0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Далі вже тільки географія
Random

Ганна Улюра, Zbruc

Є, здається, найпростіше пояснення буму документальної та автобіографічної прози і тої, що намагається нею здаватися. Як нема бажання ставати персонажем – мусиш стати автором.

Анджей Стасюк грає у цю гру адекватно до її мети і правил. Фіксує якісь моментальні враження і відмовляється від найменшого їхнього узагальнення. Тільки-от автор «Сходу» (Wschód, 2014) чесно наголошує сумнівність цих процедур: «Прийшли на голу землю, на нічиє і збудували своє, яке дуже скоро виявилося ще більше нічиїм».

Дистанція між автором і героєм такого як «Схід» ніби-документу – просто неосяжна, тут завжди матимемо справу з ненадійним оповідачем, тобто персонажем апріорі. Винесений у підзаголовок роман-есей містифікує власною неоковирністю, але не більше: читатимемо ж роман «у чистому вигляді».

В такому сенсі «Схід» неймовірно подібний до книжки, на яку зовсім не схожий – на «Процес». Тут відбувається розслідування, мета і методи якого головному учаснику дійства невідомі, а його завдання – не виправдати себе, бо це неможливо, а зрозуміти нарешті, що відбувається. Отже, якщо і можна сприйняти якось біографічний «Схід», то тільки через підтексти і натяки. Зрештою, приховані сюжети є улюбленою літературною стратегією Стасюка.

У «Сході» схрещуються кілька часових потоків, з кожним із них пов’язана певна подорож: 70-ті, 80-ті, 2000-ні. Часопростір тут є буквальною єдністю. І це принципово: «У мої краї. Простір – це минуле». Саме таке сприйняття простору і часу оприявнює мету Стасюкових мандрів: реконструкція спогаду.

Є річ, ми її змінюємо, вона набуває нового сенсу. Є річ, ми робимо таку саму за її зразком, відтворюючи сенси, первісно тій притаманні. Припускаємо, що є річ, робимо схожу, намагаючись віднайти незрозумілі або невідомі сенси. Всі три процедури – реконструкція. Всі три у «Сході» наявні і маскуються під доста екзотичні і помірно тривожні подорожі на схід: Польщею, Росією, Китаєм... 16 тис. км. Три конгеніальні процедури реконструкції, три послідовні етапи роботи пам’яті – затирання, переоцінювання, опрацювання і три країни. Довга дорога.

(Я насправді зараз назвала «помірно тривожною подорожжю» мандрівку на белебень землі російської, в якій путівником герою слугує «Котлован» Андрія Платонова?!. Це тому, либонь, що повільна, навіть вайлувата мова Стасюка пережити саспенс читачу уповні не дозволить, але й від ран глибоких убезпечить).

Польща. Хлоп сідає за кермо, вмикає радіо «Марія», і рушає через всю країну: на схід від Варшави, Низькі Бескиди, Підляшшя, Буг, Лемківщина, Сихля, Чертеж і Пьотрусь, зупинка на перевалі між Сихлою і Чертежем, за Віслоку і до Підкарпатського воєводства, Донблін, Борова, Люблін і далі до кордонів… По правді, це кілька поїздок, бо переривають їх спогади про діда і бабу, про дядька, про батьків (на картинки з дитинства накладаються суперечки і спостереження теперішніх стосунків із старими – щемливі і чесні; найкращі в книжці). Кожна дорога, кожне село, кожна зупинка на трасі для «сходознавця» Стасюка у польській частині роману – вкрай інтимна процедура пригадування, ба розслідування.

Статечний чоловік описує свою першу втечу з дому. 13-річний хлопець подався з Варшави до Угерців, щоб стати вуглежогом. Його терпляче вислухали і відправили додому. Але спізнилися, його уже було «інфіковано»: «Мабуть, так уявляв собі свободу, хоч ніколи не вживав цього слова. Що спиш у полі, аби не повертатися до того, від чого втік». Відтак хвороба прогресує. 

Запасіться детальною мапою Польщі, щиро раджу. За нею можна вивірити описані Стасюком маршрути і впевнитися у їхній доскональній правдоподібності. А потім, читаючи про РФ і Китай, насолодитися контрастом. Адже тут так само прописані шляхи з вказівкою найменших тамтешніх с.м.т., що не заважає курсам регулярно плутатися (все логічно: бо чи ви хотіли, що б і потойбіччя мало детальні координати?).

Один приклад (прекрасний, не стримаюсь): потяги прямують з Улан-Уде до Чити, з Чити до Забайкальська, зову на Читу і до Іркутська. Герой відчуває себе в них чужинцем. Відчуття це настільки гостре, що скидається на переживання скоєного злочину. Він чекає на покарання. Отже, цитата з відповідного фрагменту: «За розірвану плівку на випраному простирадлі тебе можуть висадити на найближчій станції. У якійсь Шепетівці з п’ятьма хатинами під шифером і грядкою картоплі». Ясно що якась своя Шепетівка, місто з епічним войовничо-революційним минулим, є під кожним своїм якимсь Іркутськом. Вона просто мусить бути в тих місцях, звідки прийшов комунізм і де він був найчеснішим і найвідвертішим, пожираючи своїх героїчних виплодків. (Хоча за Шепетівку можна і образитися принагідно). 

РФ. До речі, про потойбіччя. Під час подорожей до РФ і Китаю стоїть нереальна, неметеорологічна спека. (Читаймо натяки, так). Маршрут насправді пекельний: Москва-транзит, Братськ, Іркутськ, Улан-Уде, Чита, Забайкальськ, Краснокамєнськ, Хабаровськ, Владивосток, Мургоб, Улан-Батор, Бішкек, Алтайській край, Арал-Кум, власне, Аральськ тощо. Спочатку відчайдушний шукач відповідей в підручнику географії ще намагається милосердно пояснити нам і собі: Братський аеропорт схожий на вокзал Варшава-стадіон, Чита – на Підляшшя, Шереметьєво – на вокзал у Любліні. Та згодом він полишає намарні спроби видати щось чуже за щось знайоме: «Впродовж цих чотирьохсот кілометрів не було взагалі нічого. Безмежна земля і порожнє гаряче небо». Руїни.

Китай – Манжоулі, Сіньцзяну, Сичуань, Пекін. Глибше на схід, у пошуках чогось, що прийшло «звідкись із глибин Євразії, із безодні тундри і степів». Росія – джерело, Китай – хвиля. Платонова у ролі провідника тут замінює Перл Бак з її «Благословенної землею»; і, певно, для вичерпної характеристики подорожі цього досить. 

Власне, говорячи про комуністичне минуле Польщі і РФ та про комуністичне теперішнє Китаю, герой «Сходу» міркує про свою приналежність до певної (ясно якої) нації-держави. Його стан при цьому безпосередньо до Польщі-держави, меж якої розповідач буквально дістався і подолав їх, стосунку наче б то і не має. Персонаж переживає втрату чогось, що насправді ніколи йому і не належало. У цьому сенсі «Схід» – роман не ностальгії (хай не обманюють рясні картинки спогадів про дідові хати), а меланхолії. Вихідне посилання такого штибу роздумів: «Я брав участь в утопії».

Де схід? – Дурне питання з неочевидною відповіддю. Один із польських рецензентів роману коректує автора: «Ми ж натомість добре знаємо, де Схід, і чим це нам загороджує». Другий припускає: «Якщо ми водночас вкажемо, де Схід, може статися, що ткнемо з автором пальцями один в одного». Звідки цей колективно набутий топографічний кретинізм?

На різних етапах життя оповідача Схід знаходиться у різних місцях (і навіть керунках). Він є своєрідним фіксатором пам’яті; туди, де вона зараз кровить, «схід» накладається, як джгут. Схід – і напрямок, і рух, і кінець будь-якої подорожі, межа, повне знерухомлення.

Дістаючись «краю світу» (тут: Алтан Елс), екстремальний самітник (провідники не рахуються – принципи сходження до пекла мають бути витримані), герой «Сходу» надовго застигає у пустелі – медитує на порожнечу. Така пустота – це не благословенний східний дзен, а радше омріяний західний «відчепіться від мене!». Баланс між ними і шукає герой Стасюка, «щоби його ніхто не змушував ні до залежності, ні до свободи».   

Такі моменти вказують: те, про що пише автор, і те, що висаджує із забутого села на Лемківщині його героя, – перенасичена історична пам’ять, від надлишкових смислів якої треба конче звільнитися, бо жити і з нею, і з миром у собі водночас не вдасться. Таке звільнення для Стасюка – не дія. Навіть не так: для нього це – принципова не-дія. А їй такій дуже личить Схід – не-місце, «порожнеча, яку треба було наповнити уявою і досвідом». Сюжет роману рухається до Події. Точніше, триває як очікування Події (ну ж бо роман-подорож, все таки). Її не дочекаємося. Ностальгія мандрівника для «програми» «Сходу» – річ однозначно збиткова. Надмір простору без залишку дорівнює надміру пам’яті.

Отож і не слід дивуватися, що подорожній Стасюка – не надто спостережливий і, здається, зовсім не зацікавлений. А його розповіді – виснажлива проза: від тих безкінечних повторів втомився, певно, не те що заражений не-дією читач, а й сам оповідач. Наберіться терпіння, бо він точно знає, що робить! Повтор тих самих слів, фраз, думок творить певний ритм, але головне – творить порядок. Розповідач, либонь, випереджає, передбачає меланхолією свою пам’ять, готову все «забути» раз і назавжди. Бо саме у такий спосіб він «бажав, щоби пам’ять знайшла тут якесь підтвердження свого сенсу: що вона не самотня і не позбавлена значення». Ці надокучливі повтори – не так замовляння, як обереги.

Та він же насправді має справу з нестерпно жахливою міццю!

Польща, Росія і Китай Стасюка – це ті, хто зазнав впливу комунізму. Він описує розповсюдження тоталітарної ідеології як тектонічні зсуви – власне, у невдячній спробі віднайти епіцентр. Відомий афоризм про Схід як підсвідоме Заходу хоч-не-хоч, а доведеться згадати. Комунізм прийшов зі сходу, з заходу завітав фашизм – і в місці їхньої зустрічі знаходиться свідома себе людина Стасюка. Коли йдеться про комунізм, Стасюк завжди міркує про приналежність і самотність та – автоматично – про нетолерантність як спосіб про них говорити.

Спогади оповідача з дитинства: польські підлітки не дивилися російське (чит.: радянське) кіно, не читали тамтешніх книжок, зневажали атрибутику і символи – суто рефлексійно; такі собі стилістичні розходження з тоталітарними культурами. А те, що невільно споживалося, надійно викривляється у пам’яті дорослого розповідача. Скажімо, він згадує, як дивився радянську пародію на американський вестерн «Біле сонце пустелі», але запам’ятав лише, що червоногвардієць попри спеку весь час ходить у шкірянці і має при собі наган. Він згадав не «червоного», а «басмача» зі старої кіношки, показово замінивши в своїй пам’яті «героя» «антигероем». Із чорно-білих кінохронік і пам'ять походить монохромна, – коментує таку роботу пам’яті принципово дальтонічний герой Стасюка.

Такі саме викривлення відбуваються у «Сході» з «чужими» спогадами. Дядько малого переховує червоний партквиток у шухляді з усіляким мотлохом. Дід, якого лише баба утримала від «номенклатурної кар’єри», між тим є сільським головою і своєрідним пастирем водночас. Розповідь про діда гротескно ілюструє неможлива молитва «червоного обряду» (так її малий запам’ятав, бо збіглася у нього з дідовою книжкою про Паризьку комуну): «Комуно непорочна, молися за нас. Комуно найчистіша, молися за нас. Комуно Приснодіво, молися за нас»… Можна свідомо приймати комунізм, можна несвідомо відкидати – але не можна уникнути, «він всюди, як повітря». Тепер доводиться мати справу з наслідками отруєння цим повітрям, довготривалого і масового отруєння… Щемливі історії з дитинства, екзотичні спостереження з нинішніх подорожей – це все така собі терапія необхідного вимислу. Тут на одній площині польські підлітки, які викидають радянські піонерські значки, бо ті потворні; і китайці, які харчуються глиною, бо вона принаймні зовні скидається на щось їстівне – психологічно зрозуміла спроба компенсації принижень, принесених тоталітаризмом.

Комунізм у Стасюка – не зло, а зваба. Спокуса його втрачає певну свою силу при наближенні, як і годиться. Тож і питання «чому так легко заримувати герою комунізм з католицизмом?» (нагадаю про Радіо Марія) відтак знімається. Мандрівник зі «Сходу» – і комунізм, він же – і католицизм: це все історії дуже болісних залежностей. Герой весь час намагається зрозуміти, чи є він привабливим із точки зору потужно негативного ідеалу – ідеологічних інституцій. Але ідеалу, все таки. І мало в тому приємного.

Отже, є очевидний вихід: Сходу не існує. Страшні російські комуністи – уніфіковані чоловіки у китайському ширпотребі. Інфернальні совєти – вояки, що жеруть курей разом із пір’ям. Китайська економічна махіна – дівчатка у пластикових прикрасах… І що залишається? Схід. Власне, керунок на схід, а не якась певна територія чи метафора, чи вчення, чи політична система. Виключно напрямок. Тепер уже справа за автом, потягом, літаком.

Дієвий рецепт, як боротися зі спокусами (чужого?) минулого: відчуження через очуднення. Коли нам детально пояснюють те, що нам і так очевидне або зрозуміле, – воно перестає бути і очевидним, і зрозумілим. (Зверну побіжно вашу увагу на дві новинки цієї осені, теж такі собі подорожі-рефлексії до Росії. Вони вирішують ті самі художні завдання, що і «Схід» Стасюка, хай у дещо відмінний спосіб: «Нічого правдивого і все можливе» Пітера Померанцева, «Моя російська душа» Ганса Боланда – прочитайте всі три книжки поспіль, цікаво буде).

Потопельників знаходять у позі ембріона. Захлинаючись, повертаєшся туди, де все починалося… Герой «Сходу» Стасюка нахлебтався великої-малої історії якраз настільки, щоб наблизитися до її початку. Його слова простодушні, описані ним факти – не банальні, але неймовірно пісні. Втім, Стасюків мандрівник говорить ці слова і проживає ці ситуації, аби оприявнити те півзабуте і непомічене, що його на дно і приманило.

Вписати власну біографію в радикально травматичний хід історії? – А нікуди вона тут і не рухається.

Використати конфліктне минуле, щоб ствердити можливість мирного співіснування у теперішньому? – Але в «Схожі» і минуле неконфліктне, і теперішнє неможливе.

Скоординувати колективний досвід із індивідуальною пам’яттю? – Заохочувальний приз для лузерів від великої історії: ніякого Ми тут не існує також.

 

Отож в історії важить тільки Я? – Так, хто не хоче бути персонажем, стає автором. Власних історій.

Вам може бути цікаво
Джаред Лето зіграє Енді Воргола у новому фільмі про митця
Не будь овочем: як зберегти мозок від маніпуляторів
Мости замість стін, або Що об’єднує українців?
«Експрес до Ґаліції». Уривок з нового детективного роману Богдана Коломійчука
Поки ще літо: книжки і кіно для літературного серпня
Знижки до -50% на електронні книжки Старого Лева
stary_lev Стежити
дописів читачів
Матеріали по темі
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати