Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Далі вже тільки географія
Random

Ганна Улюра, Zbruc

Є, здається, найпростіше пояснення буму документальної та автобіографічної прози і тої, що намагається нею здаватися. Як нема бажання ставати персонажем – мусиш стати автором.

Анджей Стасюк грає у цю гру адекватно до її мети і правил. Фіксує якісь моментальні враження і відмовляється від найменшого їхнього узагальнення. Тільки-от автор «Сходу» (Wschód, 2014) чесно наголошує сумнівність цих процедур: «Прийшли на голу землю, на нічиє і збудували своє, яке дуже скоро виявилося ще більше нічиїм».

Дистанція між автором і героєм такого як «Схід» ніби-документу – просто неосяжна, тут завжди матимемо справу з ненадійним оповідачем, тобто персонажем апріорі. Винесений у підзаголовок роман-есей містифікує власною неоковирністю, але не більше: читатимемо ж роман «у чистому вигляді».

В такому сенсі «Схід» неймовірно подібний до книжки, на яку зовсім не схожий – на «Процес». Тут відбувається розслідування, мета і методи якого головному учаснику дійства невідомі, а його завдання – не виправдати себе, бо це неможливо, а зрозуміти нарешті, що відбувається. Отже, якщо і можна сприйняти якось біографічний «Схід», то тільки через підтексти і натяки. Зрештою, приховані сюжети є улюбленою літературною стратегією Стасюка.

У «Сході» схрещуються кілька часових потоків, з кожним із них пов’язана певна подорож: 70-ті, 80-ті, 2000-ні. Часопростір тут є буквальною єдністю. І це принципово: «У мої краї. Простір – це минуле». Саме таке сприйняття простору і часу оприявнює мету Стасюкових мандрів: реконструкція спогаду.

Є річ, ми її змінюємо, вона набуває нового сенсу. Є річ, ми робимо таку саму за її зразком, відтворюючи сенси, первісно тій притаманні. Припускаємо, що є річ, робимо схожу, намагаючись віднайти незрозумілі або невідомі сенси. Всі три процедури – реконструкція. Всі три у «Сході» наявні і маскуються під доста екзотичні і помірно тривожні подорожі на схід: Польщею, Росією, Китаєм... 16 тис. км. Три конгеніальні процедури реконструкції, три послідовні етапи роботи пам’яті – затирання, переоцінювання, опрацювання і три країни. Довга дорога.

(Я насправді зараз назвала «помірно тривожною подорожжю» мандрівку на белебень землі російської, в якій путівником герою слугує «Котлован» Андрія Платонова?!. Це тому, либонь, що повільна, навіть вайлувата мова Стасюка пережити саспенс читачу уповні не дозволить, але й від ран глибоких убезпечить).

Польща. Хлоп сідає за кермо, вмикає радіо «Марія», і рушає через всю країну: на схід від Варшави, Низькі Бескиди, Підляшшя, Буг, Лемківщина, Сихля, Чертеж і Пьотрусь, зупинка на перевалі між Сихлою і Чертежем, за Віслоку і до Підкарпатського воєводства, Донблін, Борова, Люблін і далі до кордонів… По правді, це кілька поїздок, бо переривають їх спогади про діда і бабу, про дядька, про батьків (на картинки з дитинства накладаються суперечки і спостереження теперішніх стосунків із старими – щемливі і чесні; найкращі в книжці). Кожна дорога, кожне село, кожна зупинка на трасі для «сходознавця» Стасюка у польській частині роману – вкрай інтимна процедура пригадування, ба розслідування.

Статечний чоловік описує свою першу втечу з дому. 13-річний хлопець подався з Варшави до Угерців, щоб стати вуглежогом. Його терпляче вислухали і відправили додому. Але спізнилися, його уже було «інфіковано»: «Мабуть, так уявляв собі свободу, хоч ніколи не вживав цього слова. Що спиш у полі, аби не повертатися до того, від чого втік». Відтак хвороба прогресує. 

Запасіться детальною мапою Польщі, щиро раджу. За нею можна вивірити описані Стасюком маршрути і впевнитися у їхній доскональній правдоподібності. А потім, читаючи про РФ і Китай, насолодитися контрастом. Адже тут так само прописані шляхи з вказівкою найменших тамтешніх с.м.т., що не заважає курсам регулярно плутатися (все логічно: бо чи ви хотіли, що б і потойбіччя мало детальні координати?).

Один приклад (прекрасний, не стримаюсь): потяги прямують з Улан-Уде до Чити, з Чити до Забайкальська, зову на Читу і до Іркутська. Герой відчуває себе в них чужинцем. Відчуття це настільки гостре, що скидається на переживання скоєного злочину. Він чекає на покарання. Отже, цитата з відповідного фрагменту: «За розірвану плівку на випраному простирадлі тебе можуть висадити на найближчій станції. У якійсь Шепетівці з п’ятьма хатинами під шифером і грядкою картоплі». Ясно що якась своя Шепетівка, місто з епічним войовничо-революційним минулим, є під кожним своїм якимсь Іркутськом. Вона просто мусить бути в тих місцях, звідки прийшов комунізм і де він був найчеснішим і найвідвертішим, пожираючи своїх героїчних виплодків. (Хоча за Шепетівку можна і образитися принагідно). 

РФ. До речі, про потойбіччя. Під час подорожей до РФ і Китаю стоїть нереальна, неметеорологічна спека. (Читаймо натяки, так). Маршрут насправді пекельний: Москва-транзит, Братськ, Іркутськ, Улан-Уде, Чита, Забайкальськ, Краснокамєнськ, Хабаровськ, Владивосток, Мургоб, Улан-Батор, Бішкек, Алтайській край, Арал-Кум, власне, Аральськ тощо. Спочатку відчайдушний шукач відповідей в підручнику географії ще намагається милосердно пояснити нам і собі: Братський аеропорт схожий на вокзал Варшава-стадіон, Чита – на Підляшшя, Шереметьєво – на вокзал у Любліні. Та згодом він полишає намарні спроби видати щось чуже за щось знайоме: «Впродовж цих чотирьохсот кілометрів не було взагалі нічого. Безмежна земля і порожнє гаряче небо». Руїни.

Китай – Манжоулі, Сіньцзяну, Сичуань, Пекін. Глибше на схід, у пошуках чогось, що прийшло «звідкись із глибин Євразії, із безодні тундри і степів». Росія – джерело, Китай – хвиля. Платонова у ролі провідника тут замінює Перл Бак з її «Благословенної землею»; і, певно, для вичерпної характеристики подорожі цього досить. 

Власне, говорячи про комуністичне минуле Польщі і РФ та про комуністичне теперішнє Китаю, герой «Сходу» міркує про свою приналежність до певної (ясно якої) нації-держави. Його стан при цьому безпосередньо до Польщі-держави, меж якої розповідач буквально дістався і подолав їх, стосунку наче б то і не має. Персонаж переживає втрату чогось, що насправді ніколи йому і не належало. У цьому сенсі «Схід» – роман не ностальгії (хай не обманюють рясні картинки спогадів про дідові хати), а меланхолії. Вихідне посилання такого штибу роздумів: «Я брав участь в утопії».

Де схід? – Дурне питання з неочевидною відповіддю. Один із польських рецензентів роману коректує автора: «Ми ж натомість добре знаємо, де Схід, і чим це нам загороджує». Другий припускає: «Якщо ми водночас вкажемо, де Схід, може статися, що ткнемо з автором пальцями один в одного». Звідки цей колективно набутий топографічний кретинізм?

На різних етапах життя оповідача Схід знаходиться у різних місцях (і навіть керунках). Він є своєрідним фіксатором пам’яті; туди, де вона зараз кровить, «схід» накладається, як джгут. Схід – і напрямок, і рух, і кінець будь-якої подорожі, межа, повне знерухомлення.

Дістаючись «краю світу» (тут: Алтан Елс), екстремальний самітник (провідники не рахуються – принципи сходження до пекла мають бути витримані), герой «Сходу» надовго застигає у пустелі – медитує на порожнечу. Така пустота – це не благословенний східний дзен, а радше омріяний західний «відчепіться від мене!». Баланс між ними і шукає герой Стасюка, «щоби його ніхто не змушував ні до залежності, ні до свободи».   

Такі моменти вказують: те, про що пише автор, і те, що висаджує із забутого села на Лемківщині його героя, – перенасичена історична пам’ять, від надлишкових смислів якої треба конче звільнитися, бо жити і з нею, і з миром у собі водночас не вдасться. Таке звільнення для Стасюка – не дія. Навіть не так: для нього це – принципова не-дія. А їй такій дуже личить Схід – не-місце, «порожнеча, яку треба було наповнити уявою і досвідом». Сюжет роману рухається до Події. Точніше, триває як очікування Події (ну ж бо роман-подорож, все таки). Її не дочекаємося. Ностальгія мандрівника для «програми» «Сходу» – річ однозначно збиткова. Надмір простору без залишку дорівнює надміру пам’яті.

Отож і не слід дивуватися, що подорожній Стасюка – не надто спостережливий і, здається, зовсім не зацікавлений. А його розповіді – виснажлива проза: від тих безкінечних повторів втомився, певно, не те що заражений не-дією читач, а й сам оповідач. Наберіться терпіння, бо він точно знає, що робить! Повтор тих самих слів, фраз, думок творить певний ритм, але головне – творить порядок. Розповідач, либонь, випереджає, передбачає меланхолією свою пам’ять, готову все «забути» раз і назавжди. Бо саме у такий спосіб він «бажав, щоби пам’ять знайшла тут якесь підтвердження свого сенсу: що вона не самотня і не позбавлена значення». Ці надокучливі повтори – не так замовляння, як обереги.

Та він же насправді має справу з нестерпно жахливою міццю!

Польща, Росія і Китай Стасюка – це ті, хто зазнав впливу комунізму. Він описує розповсюдження тоталітарної ідеології як тектонічні зсуви – власне, у невдячній спробі віднайти епіцентр. Відомий афоризм про Схід як підсвідоме Заходу хоч-не-хоч, а доведеться згадати. Комунізм прийшов зі сходу, з заходу завітав фашизм – і в місці їхньої зустрічі знаходиться свідома себе людина Стасюка. Коли йдеться про комунізм, Стасюк завжди міркує про приналежність і самотність та – автоматично – про нетолерантність як спосіб про них говорити.

Спогади оповідача з дитинства: польські підлітки не дивилися російське (чит.: радянське) кіно, не читали тамтешніх книжок, зневажали атрибутику і символи – суто рефлексійно; такі собі стилістичні розходження з тоталітарними культурами. А те, що невільно споживалося, надійно викривляється у пам’яті дорослого розповідача. Скажімо, він згадує, як дивився радянську пародію на американський вестерн «Біле сонце пустелі», але запам’ятав лише, що червоногвардієць попри спеку весь час ходить у шкірянці і має при собі наган. Він згадав не «червоного», а «басмача» зі старої кіношки, показово замінивши в своїй пам’яті «героя» «антигероем». Із чорно-білих кінохронік і пам'ять походить монохромна, – коментує таку роботу пам’яті принципово дальтонічний герой Стасюка.

Такі саме викривлення відбуваються у «Сході» з «чужими» спогадами. Дядько малого переховує червоний партквиток у шухляді з усіляким мотлохом. Дід, якого лише баба утримала від «номенклатурної кар’єри», між тим є сільським головою і своєрідним пастирем водночас. Розповідь про діда гротескно ілюструє неможлива молитва «червоного обряду» (так її малий запам’ятав, бо збіглася у нього з дідовою книжкою про Паризьку комуну): «Комуно непорочна, молися за нас. Комуно найчистіша, молися за нас. Комуно Приснодіво, молися за нас»… Можна свідомо приймати комунізм, можна несвідомо відкидати – але не можна уникнути, «він всюди, як повітря». Тепер доводиться мати справу з наслідками отруєння цим повітрям, довготривалого і масового отруєння… Щемливі історії з дитинства, екзотичні спостереження з нинішніх подорожей – це все така собі терапія необхідного вимислу. Тут на одній площині польські підлітки, які викидають радянські піонерські значки, бо ті потворні; і китайці, які харчуються глиною, бо вона принаймні зовні скидається на щось їстівне – психологічно зрозуміла спроба компенсації принижень, принесених тоталітаризмом.

Комунізм у Стасюка – не зло, а зваба. Спокуса його втрачає певну свою силу при наближенні, як і годиться. Тож і питання «чому так легко заримувати герою комунізм з католицизмом?» (нагадаю про Радіо Марія) відтак знімається. Мандрівник зі «Сходу» – і комунізм, він же – і католицизм: це все історії дуже болісних залежностей. Герой весь час намагається зрозуміти, чи є він привабливим із точки зору потужно негативного ідеалу – ідеологічних інституцій. Але ідеалу, все таки. І мало в тому приємного.

Отже, є очевидний вихід: Сходу не існує. Страшні російські комуністи – уніфіковані чоловіки у китайському ширпотребі. Інфернальні совєти – вояки, що жеруть курей разом із пір’ям. Китайська економічна махіна – дівчатка у пластикових прикрасах… І що залишається? Схід. Власне, керунок на схід, а не якась певна територія чи метафора, чи вчення, чи політична система. Виключно напрямок. Тепер уже справа за автом, потягом, літаком.

Дієвий рецепт, як боротися зі спокусами (чужого?) минулого: відчуження через очуднення. Коли нам детально пояснюють те, що нам і так очевидне або зрозуміле, – воно перестає бути і очевидним, і зрозумілим. (Зверну побіжно вашу увагу на дві новинки цієї осені, теж такі собі подорожі-рефлексії до Росії. Вони вирішують ті самі художні завдання, що і «Схід» Стасюка, хай у дещо відмінний спосіб: «Нічого правдивого і все можливе» Пітера Померанцева, «Моя російська душа» Ганса Боланда – прочитайте всі три книжки поспіль, цікаво буде).

Потопельників знаходять у позі ембріона. Захлинаючись, повертаєшся туди, де все починалося… Герой «Сходу» Стасюка нахлебтався великої-малої історії якраз настільки, щоб наблизитися до її початку. Його слова простодушні, описані ним факти – не банальні, але неймовірно пісні. Втім, Стасюків мандрівник говорить ці слова і проживає ці ситуації, аби оприявнити те півзабуте і непомічене, що його на дно і приманило.

Вписати власну біографію в радикально травматичний хід історії? – А нікуди вона тут і не рухається.

Використати конфліктне минуле, щоб ствердити можливість мирного співіснування у теперішньому? – Але в «Схожі» і минуле неконфліктне, і теперішнє неможливе.

Скоординувати колективний досвід із індивідуальною пам’яттю? – Заохочувальний приз для лузерів від великої історії: ніякого Ми тут не існує також.

 

Отож в історії важить тільки Я? – Так, хто не хоче бути персонажем, стає автором. Власних історій.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage