0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«Довірливі розмови»: правда в тому, що не всі жінки вміють грати ролі
Random
Цьогоріч (14 липня) – столітній ювілей режисера, сценариста, письменника Інґмара Берґмана, котрий за своє життя зняв близько 60 художніх і документальних фільмів, зрежисував понад півтори сотні театральних постановок, причому до більшості сценарії написав сам. Український читач знайомиться з його прозою вперше.
 
Банально повторювати фразу «Весь світ – театр…», але для «Довірливих розмов» Інґмара Берґмана вона актуальна. Причому треба вибудовувати своє ставлення до неї, як часто кажуть під час вирішення математичних задач, від протилежного. Якщо в соціумі людям приписують певні ролі (утримувача сім’ї, вірної дружини та господині, гульвіси чи «нічного метелика», праведника чи грішника…), яких зазвичай майже неможливо позбутися чи принаймні змінити, то «берґманівські» персонажі навіть не прагнуть їх отримувати. Вони не хочуть масок, ігор, додаткових нашарувань. Утім, якщо ми всередині драматичного твору, то чи вдасться подібного уникнути? Відповідь ховається між сторінок.
 
 
Отож, лиш розгорнувши книжку, ми зустрічаємося з Анною – молодою жінкою, яка має чоловіка, троє дітей і, забігаючи наперед,.. коханця. Проте квапитися засуджувати не варто. Це загалом недобре робити. Для того, щоби ми змогли пізнати її, автор пропонує нам послухати п’ять розмов. І у кожній із них Анна, котра більш за все у своєму житті цінувала правду (не варто сприймати оксюмороном до попередньо сказаного), показуватиме нам своє життя.
 
Розмова перша. Червень 1925 року. Анна й священик Якуб
 
Фактично ми втаємничені у сповідь головної героїні. Жінка розповідає, що живе з чоловіком, якого насправді можна назвати її четвертою дитиною. З ним вона «ніби у в’язниці почуттів». Водночас короткі «зараз» із Тумасом дозволяють почуватися так, як ніколи до цього: «Я була така щаслива… я була така щаслива, що могла б… Я була щаслива, розумієте, дядьку Якубе?». І за ці нетривалі миті мусить Анна жертвувати своїм статусом «апостола правди», який присвоїла собі сама й навіть давала розумні настанови іншим. Отець не засуджує вчиненого й мовленого. Він доволі добрий психолог. Каже, що вірить коханню Анни до іншого чоловіка й впевнений, що пізнати її любов – справжній дар, але вона мусить покинути коханця. І, звісно, сказати правду чоловікові. У цю мить відвертості Якуб говорить, що вірить у «Святість Людини»: «Усе інше – атрибути, маскування, маніфестації, пустощі, відчай, ритуали, безрадні крики посеред темряви й тиші. Тобі ніколи не осягнути і не впіймати Святість Людини. І водночас за неї можна триматися, це щось цілком конкретне. Аж до Смерті. Що відбувається потім, від нас приховано».
 
«Довірлива бесіда» між священиком і жінкою відбувається в її будинку. Трохи фонової сірості додає драматизму (меблі, накриті простирадлами, що нагадують крижини). Загалом інтер’єр дому, одяг головних героїв змальовано з фотографічною точністю. Інґмар Берґман суттєво полегшує роботу для постановників вистав. До речі, саме цей діалог, на мою думку, просто необхідно показувати в театрі.
 
Розмова друга. Серпень 1925 року. Анна та Генрік
 
Минає трохи часу. Анна зізнається чоловікові про зраду. Вона не приховує нічого. Хоч поруч їм важко, але жінка усвідомлює, що майбутнього з Тумасом також немає. Генрік намагається усвідомити все. Проте думка, що його дружина була нещасливою біля нього у всіх сенсах, викликає розгублення та пригнічення, що з часом переростають у прискіпливість і параною: «Я не терпітиму надщерблених келихів, заплямлених скатертин та брудних фіранок. Я не терпітиму занепаду, який прокрався в наш дім через твою розпусту». І тоді вже навіть Анна, яка, як правило, і «проколювала голкою запалені нагноєння», не наважилася зробити наступний крок.
 
 
Розмова третя. Березень 1927 року. Анна і мама
 
Генрік постійно жаліє себе, плаче, говорить, що недостойний. Жінка вирішує поговорити про все з матір’ю: «Він каже, що хоче померти. Але це неправда. Помирати Генрік не хоче. Він боїться смерті, я це знаю, тож усе зводиться до того, щоб принизити мене, принизити! Врешті, провина справді на мені, але водночас, мамо, коли він принижує мене і знущається, я повинна втішати його». Анна постає в розмові наляканою та стомленою дівчинкою, яка прагне материнського розуміння, але зарадити їй важко.
 
Розмова четверта. Травень 1925 року. Анна і коханець
 
Тумаса постійно терзає провина. Має почуття, але під час однієї з перших спільних поїздок він до останнього сподівається, що Анна не приїде. Автор роману так пише про них: «Весь їхній багаж – це крижані докори совісті, постійне почуття гріха, провини перед близькими людьми. І, може, найжахливіше – перед приниженим Богом. Їм нічого протиставити цьому – вони беззахисні». Чому Анна все ж зважується на заборонене кохання? Мабуть тому, що відчуває, що Генрік загрожує її власній свободі, а ще усвідомлює «цілковиту самотність – самотність у хвилину смерті, самотність дитини».
 
Розмова п’ята. Жовтень 1934 року. Анна і Якуб
 
Книга починається спілкуванням із ним, розмовою з ним і закінчується. Під час неї ми повертаємося в дитинство героїні, яке й розкриває нам усі карти: чому Анна не бажає грати роль смиренної дружини й чому на противагу тихій сімейній гавані обирає «невидиму реальність любові».
 
Бо вона всього-на-всього жінка. Сумна й недолюблена. Яка не вміє грати ролі.
 
 
 
 
Вам може бути цікаво
Комплект з двох книжок "Книга мого роду"
Найновіші книжки про їжу 2018-2019 років
Даруємо знижку на книжку тижня: «Велика магія» Елізабет Ґілберт!
Недільні читання. Уривок із книги Арундаті Рой «Міністерство граничного щастя»
6 книг Старого Лева – серед фіналістів Премії Міста літератури ЮНЕСКО
Оксана Лущевська – про ековідповідальність та захист тварин
stary_lev Стежити
дописів читачів