0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Біль і міф оповідань Катерини Калитко
Random
Серед прозових новинок весни загалом і Книжкового Арсеналу зокрема інтригуючою, хоч і не найгучнішою, подією став вихід у «Видавництві Старого Лева» збірки оповідань «Земля Загублених» Катерини Калитко. Відома та вшанована насамперед як поетка, Калитко «повертається» до прози в публічному вимірі через десять років після появи збірки «М.Істерія».
 
Олег Коцарев, ЛітАкцент
 
«Земля загублених» має підзаголовок «маленькі страшні казки». І річ, як нескладно здогадатися тим, хто читали хоч щось із Катерини Калитко, зовсім не в дитинності цих текстів (про неї навіть не йдеться), а в їхній архетипічності, універсальності, умовності. Дев’ять оповідань. Багато з них пов’язані з війною – то конкретною, то абстрактною, узагальнено-легендарною. А там, де немає війни, неодмінно з’являються фактично прирівняні до неї хвилі індивідуального чи колективного насильства. І головне – психологічні переживання, з цим насильством переплетені. Архетипічний біль у символічному світі. Біль слабких – жінки, яка вдає з себе чоловіка, тендітного чоловіка, який удає з себе жорстокого, біль страчених, переможених, покалічених, вигнаних, розгублених, непевних себе, біль незахищеної, як квітка, любові. Ось, мабуть, головні настроєві лейтмотиви оповідань Катерини Калитко, ось ті питання (хоч і не всі), які вона досліджує в своїй книжці. З-поміж названого погляд слабкості на день сили і насилля, гадаю, має бути особливо цікавим сьогоднішнім українським читачам.
 
Усе це, звісно, з погляду естетики, доволі ризиковані мотиви. Бо ж треба не перетворити такі оповідання на машинки з видушування сліз і зворушення, чого в наших обставинах і в нашій літературі вистачає, не перетворити їх і на лише історичні ілюстрації – чого в нас іще більше і що в даному випадку зовсім би не личило.
 
Письменниця взяла на озброєння часопросторову багатозначність, переходи з епохи в епоху, легендарний, майже романтичний антураж, неквапливу задумливу й одночасно не позбавлену епічності нарацію (не позбавлену і досить очікуваної, стандартної риторики). А також – уважне прописування знакових багатоповерхових деталей: монети-прикраси, дерева, камінці, запахи, одяг, повітряні змії, хвилі, кольори тощо, тощо, тощо. Ефектні, опуклі, вони супроводять таких самих героїв – виразних, із непересічними поворотами долі, з небуденними виявами характерів. Мовчазна гіпнотична жінка – коханка східноєвропейського комуністичного можновладця, що її смерть після викриття зв’язку з юнаком (що можна прочитати ледь не як легкий натяк на фільм «Асса») призводить до низки дивних подій; поранений у бою сильний чоловік, який не вірить, що йому, каліці, може бути щиро відданою жінка; «відьма», яка чує голоси мертвих і дерев; оборонець чорної ефіопської ікони Богородиці від «праведного гніву» православних наших широт, переконаних, що Діва Марія неодмінно має бути білою; воїн, який після падіння та знелюдніння своєї фортеці продовжує щогодини бити у дзвін на головній вежі…
 
Ці люди, речі й обставини в «Землі загублених» час від часу перетинаються й зустрічаються в нових оповіданнях. А наповнюються вони не тільки згаданим вище болем і любов’ю, але також речами містичними, химерними, метафізичними – моря в певні дні віддають потопельників, ікони мироточать, люди знають, що здобудуть надприродних сил і таки дійсно їх здобувають. Таким чином, дуже виразно постулюється міфологічність оповідань Катерини Калитко. Що, між іншим, потенційно дозволяє цікаві роздуми над перегуками книжки «Земля загублених» із іще однією прозовою новинкою сезону – з романним дебютом філософа Володимира Єрмоленка «Ловець океану». В останньому випадку міфологізм, правда, відчутно «нормативніший», «історичніший», деконструкційний, у той час як дискурс Калитко довільніший, ближчий до модерністичного й романтичного міфобудування (отже, з одного боку вільніший, розмаїтіший, з другого, менш стрункий і структурований).
 
Не втомлюся, нарешті, відзначити, що збірка оповідань Катерини Калитко є черговим і промовистим свідченням посилення метафізичних, «вертикальних», а заразом психологічних тенденцій в українській літературі дві тисячі десятих років. Можна вважати це ще одним приводом відвідати загадкову, терпкувату й неспокійну Землю загублених.