0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Дорога святого Якова, або книга-про-шлях-і-молитву
Random
Ця дорога потрібна нам, і вона потребує нас. Що вона робила би без наших слідів? Чим би вона себе міряла, як не нашими кроками? Може, вона зустрічає тут убогих і жебраків, що жебрають Справжнього, - вони дійдуть до мети, не загублять отриманого і повернуться туди, звідки прийшли, щоб розповісти про головне гречкосіям, бізнесменам, політикам, студентам, школярам та людям середнього віку. Ця дорога шукає нас, а коли вже нею йдемо, потроху лікує своїми ліками: гіркотою втоми, солодкістю повітря, сіллю дощу й кислотою винограду з безконечних полів, який паломники рвуть і немитими смокчуть ягоди, щоб утамувати спрагу. Дорога тішиться, їй не потрібні ситі й напоєні, вона чекає у себе голодних і спраглих. А ми саме такі  і є: дуже голодні і дуже спраглі.
 
 
 
Дзвінка Матіяш «Дорога святого Якова»
 
Дев`ятсот кілометрів. Понад місяць часу, що знадобився, аби їх пройти. Втомлені ноги і палиця в руках, вітер з дощем в обличчя; він затікає за комір так, що немає навіть сенсу витиратись чи намагатися краще загорнутись в дощовик. Рюкзак за плечима, що важить вісім кілограм, але з кожним кроком здається все важчим. І тепле сонце, інжир, мигдаль, виноград, які можна збирати просто дорогою. Церкви та монастирі, міста, містечка, хутори і села. Люди, які раді тобі, бо ти – паломник. Люди, які нераді тобі з тієї ж причини. Ті, які пригостять чимось просто так, задарма. І ті, які скажуть, що вечері вистачить лишень на двадцятьох, а ти з чоловіком – двадцять перша і двадцять другий.
 
І відчуття таке, наче прямуючи дорогою тією відчуваєш обійми Бога.
 
Обійми, задля яких, напевне, варто в однаковій мірі й усміхатись, і не стримувати сліз.
 
Я не знаю, як можна написати книгу, щоб читач читав її – і йшов сторінками. Йшов та молився. Тому що саме це відбувалось зі мною. Так, в кожного свій шлях і своє життя. Ми по-різному дивимось на одні й ті ж речі, ми по-різному їх вловлюємо. Але коли я читала книгу Дзвінки Матіяш «Дорога святого Якова» то якось не було й найменшої непевної думки, наче я сприймаю її якось не так. Не було думки, що якісь зі слів мені здаються нудними або непотрібними. Напевне, для того, щоб написати таку книгу, треба щось здійснити. Щось таке особливе, що може бути тільки в твоєму житті. І розповісти про це саме так, як відчувала, як запам`ятала, як прожила. Зробити щось таке, як зробила авторка – і розповісти про це так, як могла розповісти тільки вона. Щиро, духовно, трохи болісно. Дуже мелодійно та красиво.
 
 
Восени 2013 року українська письменниця та перекладачка Дзвінка Матіяш разом зі своїм чоловіком Євгеном пішки пройшли паломницький шлях, який називають Дорогою святого Якова. Цей шлях починається у французькому місті Сен-Жан-П`є-де-Пор, перетинає усю північну Іспанію, а тоді завершується в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела. Це – один з найбільш давніх та популярних у світі паломницьких шляхів, а місто, до якого й прямують паломники, є третьою за значенням святинею католицизму, поступаючись лише Єрусалиму та Риму. Саме у Сантьґо-де-Компостела знаходяться мощі Апостола Якова, які є найбільшою реліквією Іспанії, а сам святий є її небесним покровителем. Спогади та враження про їх з чоловіком паломництво Дзвінка й описала в своїй книзі.
 
Прочитала я про цю «Дорогу святого Якова» на сайті «Видавництва Старого Лева» десь місяць тому і просто внесла її в список бажаних покупок – складаю такий, щоб не плутатись, коли випаде нагода прикупити чогось нового для читання, бо назви з часом забуваються. Але зазвичай у мене ще є щонайменше один стос непрочитаних книг, куплених раніше, є й ті, які хочу придбати вже давно… не думала, що швидко дійде черга до книги, про яку почула випадково. Не думала, але коли минулого тижня пішла до книгарні, то відчула: потрібна зараз саме вона. Може, через назву. Бо я люблю дороги, люблю ходити пішки. І взагалі, прямувати вперед. І так само люблю читати про те, як люди зростають над собою і своїми можливостями. Роблять щось не просто, аби досягнути матеріальних цілей. Виходять за рамки існування, яке таке близьке всім нам: робота-дім-вихідні-покупки… Люблю читати про це, бо сама часто забуваю, що можу більше, аніж роблю. І забуваю навіть мріяти. Так дивно – я не могла знайти цю книгу на полицях. Передивилась майже всі. Вже почала нервувати – надто сильно люблю, щоб не доводилось чекати чи довго зволікати, коли хочу  отримати бажане. Аж нарешті підійшов консультант і спитав, чи допомогти. Виявилось, що книга увесь цей час була на розкладці в мене за спиною.
 
 
Іноді не варто бігати колами, можна просто роззирнутися.
 
Смак свіжого хліба для паломників. Хліб і вино. Для нас усе приготовано на цій дорозі – за багато днів і років до нашого приходу сюди. І не лише на цій дорозі. Ми нікуди не можемо запізнитися, бо всюди прийдемо вчасно. Тому найкраще довіритися дорозі: зранку не знати, де ночуватимеш увечері, на якому ліжку, які будуть поруч із тобою сусіди. Можна складати плани і тішитися, що нічого з тих планів не вийшло. А те, що вийшло, набагато цікавіше, ніж заплановане.
 
Цю книгу я не назвала б ні однозначно документальною, ні однозначно художньою. Вона розповідає про дорогу протяжністю в дев`ятсот кілометрів, і розповідає цілком практично: про труднощі та приємності, про особливості ночівель, спільних з іншими, незнайомими людьми, про поради для паломників та й просто мандрівників. Про знайомства з іншими людьми, з якими більше ніколи не зустрінешся, і зупинки в містах, в які, можливо, більше не повернешся. Вона розповідає про пам`ятники на шляху і небо Іспанії, про погоду в різних її регіонах, і про те, яка там земля. І, водночас, ця історія пронизана тим незримим, але майже відчутним на дотик світлом, яке знайшла авторка, навчившись іти, приймаючи шлях таким, яким він є. Навчаючись не шукати затишку і комфорту, не визначаючи якусь погоду, як хорошу чи погану. Навчаючись слухати тишу і людей, які розмовляють різними мовами, але усміхаються – однією. Коли я читала «Дорогу святого Якова», мені хотілось ходити, обійнявши цю книгу. Розповідь поділена на маленькі частинки – за кілометрами шляху, від міста до міста. Іноді, коли я читала їх, мені стискало горло. Знаєте, як перед плачем. Але ж і суму я не відчувала. Просто – це світло.
 
 
«Дорога святого Якова» не про один паломницький шлях. Вона про те, як знайти щось своє і прямувати до нього, йдучи за покликом серця. Навіть, якщо добре не знаєш, що можеш знайти. Навіть, якщо знаходиш не завжди те, чого очікував. Навіть, якщо це не дорога в прямому сенсі слова, а якась зовсім інша мрія.
 
Хотілось би окремо відмітити мову написання – легку, просту і водночас дуже красиву та багату. Зовнішнє оформлення – приємне для сприйняття, так само як і фото всередині та красива верстка з милими деталями.
 
Рада, що придбала і прочитала цю книгу, не відкладаючи «на потім». Однозначно рекомендую усім тим, хто любить надихаючу, сповнену доброти і любові літературу. Мандрівкам та мрійникам. Особливо тим, які з якихось причин про свої мрії встигли призабути. Я не хочу ставити оцінок, не хочу порівнювати "Дорогу святого Якова" з іншою, навіть духовною, літературою, яка читала. Ця книга потрапила мені в руки в дуже потрібний час і, впевнена, я перечитуватиму її ще не одноразово.
Вам може бути цікаво
Юрко Іздрик: Я перекладаю на слова власні переживання
Маріанна Кіяновська: «"Іван і Феба" – це абсолютний роман»
Олег Сенцов: «У кожної людини можна чогось навчитися, попри її посади і регалії»
Дорж Бату: Я знайшов в Україні справжнє суспільство, де поважають одне одного
Ілларіон Павлюк: Ідеальний фантастичний світ – той, в який читач здатен повірити
Ірина Славінська: «Перед кожним із нас уявне трюмо – у кожному з дзеркал ми трохи інші, це наші запасні життя»
stary_lev Стежити
дописів читачів