Дайджест глупоти ХХ століття
13.05.2015
Дмитро Дроздовський, Друг читача
Історія Європи ХХ – початку ХХІ століть, написана на ста шістдесяти сторінках, – це вже провокація. Патрик Оуржеднік – справжній інтелектуальний терорист, який може легко роздратувати істориків і культурологів, інтелектуалів чи представників академічних середовищ. Вони навряд чи отримають задоволення від такого наративу – украй зібганого, іронічно-парадоксального, подеколи снобістського. Ця історія – не виклад усього згідно з хронологією, а передусім «роман», написаний у стилі «100 запитань, які Ви хотіли б поставити ХХ століттю, але з невідомих причин боялися це зробити».
Текст П. Оуржедніка не позбавлений і евристичних знахідок, влучних потраплянь у складні закономірності ХХ століття, яке з точки зору масового сприйняття часто трактується як хаотичне, жорстоке («червоне») і незбагненне. У чомусь чеський автор нагадує Макіавеллі: як і «флорентійський гуманіст», він показує, що усі найскладніші явища можна пояснити доволі просто: людською натурою, яка часто є настільки заздрісною, ненажерливою, амбітною, що знайдеться хтось, хто обов’язково цим скористається. З цього й починаються світові війни. Письменник зазначає: «Політичні замахи набули в двадцятому столітті чималого поширення, бо це був спосіб привселюдно показати, що хтось із чимось глибоко не погоджується, а найбільш відомим був замах, скоєний 1914-го року в Сараєві на австрійського спадкоємця престолу, що й спричинило Першу світову війну, а тим самим і двадцяте століття». Ось так, за Оуржедніком, і почалося лихе, до маразму абсурдне, але не менш прекрасне ХХ століття.
Оуржеднік іронічний і подеколи снобістський у поглядах і оцінках, він стрибає від події до події, кепкуючи з історичної/колективної пам’яті. Проте це його роман, і тільки він знає, чого хоче досягнути і як про це розповісти. Його текст ковтаєш, як глазуровані горішки, і з часом розумієш, що тобі хочеться ще і ще.ХХ століття – це період таких відкриттів, після яких, здавалося, з людською свідомістю відбудеться щось фундаментальне. Проте «винаходи» епохи одне за одним показували, що хід планет від цього не змінювався, а сонце не згасало. Усі жахіття, які людина може завдати собі подібним, загострюють тільки одне: відчуття небезпеки, що походить від людини. Людина – це не абсолютне зло й не абсолютне добро, проте саме людина часом може випустити з власного єства щось архінебезпечне. У ХХ столітті таким «монстром» постають нацизм і комунізм. Мабуть, тому ця епоха пройшла «під лозунгом» тотальної емансипації, боротьби з будь-яким виявом несвободи і утисків. Бо саме ХХ століття породило чи не найжахливіші форми несвободи.
Патрик Оуржеднік описує – причому робить це, повторюся, іронічно й подеколи цинічно – як відрізані європейські голови у заспиртованому вигляді надходили до нацистських шкіл, аби усі діти мали можливість відрізнити людину від єврея. Нацизм став величезним експериментом над людиною, водночас завершивши інший експеримент під назвою «гуманізм». «Великим розчаруванням двадцятого століття стало те, що обов’язкова школа і технічний прогрес, і освіта, і культура не досягли того, щоб людина була кращою і гуманнішою, як було прийнято вірити у дев’ятнадцятому столітті, а також що багацько зарізяк, душогубів і масових вбивць були шанувальниками мистецтва, слухали опери, ходили на вистави, писали вірші і навчалися на гуманітарних спеціальностях або на медицині тощо». Відчувається, як Оуржеднік смакує у романі зі смерті гуманізму, а проголошений постгуманізм насправді є лише теоретичною ширмою, за якою сховано поки ще не досліджуване явище, що стосується людини ХХІ століття.
Як людина, яка виховувалася на найкращих естетичних зразках і ідеалах, могла породити систему, в якій найвища мета – убивство однієї раси іншою? Чи нацисти й комуністи не люди? Ні, вони були людьми з точки зору «класичного дарвінізму». Прикметно, що описи нацистських тортур у книжці доповнені комуністичними звірствами, тож роман Оуржедніка ще раз показує безглуздість запитання про те, яка з двох систем жахливіша. Обидві були покликані посадити на трон ідеологію задля убивства людини. «Згодом комуністи дійшли висновку, що найефективніше зламають ворожий опір селян в аграрних областях України, на Північному Кавказі або в Казахстані тоді, коли влаштують голодомор. І зупинили вони залізничний транспорт, і заблокували шляхи постачання, і позачиняли магазини, й заборонили базари тощо, і шість мільйонів людей померло з голоду. А деякі люди переховували трупи своїх родичів і продавали їх на чорному ринку або сусідам і за виторгувані гроші купували м’ясо з інших трупів, оскільки не хотіли їсти м’ясо тих, про кого вони, скажімо, мали гарні спогади».
ХХ століття – це час психологів і психоаналітиків, генералів і політиків, сектантів і сексопатологів. Коли Оуржеднік перераховує усі ключові події ХХ століття, причому робить це «підривно», фривольно, порушуючи канони і правила, то з часом починаєш отримувати задоволення від тексту. Абсурдного й гіперсуб’єктивного, але такого, який показує, що найбільша катастрофа з відстані часу видається не більше ніж подряпиною на тілі планети, яка за одне століття пережила кілька, по суті, ядерних вибухів, які виникали в людських головах. Ця книжка не навчить дивитися на історію «правильними очима», але покаже, що історичний факт не є об’єктивним явищем, а людина – найнебезпечніша і найпрекрасніша з усіх істот на планеті.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно