Стара молодь, юний снобізм та інший вертеп стосунків: топ-5 "осінніх" книжок
Ігор Бондар-Терещенко, Сегодня.ua
За всі часи було так, що будь-які нові віяння та поривання радикального зразка і ґатунку – чи то в літературі та мистецтві, а чи в самому житті – невдовзі обов’язково ставали модою і мейнстрімом. Тож варто іноді просто зачекати на свої п’ять хвилин слави, але не слід забувати, що поки чекаєш, ті самі молодечі віяння з пориваннями можуть просто минути. То чи не краще просто прожити своє життя так, щоби література з мистецтвом його аж ніяк не замінило. Не кажучи вже про моду з мейнстрімом.
Едіт Вортон. Епоха невинності. – Х.: Фабула, 2016
Ця класична історія про "батьків та дітей" – найвідоміший з романів видатної американської письменниці Едіт Вортон (1862–1937), який по праву вважають шедевром – написана не в традиційно-патріархальному стилі, а в цілком жвавому, "живому", психологічно напруженому форматі перегуку з сучасністю. По-перше, мова про засилля старих правил і звичок, коли виключно старозавітні автори могли обертатися у вищому світі. І якщо "у колі Ньюланда Арчера почували глибоку повагу до літератури і мистецтва, і місіс Арчер невтомно повторювала дітям, яким приємним і витонченим було товариство, коли в ньому оберталися такі знаменитості, як Вашинґтон Ірвінґ", то будь-які нові віяння тут стикалися із стіною снобізму. Бо представники тодішньої молоді були "екстравагантними, ненадійними, ніхто до пуття не знав, що, власне, вони собою являють".
Тож не дивно, що головні герої – саме з того, новітнього закрою людей – неминуче опиняються в конфлікті зі своїм оточенням і змушені робити нелегкий вибір. Тобто чи й далі їм вважати, що "видатні письменники того покоління були справжніми джентльменами, а чи залишатися ізгоями, які, можливо, й "переживали почуття, властиві джентльменам, але їхнє походження і зовнішній вигляд не дозволяли прикласти до них які-небудь мірки, узвичаєні в старому Нью-Йорку". До речі, сама авторка роману належала саме до прогресивної молоді, й під час Першої світової війни, втікши з Америки до Європи, працювала журналісткою, майже постійно перебуваючи на лінії фронту. У 1916 році уряд Франції нагородив письменницю орденом Почесного легіону.
Олена Захарченко. Вертеп. #Роман про Майдан. – К.: Нора-друк, 2016
Авторка цього незвичайного роману про нещодавні революційні події, які змінили світ, недаремно вважає, що кожне історичне дійство відбувається на двох поверхах вертепу. На верхньому – героїзм, зрада, самопожертва та національні символи. На нижньому – прості людські взаємини. Тож, як нам нагадують, "спершу була ейфорія, коли людей було повно, люди зустрічалися й обіймалися, люди приїхали з різних міст, люди були старі й молоді, усякі різні, але всі веселі, і всі були раді, що тут опинилися сьогодні". А потім, як, знов-таки, нас попереджали, назовні виринали "відчай, дрібні шахрайства і задавнені комплекси". Адже будь-яка Революція – це не лише барикади і виступи зі сцени, це також обов’язкова межа в особистих стосунках у вчорашніх приятелів, друзів і навіть коханців, а також тихий голос вглибині душі.
Але спочатку, звісно, здивування, дитячі пустощі, нерозділене кохання, просто цікавість до незнайомих людей: "- Знаєш, кого я бачив? – раптом перебив сам себе Омелько. – Я бачив учора цю саму вашу подружку, Вітку, з якою ви з Тарасом в універі вчились. Я її по фотографії з фейсбуку пізнав, я якраз перед тим лазив по її профілю! - Нащо тобі її профіль? – питала і сміялася я. – Чого ти там лазив? – А мені подобається знаходити профілі всяких цікавих людей, тобі ні? З роману про Майдан, якщо чесно, можна скласти портрет нашої юної епохи не лише в профіль, а чи в анфас, а взагалі на тлі історичних декорацій та на зразок оптимістичної трагедії. Про те, як змінювалися ті самі профілі нашого люду на очах не лише героїв цієї драматичної оповіді, але й всієї країни, ба навіть, нагадаймо, всього світу – у "вертепному" дійстві роману. Високі стосунки, ідеї та поривання, а по тому – "низова" культура, темні пристрасті, таке зрозуміле всім "людське" питання.
Таня Малярчук. Забуття. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
…Коли ресурси "фольклорної" пам’яті у нашої Тані були використані, її заскочив історичний період белетризованих біографій. І сталося це, географічно беручи, десь неподалік того самого рідного села на Прикарпатті, де цілком "по-міському" видав низку своїх творів про письмаків Степан Процюк. Але в романі Малярчук мова про В’ячеслава Липинського, хоча з-під її вигадливого пера це цілком міг бути Симон Петлюра, Дмитро Донцов чи Марко Черемшина – яка різниця, за яку липу чи вільху чіплятися, коли, як свідчить авторка, приходить зрілість. Те що вона народилася в один день з героєм твору, насправді не єдине причина обрати саме Липинського за об’єкт уваги, адже, скажімо, всі попередні претенденти на геройство так само надаються до "схожої" біографії: і померли одного й того самого століття, в якому вона народилася, і на тій самій планеті, і всяка така інша зручна "подібність".
До теми. Купити книгу "Забуття"
Тож немає значення, про що думати, щоб забути про згадану зрілість. "Що довше я живу, то більше щезаю, – уточнює авторка. – Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти". І зарадити при цьому вільно буде лише знайомим стилем, до якого можна притулити свою жанрову трембіту. У принципі, непогано придумано, коли "росте Антонич, і росте трава", тобто біографія Липинського розповідається паралельно з її прочитанням авторкою роману. Це така собі альтернативна історія, дидактично дуже виправдана і корисна у просвітницькому сенсі.
Діма Зіцер. Свобода від виховання. – Х.: Віват, 2016
Давно відомо, що стосунки між батьками мають приносити радість, але не завжди приносять. Чому ж так? Виявляється, справ в одному парадоксі, над яким, власне, й розмірковує автор книжки. Оскільки більшість книжок про дитячо-батьківські взаємини описують зобов’язання дорослих – як діяти в тих чи інших ситуаціях, як реагувати на ту чи іншу ситуацію дитини, то й увагу наразі приділено не дітям, а дорослим. Може, з ними щось не так? Воно й не дивно, якщо за життя у них суцільні батьківські обов’язки. За якою – неминуча й тотальна дитяча повинність. "А як же я, Малюк? – перефразовуючи мультиплікаційну класику, хочеться спитатися слідом за Карлсоном. – Адже я кращий за обов’язки!" І справді – чому? Адже любов неодмінно передбачають свободу, тобто право на вияв самих себе. І чи не втрачаємо ми у своєму прагненні зробити все, "як має бути", суть щасливих стосунків, тобто того, "як хочеться?"
Більшість опонентів автора відробляється так само сумною, бо радянською цитатою з фільму, мовляв, "живуть не для радості, а для совісті". Так само вони плодять комплекси в дітях, які спершу клянуться не виховувати своїх нащадків так, як їх виховували батьки, але за браком кращих моделей – страх, залякування, "не їж морозива, бо горло заболить", "загубиш рукавичку – додому не вертайся" – з часом так само поводяться з власним малюком. І дуже мало існує на світі батьків, які просто скажуть своїй дитині, яка принесла зі школи двійку, розідрала штани, лазячи по деревах і загубила ключі від хати: "То нічого, аби здоровенький був". Саме таким батькам, точніше їх вихованню присвячена ця книжка про те, як жити разом не на одну зарплату, а на одну спільну свободу. Насамперед – від "дідівського", а насправді "радянського" виховання.
Галина Ів. Японські історії. – К.: KM-БУКС, 2016
Сама Японія ніколи не нав’язувала свою культуру чужинцям – на відміну від решти "імперіалістів духу" на кшталт Америки. Можливо, через природну делікатність, а чи завдяки мудрості майстрів прекрасного. Котрі, до речі, рідко підписували свої твори. Також японці завжди були відкриті для впливу Заходу. Тим паче, коли мова про моду на західну музику, літературу чи кіно. Не дивно, що там досі популярні Преслі, "Deep Purple" і лялька Барбі. Тож якщо сподобався японцям давнішній тріллер "Основний інстинкт", то будьте певні – це всерйоз і надовго, а незабутній ніж для коління льоду, задіяний в фільмі сексуальною Шарон Стоун, стане новинкою сезону.
У збірці оповідань, виданій акурат до наступного року, що об’явлений в Україні Роком Японії, авторка не йде звичними стежками поп-культури, а розповідає історії зі свого життя, що минає в країні самураїв, краєвидів та вишуканих чайних церемоній. Японія взагалі для мене схожа на казку. Чи на чарівний сон. Боюся прокинутись. Всотую враження, роблю безліч фото. Сашко свариться і промовляє своє: "Ти можеш просто так милуватися, а не тільки через екран фотоапарата?" Але як я можу все це не знімати? Потім сама не віритиму, що все це бачила!"
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно