Для когось небо стало пухнастим…
05.05.2021
«Муся та Бабуся» — ще одна добра, тепла, душевна повість відомої письменниці, перекладачки зі скандинавських мов Галини Кирпи. Її буде цікаво читати і дорослому, й дитині. Бо кожен у тексті знайде щось своє. І кожному буде цікаво мандрувати майстерно сформованим лабіринтом тонких нюансних почуттів, психологічних портретів, буденних подій. Бо ж у них, коли ретельно пригледітися, можна побачити яскраві вогники свята для душі.
Йдеться у повісті про милу сіреньку крихітну кицю, яку прикро зрадили, викинувши у великий незнайомий світ, і як вона знайшла своє щастя в образі Бабусі. Ще й стала її другом.
Та поки що киця не знає, що звати її Муся, що на її кульбабковому шляху стрінеться добра Бабуся, яка знайде з нею спільну мову, подарує своє тепло й розмовлятиме на рівних. Поки що киця наївно прошкує густим широченним лісом кульбаб, обсипає свої вусики золотим медовим пилком, безпосередньо вітається із весняно-жовтими квітами. Доля веде її м'якенькі лапки до маленького скверика...
А поки головна героїня ще не знайшла собі господарів, важко не згадати, наскільки це прикра обставина. Адже немало отаких Мусь залишаються викинутими не тільки фізично, а й, щонайстрашніше, із сердець своїх колишніх господарів. Так, серця цих ексгосподарів б'ються у такт байдужості, і ритм їхній – ніби зворотній відлік... Скількох отаких Мусь позбавляють затишного життя, де є тільки найнеобхідніше — теплий куточок, мисочка молока, чиясь щира прихильність... Їх позбавляють найважливішого — умов вижити. А їм же і не потрібно багато: вони не знають ціни коштовностям, золоту, грошам. Вони не вміють тримати камінь за пазухою, не плетуть інтриг, не пліткують, не очікують дорогих подарунків. Вони просто вдячні за лагідне ставлення, за любов до себе.
Залишена напризволяще тваринка стає беззахисною, самотньою перед велетенським світом: перед хмарами, які пливуть, перед травою, яка хвилюється, перед дорогою, де безугаву мчать машини, перед шелестючими дощами, аморфними постатями та чиїмись байдужими кроками... І всі вони проминають тебе, маючи якусь свою невідому мету й не завжди зрозумілий зміст... Хмари, вони високо, і їхня мета інша. А люди? Чи не їм дана розкіш обов'язку піклуватися про тих, хто цього потребує?
Напевно, повість «Муся та Бабуся» варто було б додати до шкільних хрестоматій. Вона змогла б виховати в молодому поколінні любов та повагу до природи, до всього живого. Змогла б сформувати емпатію, навчити замислюватись, мислити і, звісно, робити висновки. Адже тут немає грубої дидактики, яка, зазвичай, спричиняє спротив. Тут перед нами – справжнісіньке життя, таке, яким воно є, — без прикрас та гіперболізацій.
Отож наша крихітна киця вже дотупцяла до невеличкого скверика й побачила Бабусю. Вона здалася їй схожою на кульбабку, тільки на ту, яка вже посивіла. Пізніше киця навіть злякається, дивлячись на галявину, на якій парашутиками розлітаються сиві кульбабки: «А, що як і бабуся облетить?»
Перед тим Бабуся певний час вагається: брати чи не брати? Адже вона розуміє, що, може, й не вистачить їй сил та віку догледіти кицю. Аж тут Бабусина маленька співрозмовниця захотіла, щоб її назвали. Бабуся подумала: «Якщо я її назву, то доведеться брати...» І назвала. Мусею.
З того часу, як маленька пухнаста героїня отримала ім'я, вона стала щасливою. І Бабусине небо стало теплим і пухнастим.... Бо Муся оселилася не тільки в її помешканні, а й у серці.
Є тут ряд і тонких щемких замальовок. Наприклад, деякий одяг дідуся, який відійшов у засвіти, Бабуся залишила на своїх місцях. У коридорі висить його плащ, а поруч стоять черевики. «Бо я біля них ставлю свої. Тоді мені здається, що він роззувся перший за мене... Пішов на кухню і заварює чай».
Авторка будує цікаві діалоги, формує різноманітні обставини. Але ж які вони живі й справжні! Та в цьому й немає сумніву. Саме таким і є життя. Свідомість головної пухнастої героїні авторка антропоморфізувала і надала їй статусу співрозмовниці. Тепер Муся має можливість висловлюватися, вести діалог. Завдяки цьому читач може дізнатися про її наївні (хоча не завжди й наївні), щирі думки й переживання. Ось лише один зразок доволі таки осмисленого Мусиного запитання. Коли Бабуся пояснила Мусі, що її доньки рідко навідуються до неї («Лише на великі свята»), бо живуть далеко — на іншому краю міста, то Муся здивовано зауважила: «А хіба це далеко?» І справді, хіба мають вагу відстані, якщо є поклик серця?
Подобається те, що у повісті відсутнє загравання із читачем. Галина Кирпа не пише те, що можливо було б приємніше, аніж правда, не створює «теплої ванни» для пещеного розуму. Читач також має працювати: має побачити, відчути, зрозуміти, зазирнути за лаштунки й продовжити. А ще взяти щось у своє життя...
Повість насичена добірною живою мовою, широкими лексичними барвами, образністю; сповнена тонких деталей в описовості. Тобто повість можна не тільки читати, а й навчатися по ній, удосконалювати свою мову.
Не можу оминути й ілюстративний аспект. Художниця Грася Олійко створила зворушливі, гармонійні й ошатні ілюстрації. Образи головних героїв вдалі, пропрацьовані, характерні, мальовничі. Художниця ретельно обдумала кожну деталь, щоб ілюстрації були органічними, живими, щоб вони взаємодіяли із твором. А ще в ілюстраціях є поезія — поезія руху, кольору, форми, — що, безумовно, важливо!
Хочеться подякувати обом авторам за можливість доторкнутися до Щирості.
Авторка відгуку письменниця, художниця Катерина Міщук.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно