«Бунар»: десь глибоко, на самому дні, кожен ховає щось своє
Кравцова Оксана
16.08.2019
Життя – єдина недуга, тривання якої хочеться подовжити. Вона, як незримий дим: проникає в єство з народженням, якийсь час орудує, а потім поступово звітрюється. Надтонка людина, що носить її у собі, шукає способу полегшити свій стан, намагаючись нанизувати на невидиму нить пам’яті кольори, запахи, звуки, дотики… те, від чого менше боліло би усвідомлення своєї тимчасовості.
В одній із пісень гурту «Jonathan Livingston» є рядки:
Жадібно вдихаю
Кожну мить, бо знаю,
Що у цьому раю
Повільно помираю.
Бо життям я хворий,
Хворий своїм небом,
Хворий своїм болем…
Як музика цього колективу, так і вірші, про які далі йтиметься, – це солодкий бальзам, а інколи й наркотик; іноді – найгостріший скальпель, що демонструє глибину душі.
Власне, минущість буття – один із лейтмотивів поетичної збірки Катерини Калитко, що має назву «Бунар». Незвичне слово в найменуванні семантично рідне нашій криниці.
Вірші поетки, як і водна гладь, дають змогу глянути на себе збоку й подумки поринути вглиб. Книгу виформовують десять частин: поміж «словами, які ми вивчили першими» та «словами, які ми останніми забуваємо» розташувалися розділи, у заголовках яких заховалися номени каміння, мінералів, сплавів та дотичних до них явищ («суглинок», «камінь ластівчин», «камінь тяжелець», «сіль соколина», «камінь смірис», «амальгама», «білий вуж під каменем», «лігво підземних вод»). Їхня первинна структура вельми підхожа до тематики поезій, що бувають як тендітно-крихкими, так і з присмаком металу. Вірші (римовані, верлібри, поезії в прозі) почасти мовлять про перехід одного поняття в інше, колообіг, циклічність. У них – любов упереміш із війною. Для обох важливий символ – фарба черлена.
Тираж закінчився
Мовлячи про кохання, авторка зображує чоловіка та жінку як першооснову всього, як половинки цілого.
Водночас у Катерини Калитко люди доволі часто асоціюються з птахами:
Раз народжені, вічно діти,
двоє теплих птахів.
Вони проживають своє повнокровне молоде життя поетапно, будують стосунки на діалозі (як у знаменитій трилогії Річарда Лінклейтера («Перед світанком», «Перед заходом сонця», «Перед північчю») чи в «Блакитній сойці» Алешандре Леманна). Причому почуття їхнє максимально щире, чисте, первозданне:
І щоночі ти прикладав мене, як мушлю до вуха,
щоб щоразу почути відлуння своє, своє,
і сміятися по-хлопчачому, бо в світі досі цікаво.
На гвіздку висіла довіра, така взаємна,
що ми вдвох вмістилися у лівий її рукав.
Чоловіки у віршах авторки обожнювані, але через їхню чуттєвість, а не войовничість.
Поруч із першими невпевненими дитинними почуваннями з’являється пристрасть і навіть еротизм, зображений поеткою вельми делікатно.
Та, буває, не вберегтися від вагань щодо того, чи переходити на той або той етап стосунків із людиною, що поруч:
І коли достигла нова річниця любові,
чоловік, що мене колисав на своїм плечі,
вийняв ключ і віддав мені, і руки розкинув,
і на грудях йому спалахнула замкова шпарка.
Я стою і не дихаю. Я така половинна.
Причому сумніви терзають як жінок, так і чоловіків:
– Чайко моя степовая,
я би міг збрехати, що вже нічого,
але ж знаєш сама, як воно буває:
поміж ребер тривога тліє і млоїть…
І постає вибір: зупинити обранця/обранку чи поринути в самість, самоту, самотність, одинність… Як не назви, зміст не зміниться.
У кожному разі кохання (подібно віспі) однаково залишає після себе сліди, хоч і приховані від людського ока.
Сюжетно події переважно розгортаються на тлі весняних, осінніх та зимових пейзажів. У віршах майже немає літа. Окрім того, якщо у Кузьми – «Люди, як кораблі», то у поезіях Катерини Калитко зворотна ситуація – уся машинерія, предмети та явища мають риси живого (трамвайна гусінь, гусінь повільного натовпу, ящірка мосту, скелети фіалок, ненаситна горлянка вулиці тощо).
Війну, як і любов, авторка показує в усіх можливих тонах і півтонах. Вона мовить про те, що коли горе переростає масштаби індивідуального, усе стає максимально очевидним та однозначним; говорить про страх, який намагаються применшити розмовою та присутністю; про спів як ліки навіть тоді, коли «в животі у гітари ембріони музики у неприродних позах»; про тишу в тилу, від якої «мертвіє в склянках молоко»; про невідомість того, «звідки пам’ять руки, що до заліза тягнеться» тощо.
У віршах «Чоловічий клуб» та «Жіночий клуб» діють казкові та мультфільмові персонажі. Показано їхні альтернативні історії, у котрих ідеться про жіночі жертви та чоловічі слабкості й про те, що війна, як і саме життя, не має казкової легкості.
У час, коли «весна відкрита, як перелом», кохані чоловіки повертаються до війська, щоб «під гору котити камінь», бо:
Мій скляний солдатику, щоби кроїти долі,
в цім краю застосовують найгрубіші лекала…
І коли після закінчення війни старий патефон грає танго, співу немає. І танцю також. Хіба очима, подумки, бо несила говорити чи дитинно радіти:
Мова сидить у розламині, міцно вчепившись,
сіпаючи підгорлям, ніби воно – вітрило.
Все тому, що у ньому лоскочуться
слова, які ми останніми забуваємо.
Каміння та вода – тіло й кров, колодязь – джерело пам’яті, спадок. Якщо чоловіки копають криниці, з яких нащадки питимуть воду роками, то вірші авторки – персональний бунар, її спадок, бо ж потреба глибини різна буває.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно