0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Василь Махно: «Оповідання – це майданчик, на якому треба вміти зберігати баланс»

Богдана Неборак, Zbruc; Фото - Олександр Фразе-Фразенко

Василь Махно – український поет, прозаїк, есеїст, перекладач, драматург, літературознавець, автор деcяти поетичних збірок, найновіша – «Ровер» (2015), двох книжок есеїстики, упорядник антології «Дев’ятдесятники». З 2000 року – мешканець Нью-Йорка, працює у нью-йоркському НТШ. Махно – один із найактивніших і найвідоміших у світі українських поетів, учасник міжнародних літературних фестивалів. Книги перекладені кількома десятками мов.

– Цьогоріч Ви були на міжнародному фестивалі оповідання Intermezzo у Вінниці. Для нас це абсолютно новий формат фестивалю, однак кількість публіки доводить, що малу прозу в Україні читають, а у світі, звісно ж, пишуть і визнають. А де українська мала проза? Чому її так небагато? Хто повинен її писати?

– Думаю, ця тенденція пішла з 90-их років. Бо в 60-ті були Тютюнник, Гуцало, в 20-ті – Підмогильний, Косинка, Хвильовий. Цей жанр був дуже добре розвинений. Я вважаю «недотягненням» сучасної літератури те, що жанр оповідання опинився у забутті. Коли мене потягнуло на прозу, я вирішив починати з короткої прози. Основним стимулом було й те, що сучасного українського оповідання я майже не читав. Цікава річ: навіть у великих романістів, наприклад, Ґарсії Маркеса, є цілі збірки оповідань, як і у Льоси та інших… Оповідання – це майданчик, на якому треба вміти зберігати баланс. Воно найбільш наближене до вірша. Тут ти не повинен схибити, тут мелодика фрази, стиль, ритм грають велику роль. Роман можна розписати, зачепити великі пласти часу. Хоча я зауважую, що жанр роману став для української літератури настільки тривіальним: сюжетна лінія з чотирьох героїв та незначні події теж називаються романом. Відбувається девальвація жанру, або трансформація.

– Чия мала проза Вам подобається?

– Колись мені подобалися Тютюнник, Коцюбинський, Стефаник. Коли наприкінці 80-их з’явилися книжки «Розстріляного Відродження», я відкрив для себе Косинку, Хвильового. Зі світових це Маркес. Він робить оповідання з нічого, із тривіальної ситуації витворює щось таке, від чого не можна відірватися. І жодна деталь чи жоден поворот сюжету не є зайвими. Це дивне поєднання реальності та метафізики.

– Чому молоді українські автори часто з віршів одразу переходять до романів? Оповідання їм не цікаве?

– Оповідання не так просто написати. Воно має свої підводні камені. Очевидно, внутрішньо ти мусиш мати сформований стиль оповіді, який не заведе тебе у глухий кут. Переважно, молоді автори лише шукають стиль, їхній вектор чомусь спрямовується у романістику. На мій погляд, сучасна українська проза ще не до кінця витворена. Відбуваються дивні метаморфози – наприклад, романи, які розглядаються як серйозна література, є насправді белетристикою. У нас дуже збиті орієнтири. Повинна бути встановлена певна ієрархія, де чітко визначено, що вважати прозою, що белетристикою, що масовою літературою. Я ділю прозові тексти на власне прозу та белетристику. Проза – це вищий жанр.

– Ви говорите про важливість стилю для оповідання. Але так само стиль дуже важливий для есеїстики. Як їх розмежувати?

– Я написав дуже багато есеїв, навіть видав їх двома книжками. І в якийсь момент відчув і підтвердив це відчуття враженнями багатьох людей, що ці есеї межують між fiction i non-fiction. Дуже важко вловити розмежувальну лінію. Можливо, я перейшов до оповідань тому, що набив собі руку в жанрі есеїстики. Есеїстика – завжди non-fiction, реальний факт, можливо, трішки здекорований. Оповідання – вигадка. І це суттєво розрізняє жанрові ознаки.

– Ви презентували в Україні поетичну книгу, але в мережі є чимало інформації про те, що готується до друку також і книга оповідань. Що це буде за книга?

– Там буде вісім оповідань. Сподіваюся, видавництво не змінить назву і вона називатиметься «Дім у Бетінґ Голов». Три з цих оповідань будуть про Нью-Йорк і три про Чортків. Я хочу актуалізувати місто і простір, де я народився, а багато років переді мною народився Карл-Еміль Францоз, який написав книжку оповідань «Євреї з Барнова», де описано кінець ХІХ ст. Мені захотілося показати Чортків ХХ ст. Одне з оповідань присвячене подіям 46-47 рр. на терені Галичини, внутрішній драма молодого хлопця, який випадково потрапляє у батальйон «яструбки». Книжка абсолютно про сучасність, але одне оповідання має історичний зсув. Інше оповідання називається «Капелюх, дактилі, сливи» – про два тижні перед 17 вересня 1939 року. Частина героїв – історичні, як-от художники Леопольд Левицький, Саша Бльондер. У багатьох оповіданнях присутня символіка дому. Для мене дім – дуже важлива категорія, константа. Коли я поїхав, виникло питання того, де мій дім. Тут, де я народився, чи там? Чи цей дім я шукаю в поїздках світом? Це дуже важкі внутрішні питання. Думаю, якісь з цих оповідань, можливо, не відповідають на моє питання, але конструюють цей дім із різних точок зору.

– Ви говорите про важливість образу дому. Розкажіть, будь ласка, про Ваші найважливіші топографічні маркери.

– У мене є відчуття тимчасовості всюди, куди б я не приїхав. Це лапання миті. З іншого боку, це відчуття екзистенційності. Безумовно, Нью-Йорк є важливим. Безумовно, Чортків теж є важливим. Там я народився, але ніколи не мешкав. Париж, де я люблю бувати, де є відчуття втраченої культурної столиці. Єрусалим став для мене потрясним містом, я написав навіть цикл «Єрусалимські вірші». Найголовнішими для мене є часопростір і ситуація, яку можна наповнити літературним текстом. У кожному з цих часопросторів я намагаюся поставити питання дому, тимчасовості, балансу.

– Ви, вочевидь, маєте два бачення України – тієї, з якої Ви виїхали і тієї, в яку повертаєтеся сьогодні на нетривалий час. Як змінюється Ваша Україна?

– Україна, у якій я формувався – це країна, що прощалася з імперією. Теперішня Україна має чимало позитивного, вона вийшла на непоганий рівень. Я не можу сказати, що не бачу жодного поступу. Але над українцями тяжіє їхнє минуле, воно їх супроводжує. Сьогодні ми маємо демократію і можливість тотальної реалізації задумів, але попри це існує ситуація, що не дає нам цього робити. Думаю, такий стан ще триватиме довго. Якби ж було так просто: приходить нове покоління і змінює країну. Зміна часу ще не гарантує зміни якості. Але для мене Україна залишається можливістю внутрішнього повернення. Насамперед, через мову, але також і через те, що цей простір я відчуваю, знаю, він мене не дивує і я можу його зрозуміти.

– А як Ви відчуваєте культурні зміни? Що змінилося в літературному процесі?

– Він став динамічнішим, цікавішим. Літературний процес відбивається в літературній продукції. З іншого боку залишаються дивні речі – ми маємо спілку письменників, яка не функціонує. Але при цьому є абсолютно інші незалежні угруповання, які творять дискурс. Крім цього, на літературній мапі з’являються нові міста – в 90-ті роки мало хто говорив про Вінницю в літературному контексті, як і про Дрогобич. Але завдяки фестивалям вони набули іншого статусу. Я був у Бучачі, виступав у Арт-дворі. І було дуже цікаво, я бачив чимало ентузіастів, готових розвивати культуру свого міста. Зараз ми не можемо використовувати поняття літературної чи культурної столиці, що було нормальним колись. Також я зауважив, що чимало авторів та художників гуртуються довкола видавництв. І ще одна нова форма – це літературні тури, які пропагують книжку, але також дають відчути повітря кожного міста – те, чого я не можу відчути через інтернет.

– Як Ви ставитеся до інтердисциплінарних взаємодій? Ваші проекти – це часто поєднання різних жанрів. Чи потрібні вони для літератури?

– Я не переконаний, що це конче потрібно для літератури, хоча й сам мав декілька літературних перформансів. У Нью-Йорку досі є літературні клуби, куди поети просто приходять і читають. Голос, інтонація, манера поводження – незамінні. Але публіка прагне візуальних атракцій. Літератори ловлять себе на думці, що тексту недостатньо, аби привабити читача. Мені подобається вислів Віслави Шимборської, яка казала: «Масовий читач поезії – фікція. Варто боротися за кожного читача.» А як боротися – кожен визначає сам. У мене є приятель, американський поет Роберт Пінський. А у нього є приятель-піаніст, з яким вони разом виступають. Це дуже відомий піаніст. У такий спосіб вони пропагують поезію – бо американського читача теж непросто привабити. Технічна сторона стає все більш актуальною. І, на мій погляд, вона допомагає літературі. Читач може звернути увагу на зображення і зацікавитися книгою.

– В Нью-Йорку Ви потрапили під впливи багатьох літературних легенд – це і нью-йоркська група, і бітники, і Бродський з Довлатовим. Що Вас зацікавило насамперед?

– Коли я приїхав і шукав літературного товариства, було кілька важливих моментів. Перший момент – я потрапив на вечір Єгуди Аміхая. Цього поета я читав ще в Україні, він був дуже важливим для повоєнної ізраїльської літератури. Я пішов на цей вечір і навіть після того написав вірш, який називається «Єгуда Аміхай». А друге – в Україні я перекладав вірші американської поетки Джин Валентайн. І коли переїхав, то виявилося, що вона також мешкає в Нью-Йорку. Ми зустрілися. Це дуже важлива поетка для Америки, у 2006 році за збірку своїх віршів вона отримала National Award Book Prize. Також мені пощастило зустрітися з Джоном Ешбері, легендою нью-йоркської поетичної школи. Я старався моделювати свій нью-йоркський світ не лише з українських складників, але й з американських. І це мені вдавалося, таке спілкування додавало мені впевненості.

– Ви чимало подорожуєте, перебуваєте у постійній динаміці. У якій літературі Ви бачите себе в майбутньому?

– В Україні виходять мої книжки. У Європі з’являються мої переклади – у Польщі, Сербії, Румунії, Німеччині. В Америці теж виходять мої книжки, публікації, там я теж беру участь в літературному процесі. Такі три складники. Вони сформувалися уже давніше, і мені доволі зручно у них перебувати. Але цікавить мене насамперед український читач.

– Чи можна зараз говорити про інтернаціональність літератури? Чи зникає необхідність для літератора відчувати закоріненість у національному літературному процесі?

– Салман Рушді пише англійською – мовою колонізаторів. Є африканські автори, які пишуть французькою, англійською. Але таким чином вони перебувають водночас і в національній літературі, і в світовій. Рушді назвав таку літературу «література-байстрюк», незаконно народжена література. Таких речей зараз стає все більше. Але це не мій випадок, бо я не пишу ні мовою колонізаторів, ні мовою країни мого перебування. Завжди є той поріг, який ми називаємо перекладом. Той, хто розуміє, що все більшої ваги набуває світовий процес, повинен дбати про те, аби його твори були перекладені основними мовами. Тоді можна говорити про світовий літературний контекст. Американець, німець чи француз не читатимуть українською мовою. Думаю, що така тенденція помалу закорінюється і в нашій свідомості, тому що, хочемо ми того чи не хочемо, наші мова та культура не є світовими і ми повинні сприймати ці виклики.

 

 

 

Матеріали по темі
Коментарі
Image CAPTCHA
Введіть символи які зображені на малюнку
Опублікувати