Дама б’є валета, король б’є даму
03.09.2018
У підпільному ігровому будинку, яких на київській Ямі було чимало, либонь, от-от почнеться гра з «порядними ставками». Одного з картярів – пришлого – щойно спіймали на гарячому. Тарас Білий мав при собі шахрайську колоду. От, скажімо, карта навпіл-валет (зверху) і навпіл-король (знизу). Здається, комусь тут таки доведеться визначитися, чи він – хлопчик чи уже чоловік, імператор чи паж. А от потерли об сукно десятку треф і, ти бач, 10 треф перетворюється на 4 треф, себто, карта «шаленої удачі» обертається на карту «непосильних зобов’язань». На когось точно чекають карколомні пригоди без гепі-енду. На майбутнє тут картярі не ворожать, ясно, це не їхня місія. (Позолоти ручку, красивий!). Вони тут просто грають у штос.
Ганна Улюра, Лівий Берег
Втім, гра почалася: крапленою колодою і не тільки в карти. За такого розкладу буде ще добре, аби того Білого самого на кін не поставили. Штос знаєте як частіше називають? Фараон. Теж підморгування: Тарас Білий – кримінальний слідчий. Роман «Білий попіл» Ілларіона Павлюка, в якому Тарас за головного, – детектив. І все в його світі принципово двозначне: і ким стане той чи інший персонаж або та чи інша річ наступної митті, сказати складно. Ясно одне: життя героїв Павлюка от-от круто зміниться.
На віддаленому хуторі сталося жорстоке убивство. 19-річний юнак забив каменем свою кохану Соломію. Дівчина перед смертю назвала ім’я свого кривдника, та і безпосередніх свідків убивства було чимало – четверо. Хуторяни було вирішили убивцю самі і покарати, але потім за старим звичаєм присудили: хай-от душогуб відспіває свою жертву три ночі в церкві. І замкнули злочинця в сільській церкві з тілом панночки сотникової. Знайомий сюжет, еге ж? «Чували коли-небудь про семінариста Хому Брута?». Як уже той «Вій» не перечитували – сотні варіантів потрактування: від мелодрами до психоделіки. Павлюк читає «Вій» як детективний сюжет: часом дотепно читає, часом – очевидно, але завжди – шанобливо.
Розслідуванням убивства Панночки і буде займатися Тарас Білий. Не те, щоб добровільно: просто в місті на нього чатують більші небезпеки. Позаяк став особистим ворогом київського «короля злодіїв» Лисиці. Побоявся Лисиці? А як же дасть раду із Вовком? Саме у подобі сивого вовка хутір візітує Вій, якого всі вважають «знаряддям убивства» Панночки. Тарас же у старі казки не вірить, і взагалі не є упередженою людиною: кінець кінців він шукає убивцю, а не доказів винуватості Хоми – така його єдина умова. Харизматичний слідчий – цинік із принципами, що тут ще скажеш.
Хіба таке скажу: якщо добре поінформований романтик перетворюється на циніка, то добре переляканий цинік знову стає романтиком. Цей маршрут Тарасу не обминути. І то не на самоті: він тут ще й любов із селянкою Настею закрутить, і родичку надибає, і друга обізнаного знайде. «Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!».
Час від часу в сюжеті з’являється такий собі Томаш Болгар (це однозначна удача «Попелу», він тут насправді конче важливий, отже, розкажу про нього якнайменше з можливого). Томаш Болгар і Тарас Білий мають ті самі ініціали, а щоб на це звернули увагу, коли Томаш рекомендується, то в руках триматиме носовичок із вишитими ініціалами. І сорочка з вишивкою білим по білому, в якій Томаш з’являється в сюжеті, не так вказівка на його статки, як на взаємини з Тарасом: Білий по Білому. І навздогін ще одна підказка: «А чи знаєш ти, братику, що означає ім’я Хома?».
До теми. Купити книжку «Білий попіл»
Хома, чиїм іменем ми зазвичай тепер позначаємо людину сильних сумнівів, першопочатково значив «близнюк», це буквальний переклад «хоми». Куди в готичному романі без двійників, правда? Але в сучасному романі, який сміливо грається зі сприйняттєвими ґратками готики (і це випадок «Попелу»), такий допельгангер буде пити гірке пиво «на дурняка», провокувати убивство липових священнослужителів, носити піжоністі строї, курити гашиш і хвацько однією рукою крутити самокрутки. І власне це уже буде не пара двійників, де один породжений хворобливою уявою всесвіту, це буде добренька така жменя двійників, бо в тому Павлюковому всесвіті апріорі все хворобливе – не тільки уява.
Тарас («неспокійний») – Томаш («двійник») – Хома («близнюк»). І поруч: Анна («благодать») – Оксана («чужинка») – Марфа («хазяйка»). А ще: Соломія («світло») – Настя («воскресіння»). Натяків достатньо? Більше треба – прошу. Навіть вік всіх персонажів орієнтує читача автоматично той світ подвоювати: якщо Хомі, скажімо, під двадцять, то Тарасу – під сорок, а сотнику Назару Засусі – під шістдесят.
Тарас марить якимсь давнім спогадом про дівчину, чию шию прикрашає емалевий хрестик, і яка помирає на його руках. «Ти все знаєш, ти все бачив, але наразі забув», – це Білому повідомлять чи не відразу по приїзді на хутір. Мережу двійників в романі створює найочевидніша таємниця людської самості: пам'ять і її непередбачувана робота. Все прицільно забуте тут має здатність матеріалізуватися. На правах давніх вірувань. На правах галюцинацій. На правах кимсь надійно прихованої правди.
Зрештою, «Попіл» – це ж і не готичний роман, а детектив, точніше: нуар. І перше правило нуару: за головного тут є не слідчий, але підозрюваний, котрий може часом здаватися чи слідчим, чи жертвою, чи ще кимсь таємничо-безвинним. А перше правило хутору Білий Попіл: про все, що стається на хуторі Білий Попіл, нікому не розповідати. Друге правило хутору Білий Попіл: нікому-нікому не розповідати... коротше, ви в курсі цих правил. (Так саме, як і Павлюк в курсі того, кого щедро цитує в своєму сюжеті: від «Вія» і «Пісочної людини» до «Мальтійського сокола» і «Бійцівського клуба»). І «Попіл» складається у два романи відтак. Точніше: у дві версії прочитання, як цілком реалістична детективна історія, і як містичне фентезі – залежно від того, що краще пам’ятає читач насправді: «Вія» чи «Мальтійського сокола», скажімо. От і буде «Попіл» або прикладною демонологією, або дослідженням механізмів тоталітарних сект.
Колись хутір був у небезпеці. А варто сказати, що щойно господар дав кріпакам волю, спільнота втратила здатність до консолідації: свобода дії тут в новинку. Соціальна паніка призвела до того, що до влади прийшла людина, яка зналася на маніпуляціях із переляканою юрбою. Отже, хутору загрожують демони – вирішили і постановили. А з демонами слід правильно боротися. Зокрема, не носити хреста, завісити ікони і закрити церкви. Дивна логіка? Яка вже є: не треба давати нечистим приводу злитися на людей. Хома Брут – із місцевих, його батьком був священик, який відмовився закривати церкву. Прожив панотець відтоді недовго. І два сюжети «Білого Попелу» пов’язані зокрема з тим, яке зрештою тут розкриють убивство: містичне Панночки чи цілком земне священика, що був полетів головою вниз зі дзвіниці.
У будь-якому випадку, пристрасті в тому забутому Богом селі киплять не на жарт. І то вже право читача, чого йому більше боятися: дрібних бісів чи навіжених мономаніяків.
І до речі, про село. Два світи – Київ і хутір – в романі взаємодіють тонко і переконливо. Короля, як годиться, грає почет, у ролі почту – «реальний» Київ. Тарас Білий нам перекаже красиву і точну топографію Києва середини ХІХ ст.: він їздить візником на Ямську, але снідати на Спаську гуляє пішки (живе неподалік на Подолі, на Притисько-Микильській); і якщо відомий київський слідчий зайде в ресторацію на Фундуклеєвській, то такий заклад насправді існував. Анахронізмів в київській частині обмаль, але нав’язливої інтонації чергового ретродетектива Павлюк, на щастя, уник. Київ тут аж кричить про свою «історичну достовірність». В тому крику губиться пошепки виказаний факт, що хутір «за п’ятдесят верст від Києва» в романі вигаданий весь від початку до кінця. (І навіть не Гоголем вигаданий). Якщо те, що відбувається в Києві, претендує бути правдою, то і події на хуторі – так само невигадані. Наївно? – Зате дієво.
Білий Попіл – назва для хутору нетипова і аж занадто символічна, щоб її читати всерйоз. (А от як назва жанрового роману, добра і навіть дуже добра). Топоніміка хутору має сюжетне пояснення: місцевість ту оточують крейдяні поклади, вітер виносить білий пил і розпорошує хутором. Все тут вкрито чималим шаром білого нальоту. Є містичне пояснення: хутір побудували поблизу брами пекла. «За переказами, в нас тут зовсім поруч – ворота в пекло. І ця пилюка – насправді й не пилюка, а попіл, який летить звідти». Отож той білий пил – це таке собі нагадування про погане місце, і одночасно: біле магічне захисне коло, яке відділяє живих хуторян від мертвих інфернальних візитерів. Ті кола щедро розходяться і по хатам, і по роману Павлюка: стелями, підлогами, баняками, діжками, навіть люльками, які тут показово смалять старші люди: «Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж... То тільки коло й може його спинити...» (щиро побажаємо в тому героям Павлюка удачі, бо для відвертої демонстрації наївної віри вони точно не в тому жанрі опинилися).
Щодо символічного навантаження Білого Попелу, воно може бути зокрема таким. Попіл – за визначенням залишок, який не згорів. Уцілілий, нетлінний, той, хто вижив, майже-живий, майже-мрець. Далі: попіл складається переважно з неорганічних солених елементів, точніше: металевих солей. Сіль, не будучи живою, є передумовою існування будь-якої живої клітини (сильно спрощую, даруйте). Знову таки міркування про живе і неживе. І тут ще одна підказка: «Ми так її звали… Соля». Це про дочку розкаже сотник. Її повне ім’я Соломія для хутору нетипове, це зайда-мати Анна наполягла, щоб так назвати дитину. Скорочення від Соломії – Соля – не випадково римується із «солона». А ще більша невипадковість, що люди уникають Панночку називати тієї версією імені, яка насправді в тих краях поширена – Солоха. Занадто відверте позаяк для позиченого у Гоголя світу те відьомське ім’я. (До речі, у Гоголівської Солохи були діти, пам’ятаєте? Ні, ніхто тут не спойлить детективну розв’язку, не думайте, просто нагадую).
А от щодо солей, тут є ще цікаве. Анна, мати Соломії, з’явилася на хуторі в розпал епідемії «білої немочі». Анна врятувала чимало людей, навчивши малювати захисні кола і очищувати воду залізом. Між тим, симптоми білої немочі страшенно, знаєте, скидаються на отруєння солями важких металів (свинцю, здається). Авторитетні джерела зсередини історії скажуть, що то була холера. Авторитетні джерела в цій історії здебільшого брешуть люто. На хуторі, окрім епідемій, коїться достолиха (ой, буквально), достобіса (ой, буквально) дивацтв. Але найбільші забобони пов’язані якраз із використанням «живої» і «мертвої» води, над якими володарює Анна.
В мертвій воді селяни миють руки, ретельно до ліктя. Ці ритуали нагадують поведінку людей, що щойно прийшли з поховання і от-от сядуть за поминальний стіл. Живу воду п’ють: перед тим у кузні, яку добудували до церкви, ту воду варять розпеченим залізом (залізний цвях боронив у Гоголя від нечистого). Якщо вірити мудрим людям, що досліджували казки, то «мертва вода» є частиною таки погребіння. Вона має «добити» персонажа, щоб потім за допомоги «живої води» його можна було б воскресити. Здається, та ж ситуація, що з сіллю. Світ «Попелу» вщент заселений істотами із проміжними екзистенційними статусами – напівживі, напівмертві, напівзлочинці, напівжертви, напіввигадки, напівправди з частковою амнезією. Щоб дійти остаточного стану істинності тут для початку має хтось померти. Панночка, наприклад. Або Гоголівський «Вій». Але ж жива вода гарантує швидке відродження, все нормально, не переживайте. Між тим всім Тарас, скажімо, мав померти щонайменш шість разів: втопитися, удавитися, смертельно забитися, двічі отримував сильно по міцній довбешці, його четвертували, зривали живцем шкіру… А це він ще живої води не пив.
Головне питання наостанок. Хто ж убив Лору Палмер Панночку? Треба для того повернутися до першої гри, тієї самої – в фараон на Ямі. Між іншим, це та ж гра, яка довела до божевілля гравця з «Пікової дами», майже однолітка Тараса. Соля з «Білого попелу» теж чорнява, між іншим, теж піка-масті. І так само більшу частину роману мертва. Трійка, семірка, дама? Трійка, семірка, туз? Прибираємо зайве: убивця – туз? Ну от власне. Найсильніша карта в колоді.
«Білий Попіл» – дебютний роман. І знаєте, автор зайшов з козиря.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно