0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«Червоні хащі»: світ покинутих, але небезнадійних людей
Random
«… любити це життя, хай би яке воно було безпорадне…»
 
Старість – це ніби нове життя, пронизане гірким смутком за втраченим часом. Майбутнє невизначене, а минуле вже пройдене. Залишається жити спогадами і сподіватися, що завтра ти зустрінеш світанок. Що відчувають люди старшого віку, опиняючись на самоті далеко від дому? Як вони живуть? Про це – у книзі Фоззі «Червоні хащі».
 
Чотири мушкетери
 
Богдан Васильович Ковтун – український інтелігент, вчитель математики і за сумісництвом головний герой роману «Червоні хащі». Після смерті дружини за власним бажанням він відправляється до будинку для людей похилого віку.
 
Чоловік сподівається, що ця зміна не надто позначиться на його житті, але він помиляється. Замість затишного деревяного будиночка сімейного типу, який він собі вимріяв, його чекав старий, занедбаний будинок і жменька покинутих родичами пенсіонерів.
 
«Я тоді малював в уяві купу маленьких будиночків у сосновому лісі на пагорбі, та дорога вела вниз. І зовсім скоро ми приїхали: ніякого лісу, тільки звичайні дерева та кущі обабіч дороги. Майже нічим не відрізнялося від нашої… Добре, нашої колишньої вулиці Інтернаціональної. І де ж тут хащі?».
 
Із першого дня прибуття до нового місця проживання колишній вчитель математики сильно вирізняється з-поміж інших. Він не лається, не пє, не піддається на вмовляння. Словом, чоловік має характер.
 
Саме тому він не одразу знаходить спільну мову з колегами по нещастю, тобто, з мешканцями другої палати – Йосипом Стареньким, Журбою та Рибою. Ба більше, деякі речі згодом він просто навчиться не оскаржувати, бо зрозуміти їх не зможе.
 
На перший погляд ті троє хлопців видаються негативними героями, але це не зовсім так. У кожного з них є щось хороше. Хоча, звісно, святими назвати їх важко. Ковтун же має репутацію позитивного героя, який опирається загальній системі. Він думає та ставить незручні запитання.
 
Однак мені не до кінця зрозуміло, чому люди, які оточували Богдана Васильовича, були якимись не такими. Сусідський син, невістка Оксана, люди, яким він продав своє помешкання, завідувачка будинку для пристарілих, водій «пиріжка», священик і т. д. Невже у його оточенні не було гідних поваги людей (окрім дружини)? Невже у нашій країні всі дійсно розмовляють кривою російською, беруть хабарі, люблять випити і зневажають старість?..
 
Попри розрив у вихованні та знаннях, Богдан Васильович все ж знаходить спільну мову з трьома «мушкетерами» і стає четвертим (у нього немає іншого вибору). Він навіть долучається до деяких їхніх витівок, проте своїх переконань не змінює. Врешті-решт їх об’єднує спільний дах над головою, старість та очікування Чемпіонату з футболу.
 
Що стосується останнього, то не можна сказати, що чоловіки – затяті футболісти. Просто очікування цієї події наповнювало їхні життя сенсом. Безцільно жити нестерпно важко. Хоча частина жителів будинку для людей похилого віку цілі таки не мала. Їхні життя вмістилися у простий графік: сніданок, обід, вечеря, перегляд старих фільмів у перервах між прийомами їжі та сном, обговорення політичних новин, короткі прогулянки (якщо дозволяє погода).
 
«І так це в нього жваво виходило, що навіть я відчув цю жагу до футболу, ба більше – нестримну жагу до життя, хай яким кволим воно доходило до мене зусибіч. А потому ми полягали, та вже з неабияким полегшенням. І з метою, яка нарешті обєднала другу палату. Хоч щось… Хоч якось».
 
 
Замість моралі
 
У книзі Фоззі неодноразово показує читачеві, якими категоріями мислять люди, котрі жили і працювали в Радянському Союзі. Ці дідусі й бабусі дуже відрізняються від нового покоління. У них легко можна відібрати документи, гроші, право вибору. Богдана Васильовича це, звісно, дратує. На мій погляд, неможливо, або майже неможливо перепрограмувати людей, які все своє дієздатне життя прожили певним чином. Але це змушує замислитися читача над тим, як ми живемо сьогодні. Чи правильні наші думки та дії, чи не буде нам за них соромно у вісімдесят? Тема вибору, напевно, одна з найголовніших тем, яку намагається розкрити автор.
 
Ця книга складна, бо вона про старість, яка чекає всіх нас. На жаль, небагато пенсіонерів у нашій країні мають змогу доживати віка у комфортабельних будинках із усіма вигодами і привітним персоналом. І, на жаль, не всі діти готові дбати про своїх немічних батьків.
 
«… по стіні повз здоровенний прусак, не звертаючи на мене ніякої уваги. Я стежив за його маршрутом і дивувався: таргани ж останнім часом якось позникали, – може, пішли з країни? А тут, з’ясовується, лишилися. Можливо, це був теж престарілий тарган, від якого відмовилися молоді, коли збирались у дорогу».
 
Закінчується роман трансляцією Чемпіонату з футболу. Мушкетери з другої палати приходять до місцевої забігайлівки вболівати за наших, хоча й гадки не мають, яким буде новий день. Але про все це вони подумають завтра… Життя триває.
 
Вам може бути цікаво
Лінкольн у бардо
Сондерс Джордж
Ольга Герасим’юк та Мар’яна Савка вирушають у Житомир
Нова Європа: есеї українських інтелектуалів
Таня Стус презентує для дітей книжку «Рі(з)дні люди» у Києві
6 книг, які врятують від осінньої депресії
stary_lev Стежити
дописів читачів