«Бог Дрібниць» обирає Любов
Кравцова Оксана
14.06.2018
Ми живемо у дуже строкатому світі. Для опису одне одного використовуємо багато опозиційних понять: чорний-білий, правий-лівий, віруючий-атеїст, прийнятний-неприйнятний, чистий-брудний тощо. І наче прагнемо до взаємосприйняття та комфорту, але залишаємося такими немудрими. Мислимо колективно, штампами, узагальненнями, різко, егоїстично, бездумно. Забуваємо, що десь між цими характеристиками губиться найважливіша – бути людиною. Треба чітко розуміти: кожен із нас – лише спалах, час лімітовано, а життя – можливість набутися, радіючи дрібницям. Власне, зокрема й на таку думку наштовхує мене книжка «Бог Дрібниць» – мистецький дебют індійської письменниці Арундаті Рой, який приніс їй Букерівську премію.
Авторка занурює читача в історію однієї індійської родини. Ми знайомимося з Папаччі, Мамаччі, Крихіткою-кочаммою, Чако, Маргарет, Софі-моль, Амму, її близнюками Рахеллю та Естою. Поки що це лише імена. Але ось перший факт: згідно з кастовим поділом всі вони доторканні, тобто знаходяться в більш привілейованому становищі, ніж недоторканні, яких називають параванами. Проте одному з тих, кого вважають пішаком у цій життєвій грі, – Велюті – доля відвела важливу роль – стати Богом Дрібниць. Зрештою, устрій устроєм, а не варто забувати, що всі ми «життєздатного смертного віку».
Як на мене, Арундаті Рой не прагне прикрашати дійсність. Під час оповіді часто багато дощу, бруду, побутових некрасивостей, але безліч прегарних нюансів під час опису важливого. Кольори такі насичені і яскраві подекуди, що їх, мабуть, зумів би передати хіба Вес Андерсон.
До теми. Купити книжку «Бог Дрібниць»
Отож одна родина, у якій «немислиме часом ставало мислимим, а неможливе можливим», – тло для показу того, які різні люди можуть зібратися під одним дахом, наскільки контрастують їхні переконання, як саме впливає старше покоління на молодше, котре ще не заангажоване та не розуміє, що інколи усталені закони визначають, кого треба любити, як і наскільки сильно.
Абсурдні ситуації трапляються повсюдно протягом розгортання сюжетного полотна: Паппачі (колишній імперський ентомолог, який найбільшою невдачею вважає те, що нічного метелика, про існування якого дізналися завдяки його відкриттю, назвали не на його честь) щодня лупцює свою дружину, бо вона, почавши власну справу з приготування маринадів, раптом опинилася в центрі уваги; їхня дочка Амма отримала осуд, адже після розлучення повернулася додому з двома дітьми, що вже казати про них самих…
Еста поступово навчився мімікрувати з навколишнім середовищем («з книжковими полицями, деревами у садку, шторами, дверима, вулицями – і виглядати неістотним, майже непомітним для нетренованого ока»). Здавалося, що у світі йому відведено дуже мало місця. Рахель у кожній зі шкіл, де вчилася, була вельми ввічливою, але не мала друзів. Для вчителів це подобало на «таку собі люб’язну одиничну форму зіпсованості» і необ’єктивно наштовхувало на думку, що «вона просто не вміє бути дівчинкою».
Амму, бувши молодою красивою жінкою, уже не надто мала надію на особисте щастя. Вона любила своїх дітей, але «їхня великоока, наївна вразливість, їхня готовність любити тих, хто їх насправді не любить, страшенно її сердила й іноді навіть викликала бажання зробити їм боляче – тільки для того, щоб навчити, щоб застерегти». Жінка казала, що якщо образити близьку людину, то та любитиме трішки менше свого кривдника. Ці слова, наче крижані ніжки того дідового нічного метелика, торкалися трепетних сердець двох по-дорослому самотніх дітей.
Вони були парою акторів, «які потрапили у пастку в незрозумілій п’єсі без жодного натяку на сюжет чи зміст», заручниками обставин, що сяк-так «дибають своєю роллю, колихаючи на руках чужу печаль». Не знаходилося жодної людини, яка би промовила: «Ви не грішники. Згрішили проти вас. Ви були тільки дітьми і ні на що не могли впливати. Ви – жертви, а не злочинці». Аж доки не з’явився параван Велюта, котрий полюбив їх і трепетно турбувався про те, щоб не розвіяти дитячі вигадки та не порушити їхні таємниці «дорослою недбалістю» або «дорослими почуттями». Водночас він по-іншому бачить Амму. Вона жінка. З’являється почуття. Несподіване та заборонене. Короткочасне, бо доторканні не можуть допускати ганьби. Комуністична партія, до якої належав Велюта, не стає на його бік, залишаючись при своїх… Параван, хоч як би то різко звучало, – лише «собака на повідці Історії». Поліцейські, керуючись первинними почуттями, породженими «зародковим, неусвідомленим страхом – страхом цивілізації перед природою, страхом чоловіка перед жінкою, страхом сили перед безсиллям», знищують чоловіка. Діти стають маріонетками в грі дорослих, втрачаючи дитинство…
До цього трагічного моменту Амму й Велюта розуміли, що майбутнього в них немає, насолоджувалися дрібним. Щоразу прощаючись, домовлялись про «завтра», хоч усвідомлювали, що один день може змінити все. Так і сталося.
Амму, Еста, Рахель… «Їх трьох поєднувало чітке (хоча й у кожного своє) усвідомлення: вони любили одного чоловіка. І залюбили його аж до смерті». Бога Утрати, Бога Дрібниць.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно