Андрій Бондар. Церебро
03.08.2019
Шістнадцять текстів збірки малої прози Андрія Бондаря — це шістнадцять життєвих історій, сюжети яких об’єднано ідеєю важливости особистісного маленького світу. Світу, ограненого нашим повсякденням, яке формує наш життєвий досвід і переконання. Все і всі, хто нас оточує, залишають у житті сліди: одні змиває хвиля думок відразу після почутого, а інші змінюють життя.
Тираж закінчився
І хоч «Церебро» — про авторів світ, у цих текстах ми впізнаємо себе, але не як у дзеркалі, а ніби збоку. Ми дозволяємо собі під час читання дзвінкіші усмішки, болючіший розпач і чуттєвіші почуття.
І ось ти вперше за кермом свого новенького авта, немов античний Геракл, що подолав десятки перешкод від автосалону до власного подвір’я. На повні груди вдихаєш терпкий запах лаврового вінка, яким урочисто увінчає тебе вдома сім’я, і чуєш звуки авлоса, але відчуття катарсису зависає в повітрі, бо фатум — в образі сусідського авта і старої груші — перемагає. І звучання авлоса заступає скреготіння заліза. Єдине, що залишається, — через прийняття фатуму відчути катарсис і прийняти його.
Інша грань повсякдення — відверті розмови з незнайомцями або малознайомими людьми: від них залежить наш комфорт, але через стереотипи й виховання нам важко руйнувати бар’єри спілкування із цими людьми. І от якось на порозі твого дому з’являється така людина і, мов дервіш, проливає світло на те, ким ти був і хто ти є насправді. Ти згадуєш своє провінційне дитинство, родичів, перші поразки та перемоги. Ось вона — правда життя, не у філософських трактатах, не на скрижалях, а в словах незнайомця, що говорить суржиком. Його фраза: «Все в житті було недарма», — змушує замислитись: а що саме? Історії про роль інших у нашому житті — це оповіді про тих, хто спонукає до дії, руйнує стереотипи, входить у наші зони комфорту, ошелешує висновками. І саме поєднання нашого та їхнього світу і світу інших робить кожен із них особливим. Світи незвідані, але знайомі.
Окремою темою в книжці є вибір. Як пише автор, цікавий не самий вибір, але ситуація вибору, в якій людина зависає, нездатна прийняти правильне рішення. І ось наш герой, типовий пияк, стоїть між двох авт, в одному з яких відчинено вікно, а на сидінні лежать цінні речі. Він близький до злочину, але «за» і «проти» стримують його.
Свідомо не вказую назв оповідань та імен героїв, бо всі описані елементи, немов мозаїка, є в кожному з них. Бондар так переплів сюжетні лінії, що вигадка — ніби яв, а реальність стає вигадкою.
Тетяна Кучер
Андрій Бондар колись зізнався, що не любить слова «есей»: здається, в ньому є претензія чи амбіція — те, що для Бондаря аж ніяк не природно. Проте треба якось називати цей «короткий метр», саме Бондареві властивий і найбільш для нього органічний. Є автори довгого дихання, маратонці, майстри епічної форми. А є спринтери, оповідачі коротких історій. Бондар — саме такий оповідач, і, мабуть, цей жанр, який він сам для себе знайшов і опанував, буде названо його ім’ям: «бондар». Так, ці оповіді не схожі ані на вдумливі інтелектуальні есеї, ані на парадоксальні белетристичні новели чи «колонки з приводу». Вони трохи близькі до блоґів, тобто завжди від першої особи і завжди домірні — до самих себе, до автора і читача. Вони не перевищують зразкового «наочного» обсягу: читач має миттєво охопити все оком і думкою, прочитати враз, не відриваючись і не дуже заглиблюючись. Проте ця легковажність — оманлива. Щось тут завжди зачіпає, щось не так, і ти повертаєшся, подумки далі сперечаючись із автором: тут він не так зробив, а тут не так подумав, — ну що то за дельфіни з шиншилами, які ще приписи до скрижалів, де тут логіка, дедукція з індукцією?
А от не треба цього, не треба цієї досконалости й непомильности. Бо ж людина — творіння обмежене. Це ж ребро, тільки ребро, не більше і не менше, мала частина Бога в слабкій і нетривалій істоті. Всі оповіді-монологи саме про це, про людську недосконалість і безпорадність. І, як на мене, «Церебро» — найкраща з Бондаревих збірок, найпослідовніша за змістом і формою.
Окремий бонус — текст із титульною назвою, про дівчину і бабусю, про цілковите серіяльне безумство, така собі метасюжетна гра: щира неґація сюжету з його тривалістю, повне заперечення — і раптово блискучий у своїй неочікуваності кінцевий пуант, що ставить усю історію з ніг на голову.
Попередня авторова збірка називалася цитатою з акафіста Воскресінню Христовому: «…і тим, що в гробах [життя дарував]», і, мабуть, тому укладачка Ганна Улюра писала в передмові, що книжку (чи кожен окремий її текст) треба читати як «негучну і ненав’язливу проповідь». Наголос треба ставити на означеннях: саме так — негучний і ненав’язливий голос, що оповідає короткі історії без патосу, не намагаючись когось навчити чи переконати. Бо він не проповідник, радше — співрозмовник.
Інна Булкіна
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно