Сам Курт Воннеґут поставив цьому своєму роману найвищу оцінку.

«Бойня номер п’ять», яка нарешті з’явилася українською у драйвовому й неколоніальному перекладі Володимира й Лідії Дібров (попередня версія Петра Соколовського 1976 р. – добра версія справді на свій час непоганого російського перекладу Рити Райт-Ковальової), – роман про людину як найабсурднішу істоту. Людина не здатна збагнути свого призначення, а тому вона – постійне джерело небезпек на планеті. Їй значно легше знаходити для всього виправдання, аніж пізнавати справжній смисл.

Цей твір американського письменника у своєму претексті має численні дослідження з психології, антропології (яку Воннеґут студіював у Чиказькому університеті), фізики, історії, соціології та футурології. Книжку написано легко, в іронічній манері, яка тільки посилює відчуття приреченості людини в ХХ столітті. Як інакше сказати про масові знищення людей? Чи здатна «нормальна» людська психіка витримати всі жахіття війни, якщо уявити кожного, хто загинув? Сьогодні людина навчилася вдаватися до іронії, але вчора вона стріляла в інших, убивала, гралася у війну.

Воннеґут пропонує нову концепцію нелінійного часу, в якому фрагменти реальності аж ніяк не пов’язані між собою. Про цей секрет Всесвіту знають тральфамадорці, мешканці іншої планети, які сприймають час дискретно. Кожна мить неподільна й унікальна як річ-у-собі. Час не спливає, він має зовсім іншу природу. Можливо, Воннеґут мав на увазі той факт, що часу як окремого виміру взагалі не існує, в чому переконують сучасні дослідженні фізиків. Що ж тоді існує? Лише людина в кожний момент часу. Тому й не варто плакати за небіжчиком, бо ж є час минулого, в якому та людина жива і житиме там вічно. Можливо, Воннеґут також грається з релігійними поглядами на природу людського життя. Наприклад, у православній гілці християнства священики наголошують на тому, що за померлими не потрібно сильно тужити на сороковий день після смерті, бо в цей час душа остаточно полишає земне життя і потрапляє на небеса (до раю чи в пекло). Релігійна «рекомендація» здобуває атеїстичне потрактування в романі «Бойня номер п’ять».

Воннеґут – атеїст, який зі скепсисом ставився до будь-якої системи, яка стверджувала, що знає все про людину.  Про людину достеменно не знає ніхто, і мешканці Тральфамадора можуть тільки дивуватися людській природі, незбагненній навіть для цих високотехнологічних істот. «Якби я не провів стільки часу, вивчаючи землян, – сказав на це тральфамадорець, – я й гадки не мав би, що ви маєте на увазі під «свободою волі». Я особисто побував на тридцяти одній планеті Всесвіту, на яких існує життя, і я вивчав документи, які стосуються ще сотні планет. І можу вам сказати, що лише на Землі ви почуєте балачки про свободу волі» (С. 131; побічно зауважу, що друкувати сторінки на такому жовтому тлі неможливо, вони просто нечитабельні). Устами тральфамадорців заперечується один із постулатів Нового часу, явлений у Ренесансі. Людина не має свободи волі, себто і свободи вибору, бо вона невіддільна від часу-в-собі. Людина, шукаючи свободу волі, тікає від сприйняття подій у їхній максимальній об’єктивності. У Всесвіті зіткнення комет чи вибух зірки – подія, позбавлена оцінювального компоненту; це лише те, що сталося, не добре і не погане. А от смерть людей під час війни – це добре чи погано?

На Тральфамадорі знають про кінець Всесвіту і знають, що нічого неможливо змінити. Але такий «фаталізм» має специфічну природу. Реальність дискретна й унікальна в найменшому відрізку. Є відрізок, на якому Всесвіт і Земля гинуть від вибуху, а є відрізок у минулому, на якому вони існуватимуть вічно. У таких авторських настановах проглядає полеміка з філософією античного часу, передусім із досократиком Гераклітом. Воннеґут показує, що людина – найбезглуздіше створіння Всесвіту, поява людини спричинила кінець Галактиці, проте це не є ані добрим, ані поганим. Друга світова війна, явлена в образі «дрезденської пекельної м’ясорубки», – війна, в яку грають діти, не суб’єкти війни, а лише знаряддя, яке використовує хтось інший.

Роман звучить сьогодні особливо актуально. Світ знову здригається від можливості Третьої світової війни. Воннеґут показав, що Дрезден, який забрав значно більше життів, ніж Хіросіма, – одна з трагічних помилок людини. Але людина приречена на помилки і приречена на потребу в смертях, породженні зла та абсурду. І в ХХ столітті люди залюбки перетворюють речі, які були тортурами, знаряддями катувань у середньовіччі чи в пізніші епохи на меблеві аксесуари, на предмет дизайнерського інтер’єру. А в підсвідомості людини одвічне бажання до тортур і крові, в чому переконує образ Роланда Вієрі. Бойня номер п’ять залишилася у своєму часі. Але людині жити далі… І їй «не можна озиратися…» (С. 47).

Дмитро Дроздовський

Друг читача