Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Володимир Рутківський: «Якби скрізь було таке ставлення до літератури, як у Львові, то Україна гриміла б у Європі!»
Валентина Шурин, Високий Замок
Дитячий письменник – про рівень української дитячої літератури, приватизовані книгарні московськими видавцями, видимість нашої… незалежності.
 
За романом пана Рутківського «Сторожова застава» завершено зйомки першого українського фентезі, де головними героями є український велет Ілля Муровець (не плутати з Муромцем!), Олешко Попович, Добриня Микитович і наш сучасник - школяр Вітько Бубненко на прізвисько Бубна. Вже є заявки на придбання прав на показ фільму у восьми країнах світу, зокрема Франції, Малайзії, В’єтнамі, Індії.
 
Коли я зателефонувала, аби домовитись про інтерв’ю, пан Володимир працював над сценарієм ще до одного фільму за мотивами свого твору. Якого саме? Яку книгу презентуватиме на цьогорічному Форумі видавців? Чому вважає, що Україна повторює помилку 1918 року? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю відомого письменника, твори якого входять до шкільної програми з української літератури, Володимира Рутківського.
 
- Володимире Григоровичу, за яким вашим твором нас знову потішить український кінематограф?
 
- Намагаюся вставити палиці в колеса (сміється) кінокомпанії «ТОВ Стар Медіа», яка залучила мене до роботи над кінострічкою за мотивами мого роману «Джури козака Швайки». Однак режисер Анатолій Григор’єв і продюсер Галина Храпко вважають, що за такої співпраці може вийти щось вельми непогане… А до Форуму видавців. «Видавництво Старого Лева» готує до друку мою казкову повість «Гості на мітлі».
 
- На відсотки від грошової частини Шевченківської премії ви створили премію Володимира Рутківського «Джури», грошовий вимір якої становить 20 тисяч гривень. Її вже отримали львівський художник Максим Паленко, кияни - поет Анатолій Качан, письменниця і книгознавець Наталя Марченко. Цього року премія не була присуд­жена. Нема достойних кандидатів?
 
- Звичайно, є. Але цього року грошову частину премії я вирішив віддати на потреби АТО. Туди, де пишеться чи не найскладніша сторінка нашої історії. А дипломи… Не можу ж я одразу вручити сотні тисяч дипломів нашим неймовірним хлопцям!
 
- Шкільна програма з української літератури щороку коригується. Твори яких українських дитячих письменників, на вашу думку, мали б увійти до шкільної програми?
 
- У нас потужна українська дитяча література, про яку не лише зарубіжні, а й українські поціновувачі текстів мало знають. Сашко Дерманський, Сашко Гаврош, Галина Малик, Леся Воронина, Мар’яна Савка, Валентин Бердт, Сергій Гридін, Наталка Малетич нічим не поступаються дитячим письменникам минулого століття. А з тестами з української літератури – даруйте… У мене вже було дві операції на серці.
 
- Чимало українських письменників видають книги власним коштом або за кошт спонсорів. У чому ж допомога держави?
 
- Я сам у 90-х двічі видавався за власний рахунок, потім ми з дружиною продавали їх на виступах й отримували більше, ніж сьогоднішні гонорари та роялті. Тож не бачу у самвидавах нічого лихого. Бо що таке державна підтримка на практиці? Видають «тебе», скажімо, п’ятитисячним накладом і обіцяють гонорар. В результаті - книжки кудись зникають, тобі (якщо дуже попросиш!) дадуть два-три примірники. А гонорар здебільшого так і залишається обіцянкою…
 
Щодо скарг авторів на те, що їх не видають, то маю сказати таке. Мені надсилають десятки збірок, але, на жаль, майже всі вони не варті навіть того паперу, на якому видані. Тому скаржитися треба на себе самого…
 
- Як би ви оцінили рівень української дитячої літератури на міжнародному рівні?
 
- Про який рівень можна говорити, коли у світі навіть Україну мало хто знає?! А якщо хтось здобуває найпрестижніші премії літературної Європи, то це їхня особиста заслуга, а не нашої держави. Доцільніше поки що говорити про здобутки окремих письменників, а не української дитячої літератури загалом.
 
- Яким вам бачиться стан дитячої літератури у Львові – «столиці» Форуму видавців?
 
- Якби скрізь було таке ставлення до літератури, як у Львові, то Україна гриміла б (у доброму сенсі цього слова) у Європі! Молюся на «Видавництво Старого Лева», яке очолюють прекрасні поети, невтомні подвижники: Мар’яна Савка та Микола Шейко. А Олександру Коваль, натхненника й організатора Форуму видавців, вважаю фігурою номер один у розвої нашої літератури. Низько вклоняюся Уляні Баран, яка скоординувала критичні сили України на вирішення найглобальніших проблем дитячої літератури. Усі вони роблять те, що не під силу й кільком академічним інститутам.
 
- Часто у східних регіонах нарікають, що україномовної книги на прилавках книгарень вдень з вогнем не знайти. Книги українською там не користуються попитом чи, може, така ситуація комусь вигідна?
 
- Краще запитайте у нардепів, чому вони дозволили московським видавцям приватизувати наші книгарні? На всю Одесу є одна приватна українська книгарня колишньої львів’янки Галини Дольник. Читачі прагнуть придбати книги українських письменників. Але ж не їхати для цього за 10-20 кілометрів! От і скачують твори з Інтернету.
 
- Ви — один із небагатьох українських дитячих письменників, які за допомогою художніх засобів висвітлюють історію України. Який період у художньому творі пояснити дітям найважче?
 
- Радянську ідеологію. Особливо, коли у дітей є дідусі та бабусі. Вони пам’ятають, що навіть в умовах жорстокого дефіциту на все, в першу чергу, на свободу волевиявлення, обиватель (а їх у нас за 90 відсотків) мав гарантовану (бодай і мізерну) зарплату, надію на отримання безкоштовної (хай і хрущовської) квартири, безкоштовне навчання і лікування, профспілкові путівки. Як переконати того ж обивателя, що видимість нашої незалежності є вищою за всі ті «радянські цінності»? Особливо коли суспільство поділилося на олігархів з позахмарними статками і громадян, що перебиваються випадковими підробітками, а то й просто риються в помийницях. І найстрашніше, що кінця цьому ганебному явищу не видно. То як їм прищепити віру у щасливе майбуття?
 
- За часів Союзу вас звинувачували в українському націо­налізмі. Куди викликали і що говорили?
 
- Виховували-перевиховували у всіляких кабінетах і на відкритих партійних зборах. Звісно, й виклики до обласного КДБ. Пам’ятаю перший з них, коли я працював на Одеському обласному радіо. Господар кабінету, ледь я привітався, одразу ж вийшов у справах, залишивши мене одного. Дивлюся на дерева за вікном і обмірковую причину виклику. За кілька днів до цього один із колег-письменників написав на мене донос, буцімто я крикнув: «Русских стихов в эфир не дам!» і жбурнув його вірші на підлогу. І раптом чую за спиною вкрадливий голос: «Мабуть, дивитеся на волю і думаєте, що тепер довго її не побачите?». Після таких моторошних слів й справді так здалося…
 
- Чи є щось таке, за чим шкодуєте? Якби була можливість, що змінили б у житті?
 
- Нічого. Гадаю, невдачі та поразки дають більше, аніж успіхи. Бо це досвід, це той бар’єр, який потрібно подолати з максимальним напруженням усіх сил. А якщо все дається легко й просто, то про яку мобілізацію сил можна говорити? Інший автор може сказати, що його, навпаки, більше мобілізовує похвала, бо ж вона стимулює його творчі зусилля.  «У кожного своя доля і свій шлях широкий»…
 
- На зустрічі з читачами ви згадали цікавий випадок: «Було це десь у 1974-му. Вчився я на Вищих літературних курсах у Москві. І ось на лекції професор Ішутін, колишній референт самого Косигіна, каже: СРСР зробив помилку, подарувавши Крим Україні…
 
- …Я тоді зопалу сказав: «Через сто років і Кубань подаруєте». Професор зблід. В аудиторії – мертве мовчання. Чекав, що ось-ось прийдуть по мене люди у цивільному. І прийшов… парторг курсів: «Ішутін сидить у мене в кімнаті. Чекає на тебе». Заходжу. Професор розливає оковиту по гранчаках: «Вибач, Володю, що спровокував тебе на таку відповідь. Вип’ємо і забудемо». Але зауважте, я сказав професору «через сто років», а не сьогодні! Бо не з нас одних Україна починається, і не нами вона закінчиться.
 
- Як вважаєте, чи навчила чогось Революція гідності наших можновладців?
 
- Нічого. Посада – це своє­рідна хвороба. Така ж, як, скажімо, нежить: підхопив – і чхаєш. Тільки те чхання у можновладців називає­ться манією величі. І найкращими піґулками від цього є сміттєві баки…
 
 
- Цікава ваша думка про події на сході України і в Криму.
 
- Повторюємо помилки 1918 року, коли самі випустили незалежність зі своїх рук. Добре, що вчасно схаменулися і обійшлося одними лише кримсько-донбаськими проблемами, а не втратою всього Лівобережжя та півдня. Але заслуга тут не стільки держави, скільки наших хлопців-добровольців, які з дідовими дробовиками в руках зупинили кремлівську провокацію. А вже потім держава схаменулась.
 
- У вас дуже гарна чиста літературна вимова. Як на неї реагують в Одесі?
 
- Нормально. У декого вимова навіть краща. Звісно, поки що нас менше, ніж хотілося б, проте набагато більше, аніж було.
 
- Що в листах вам пишуть діти?
 
- Були смішні листи. Один хлопчик безапеляційно написав: «Тепер, окрім цієї книжки (йшлося про «Бухтика з тихого затону»), жодної іншої не читатиму…». А як вам подобається така характеристика моєї особи: «Автор дуже спостережливий. Він зумів побачити навіть водяників»? Або вірш, присвячений мені, що закінчується такими рядками: «Писателей в мире таких не бывает. А если бывает – так только один!». Та після таких відгуків на друзки розіб’єшся, а зробиш все, аби вони в тобі не розчарувалися!
 
- Ким для вас є дружина? Казали, що вона – перший читач і критик…
 
- Якби я був молодший, наговорив би чимало епітетів. А зараз, коли на носі восьмий десяток… У цій ситуації часто згадують повітря. Коли його вдосталь – сприймаєш як належне. А коли його не вистачає…Та ми з Людмилою Дмитрівною оптимісти…
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage