Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

«Дороги й середохрестя» Віри Агеєвої: гра в імітацію
Random
Дмитро Дроздовський, Друг читача
 
Агеєва Віра. Дороги й середохрестя : есеї. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. — 352 с.
 
Історія української літератури часто переживала «трагічні злами». У збірці есеїв «Дороги й середохрестя»  (хоча, як на мене, йдеться, радше, про літературознавчо-публіцистичні статті, окремі фрагменти й назви яких, можливо, справді наближені до есею) Віра Агеєва «інтроспектує» історію української літератури, акцентуючи на зламах у долях найвизначніших представників української культури ХХ ст., і показуючи динаміку літературних з’яв в українській культурі після 1991 року (у другій частині, яка значно менша за першу, основні герої — тексти й постаті С. Жадана, О. Забужко, Т. Прохаська, Ю. Андруховича та ін.).
 
Студія містить два ключові розділи: «І. Класика високого відродження» (есеї-підрозділи «“Я” і романтика: розпуття Олександра Довженка», «Геній і ціна компромісу», «Дорога несходима: Бажан двадцятих», «Невже тільки вічно незрячий блажен?» тощо); «ІІ. Сучасники» (есеї «Куди нам повертатися після хрестових похдів?», «Світ, як він є, — не для нас, але сам собою…», «Поети, сонце і Париж: європеїстські тенденції сучасної української літератури», «Після карнавалу, або Реставрація пам’яті»).
 
У першій частині два головних герої: Олександр Довженко і Микола Бажан. Друга — процесуальний і більш панорамний (отже, меншою мірою персональний) огляд нашого літпроцесу. Водночас, осмислюючи евристичні ідеї тексту Віри Агеєвої, не раз хапав себе на думці, яким відмінним постає «той» і «цей» час. Окремі епізоди з життя О. Довженка в деконструктивістській ревізії сучасного літературознавця можуть сказати більше про епоху, ніж класичний літературознавчий (майже-академічний) огляд нашого літературного сьогодення. Здається, або час літератури «змалів», або література ще чекає на митців рівня Довженка й Бажана.
 
У «Дорогах і середохрестях» В. Агеєва уникає точної термінологічності, літературознавчого академізму, теоретичних узагальнень. Ідеться про спалахові, «ліхтарикові» репрезентації різних сторінок у житті геніїв, яким випало жити в епоху «великого компромісу». Початок ХХ століття — це епоха початку «пєрєдєлкі чєловєка». Довженко, який учора був у лавах петлюрівських уенерівських сил, сьогодні мусив обирати: жити з компромісом або загинути, не пізнавши життя, не створивши нічого, але залишившись собою. «Це був складний і трагічний вибір цілого покоління» (с. 17), — резюмує дослідниця. Сліпий випадок рятує Довженкові життя (від страти рятує Грищенко, який перед тим отримав напучення Василя Блакитного «Будьте уважні і прискіпливі, щоб не загинули важливі для України люди», с. 12). Згодом митець укладає угоду з «господарем», працює зі спецслужбами (саме так В. Агеєва визначає «дипломатичну службу», що видається цілком переконливим з огляду на те, хто і для чого у ті часи був прикликаний на таку службу). Прибічник Петлюри за кілька років малюватиме негативні шаржі на свого політичного лідера. Класична для психоаналізу ситуація: жертва, щоб позбутися травми й водночас стати «своїм» серед «чужих», демонізує того, хто сьогодні в нових умовах постає джерелом травми.
 
В. Агеєва концентрує увагу на пікантних історіях і сюжетах, найвідоміших фільмах і найскладніших фрагментах зі «Щоденника». Зокрема, йдеться про стосунки між Довженком і Сталіним (почасти також Бажаном і Сталіним, оскільки письменник перекладає «Витязя у тигровій шкурі», щоб у такий спосіб здобути «рятівну грамоту» від системи). Літературознавець наголошує: «Садистську гру із вдячними порятованими жертвами вождь незмінно любив: підчепити на гачок, потім витягнути на берег, зняти і спостерігати, як настрахана, з пробитою наскрізь губою рибка намагається не піти на дно і не стати здобиччю довколишніх хижаків» (с. 67).
 
Парадоксально, але проект модернізації української культури відбувався пліч-о-пліч із радянською марґіналізацією людини, демонічним перетворенням людини із суб’єкта історії на «гвинтик і коліщатко». Довженко, не менш трагічна постать, ніж Тичина, змушений іти на поступки, ятрячи себе, шукаючи нестандартні форми збереження внутрішньої свободи й загалом самості. В. Агеєва, щоправда, наголошує на тому, що у фільмах «Земля» та інші митцеві вдалося передати геній часу, якого не змогла зламати силувана ідеологічна ангажованість. Сам Сталін викликає Довженка (посприяли енкавеесівські зв’язки Юлії Іполитівни Солнцевої, диявольські чуття й натура «Батька», а також сам геній Довженка), а потому Довженкові привозять до помешкання патефон як дарунок від вождя.
 
Судія «Дороги й середохрестя» — важливий екскурс в історію української культури. У статтях варто звертати увагу на вкраплення з листів, щоденників, постанов, спогадів. Ці голоси з минулого розкривають трагізм епохи і показують, що розквіт української культури відбувався на тлі людського регресу, коли радянська система в особливий диктаторсько-пропагандистський спосіб почала формувати «радянський народ», змушуючи любити Максима Горького, а не Зерова, Підмогильного, Миколу Хвильового… Статті-есеї читаєш на одному подихові. Можливо, хотілося б більше прочитати про харківський та одеський періоди у житті О. Довженка, про його сходження й розходження з неокласиками, редакторську участь у журналі «Всесвіт»… Проте ці есеї спонукають по-іншому замислитися над українською культурою, яка, йдучи на компроміси, виборювала свободу, а в умовах фізичної та політичної свободи поки що не змогла породити митців рівня тих, кого сьогодні ми зараховуємо до «Класиків Високого Відродження». Можливо, на все свій час: час розкидати каміння й час його збирати, час на хаос і час на творення, час забувати і час пам’ятати…
 
Тяжка робота родива й віднови,
Відтворення напівзабутих слів (М. Бажан).

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage