чолі з Зумуррудом Великим. І тут знову виринають уже згадані філософи: виявляється, що Зумурруд має перед аль-Газалі борг (колись той звільнив його з лампи), і тепер філософ вимагає виконання свого бажання — залякування людей, сіяння страху, бо тільки страх може привести людей до Бога. Прокидається і розбуджений Дунією Ібн Рушд, і між суперниками знову спалахує суперечка.
«Сон розуму породжує чудовиськ»
Тема релігії у романі провідна, проте не єдина: паралельно з нею говориться про мистецтво оповідання, про людське життя як оповідь. Історії виринають з історій і в таких же історіях розчиняються. Устами батька однієї із другорядних героїнь — Блакитної Ясмини:
Ми всі впіймані у тенета оповідей, кожен з нас є в’язнем соліпсичної нарації, кожна родина — заручниця родинної історії, кожна спільнота замкнута всередині власної оповіді про себе, кожен народ стає жертвою власної версії історії, і є такі частини світу, де нарації зіштовхуються одна з одною і вступають у війну.
Тому у романі насправді не одна війна, а цілих дві. Перша — реальна, «зовнішня»; друга — війна нарацій та ідей, тобто війна внутрішня. І важливішим тут видається саме внутрішнє протистояння — боротьба світлого та темного людських начал. За Рушді, перемагає світло, і наші нащадки живуть у кращому, ледь не ідеальному світі. Щоправда, їм перестали снитися сни: себто сни — це частина нашої «темної» сутності.
Обігрування цієї теми фігурує й у епіграфі до роману — це підпис під гравюрою Франсіско Гойі: «Сон розуму породжує чудовиськ». Й англійською, й іспанською слова «мрія» і «сон» можуть збігатися, тож сни (мрії) породжують лихо, а лихому не місце в ідеальному світі. Та чи треба нам такий світ, хай і досконалий, де ніхто не мріє?
На цю тему розмірковує Урсула Ле Ґуїн, що написала на книгу Рушді рецензію для The Guardian. Письменниця аналізує людську природу і доходить висновку, що дар уяви не може існувати без ненависті, гніву й агресивності, які й призводять до воєн, свідомої жорстокості і навмисних руйнувань.
Оптика змінюється, коли згадати, що Гойя доповнив офорт поясненням: «La fantasía, aislada de la razón, solo produce monstruos imposibles. Unida a ella, en cambio, es la madre del arte y fuente de sus deseos», себто укупі з розумом фантазія (як похідне від мрій, снів і марень) стає матір’ю мистецтва і всіх його чудесних творінь. На перший погляд видається, що ця маленька деталь ущент руйнує вибудувану письменником конструкцію, але не варто забувати й про підводні камені постмодернізму. Можливо, Рушді лишає пояснення поза увагою, аби читач здогадався про нього самотужки.
Прекрасні сади майбутнього обробляються позбавленими творчої снаги нащадками. Ідеальне прийдешнє, де й література, й кіно відійшли в забуття. Із такими «привабливими» картинами мимоволі хочеш перейти на «темний» бік: можливо, саме це Рушді і пропонує, глузуючи і зі своїх героїв, і трохи з самого себе — бо в його уявному світі самому авторові не лишилося би місця.
Непослідовність непослідовності
Ще одна піднята Рушді тема — тема непослідовності (праця аль-Газалі — «Непослідовність філософів», Ібн Рушда — «Непослідовність непослідовності», назва дому однієї з героїнь, Філософині, «Ля Інкоеренца» — непослідовність італійською) — переслідує не тільки героїв, але й самого автора. Хоча, хто знає, чи це не ще один його прийом?
До речі, філософ Ібн Рушд — постать історично реальна і навіть досить відома. Не менш реальна і його філософська робота — «Непослідовність непослідовності». Певно, ця тавтологічна назва могла би стати мотто усієї книги — таким чином Рушді іронізує і на собою, і над своїми героями, і навіть над читачем.
Як уже згадувалось, «Два роки…» — це історія, розказана від імені наших далеких нащадків. Чи це була би історія, розказана від імені наших далеких нащадків, аби Рушді сам не став жертвою (зумисної) непослідовності. Через неоднорідність стилю і манери настрій тексту суперечить ідеї уніфікованої книги-спогадів. Більше того, оповідач, ким би він не був, неодноразово нагадує, що з часу описуваних подій минуло ледь не три тисячоліття, тож деякі важливі імена забуті і вшановані не всі герої. Але при цьому вільно згадуються Кім Новак чи Джет Лі. Що це, як не іронія?
Рушді самоповторюється, знову і знову повертається до викладених на початку роману тез. Часом це навіює сон, часом — дратує. Ця циклічність мала би зачаровувати. Натомість вона надає тексту пливкої статичності: він — ніби рухома, проте одноманітна ріка. Через це починаєш нудьгувати чи навіть засинати — і вже твій власний сон породжує химер.
Хоча з Рушді ніколи напевне не знаєш: де — випадковість, а де — холодний літературний розрахунок.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно