0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«До музики» – роман про дві любові юного піаніста
Random
Музика – те, що дано нам згори, аби ми не так гостро відчували власну смертність. Скільки любові вона може подарувати людині, наскільки музичним може бути кохання? На це та багато інших запитань відповідає роман «До музики» норвезького письменника, композитора та піаніста Кетіля Бйорнстада. Переклад тексту здійснила Наталя Іваничук, розкішну обкладинку намалювала Анастасія Стефурак.
 
Після прочитання виникла думка: якби можна було уявити собі ідеальний концерт, яким би він був?
 
Напівтемрява, ллється світло прожектора. Інтимність, майже прозора надтонкість. Раптом, мов навшпиньки, аби різко не сколихнути напівсонну тишу, з-під тремтячих пальців прокрадається звук, розкриваючи безмір своїх фарб і відтінків. Дійсність виглядає строкато, шкіру вкривають сирітки, на тому, кому дано ретранслювати музику, – печать геніальності й божественності. Неспокій душі, їй трепетно. Залишається вивищуватись над собою.
 
Мабуть, якось так.
 
Ця книга, як на мене, має схожість із майстерними музичними перформансами: демонструє палітру емоцій, створює багато причин для роздумів, змушує шукати себе в ній та проникатися особливими почуттями до головного героя.
 
Ним є Аксель Віндінґ – юнак, сенс життя якого – музика. Спричинилася до цього втрата мами – чудесної, надмір гарної «для цього місця, для цього життя» жінки, що «страждала не від нещасливого кохання, а від змарнованих надій», яка часто подорожувала радіохвилями і, здавалося, знала всі музичні твори. Саме вона привила синові любов до цього виду прекрасного. Після її смерті звітрюється навіть ілюзія щастя, залишаються троє – Аксель, його сестра Катріне та батько, – які плекають самотність і не можуть відбудувати навічно зруйноване. Хлопчина мовить таке: «Я можу усамітнюватися у музиці, з головою поринути в нюанси, молотити пальцями по клавішах, зганяючи на них свою лють, або виплакатися, граючи Шопена». Окрім цього композитора, перед нами проминає ціла галерея імен (Брамс, Барток, Бах, Стравинський, Шуман, Дебюссі, Равель, Чайковський, Шуберт, Бетховен, Шопен, Ґріґ та ін.). Тільки встигай прослуховувати всі згадані їхні твори для повноти розуміння світу головного героя. А його виформовують такі ж молоді музиканти, як й Аксель («Товариство молодих піаністів»: Марґрете Ірене, Фердинанд Фьорд, Ребекка Фрост), а також – старші наставники (Сюннестведт, Сельма Люнґе та ін.).
 
У хлопчини після всього пережитого немає відчуття страху до нових починань. Єдине, що робить його вразливим, – пристрасть до юної й вельми талановитої піаністки Ані Скууґ (головної конкурентки на конкурсі піаністів), яка змушує Акселя «сприймати красу як щось незаперечне й само собою зрозуміле». У нього це тендітне дівча, що абстрагується від зовнішнього світу й майстерно приховує глибину власної душі, асоціюється з «Місячним сяйвом» Дебюссі. Вишукувати крадькома, по-злочинному можливість перемовлятися з нею хоч кількома словами – «це як вдивлятися у густий серпанок чи в сріблясте нічне марево». Однак кожна мить – за щастя. Він спершу й не підозрює, що її зваблива таємничість – ніщо інше, як приховування хворобливих стосунків із деспотичним батьком, який втілює власні амбіції ціною доччиної юності та здоров’я. Вона, як ніхто, знає, що таке втеча в музику, яке нестерпне ниття кожної кісточки після важливого виступу, і може розділити з ним «надзнання», доступне небагатьом: «Тональність. Мі-мажор. На перший погляд вона видається відкритою, а тому мажорною. Але це відкритість блазня, за веселощами якого таїться печаль. Оце і є в ній найсумнішим». Аня, котра так гостро відчуває музику, уже за тим, як Аксель грає Дебюссі, розуміє його чутливість. Він ж опісля її входження з дебютом у музичний світ, де б не був подумки, повертається до неї: «Ось вона сидить за роялем, худа, аж прозора, у чорній сукні. Не відводить очей від білих і чорних клавіш. Намагається згадати забутий пасаж. Шукає сенс життя. Та найбільше шукає Равеля».
 
 
Автор через ліричного героя прагне поділитися власними вподобаннями, тим, що понад його кар’єрою музиканта та може бути оприявлене через слово: особливості середовища, імена, улюблені композиції. Для нього все суттєве – у музиці, яка перебуває в центрі уваги.
 
Акселеві та його друзям одні наставники радять набувати різних видів життєвого досвіду, бо саме так можна вмістити у власне виконання те, що буде важливим слухачеві. Наводять слова Рубінштейна, який мовив, що він грає лише три години щоденно, бо є ще книги, які він хоче прочитати, жінки, з котрими хотів би запізнатися, та вино, яке кортить випити. Інші ж педагоги вимагають цілковитого самоприсвячення мистецтву: «Ти повинен віддати музиці все, і хай не ослабнуть твої почуття; будь щедрим навіть у стриманості». Бо вона – «арена для душевнохворих і геніїв», невидима субстанція, що заполонює наші голови, пропонує таке повновиде, повнокровне життя на максимальних емоційних контрастах. Ані та Акселю до душі другий педагогічний підхід. Ці двійко молодих знають, що музика – сховок для найпотаємнішого, надійний орієнтир, що вказуватиме шлях одне до одного навіть після неминучого: «… Шукай мене десь між альтом і другою скрипкою».
 
Вам може бути цікаво
Уривок із книги «Іван і Феба» Оксани Луцишиної
Богдана Бондар проведе майстер-клас з малювання у Києві
Літературний клуб Навиворіт: підлітки обговорять «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат
Карибська кримінальна драма: Directed by Ernest Hemingway
Галина Вдовиченко презентує новий роман у Києві
Олег Сенцов: «Я пишу про те, що мені болить»
stary_lev Стежити
дописів читачів