0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Софія Андрухович: Назву книжки «Фелікс Австрія» мені «підказав» батько
Вона починала своє входження в літературу з невеликих повістей та оповідань. Потім вибухнула гучним та відвертим романом «Сьомга». Після цього мусило минути 7 років, щоб Софія Андрухович повернулася. Цього разу – з історичним романом про Станиславів. Софія погодилася дати нам інтерв’ю відразу після дописання нової книжки: «Фелікс Австрія» вийде незабаром у «Видавництві Старого Лева». А про те, як творився роман і без кого ця книжка не з’явилася б – дізнайтеся вже зараз.
 
— Ти нарешті дописала роман. Як відчуття?
 
— Відчуття змішані, але здебільшого приємні: радість і сатисфакція, тому що я добре попрацювала і довела справу до логічного завершення. Розгубленість, бо я досить довго жила цим романом, жила процесом його написання – і новий стан широко розчахнутих обріїв трохи незвичний. Але водночас цей стан дуже приємний, захоплює дух – передчуття нових можливостей.
 
Присутній момент здивування. Тому що у процесі мені доводилось переживати гострі моменти невпевненості в собі – бувало, я просто не вірила, що здатна зробити цю справу. Було багато напруження, дуже інтенсивних емоцій. Можливо, я взагалі ставила таке невластиве для себе завдання – написати історичний роман – тому що вважала, що маю надто мало шансів його виконати.
 
— У чому складність праці над історичним романом?
 
— Я ніколи доти спеціально не цікавилась історією, до того ж моя неорганізованість не грала на руку. Якщо ти ставиш собі за мету написати історичний роман, ти не можеш покладатись тільки на художні прийоми, стилістику, добре володіння мовою тощо. Ти мусиш знати матеріал – хоч на практиці застосуєш лише його частину.
 
Як тут було не злякатись людині, яка постійно сумнівалась, чи варто їй писати в принципі. Адже вибравши декорацією сюжету Східну Галичину початку 20 століття, я мусила поглибити свої знання з історії Австро-Угорської імперії, зацікавитись династією Габсбургів, з’ясувати тогочасну політичну, соціальну, культурну ситуацію на Заході України і багато іншого. Але найважливішим для мене було створення особливої атмосфери, в яку читач повірить і в яку захоче зануритись – достовірної атмосфери того часу, яка складається з дрібниць, із повсякденних деталей. У моєму романі йдеться не про історичні процеси, а про повсякденність. Ось що мене завжди займає: мить, яку ми зараз проживаємо – куди вона щезає? Що з нею стається? І – якою вона була: на смак, на дотик, на звучання? Так само, як ми по-своєму робимо це сьогодні, сотню років тому люди проживали власну мить. І я спробувала уявити, відтворити це проживання. Для цього з особливим зацікавленням досліджувала побут, одяг, їжу, звички, архітектуру, технічні новинки. Шукала відповідей на запитання: про що розмовляли сусіди, зустрівшись на вулиці? Як люди розважались? У якому посуді готували їжу? Якими були їхні помешкання, вулиці, якими вони пересувались? Про що вони мріяли?
 
Ось це останнє вже не стосується історичного роману. Тому що те, що відбувається всередині людини – найцікавіше і найбільш повторюване. Сто років тому людина мріяла приблизно про те ж, про що мріє сьогодні. Обставини інші, предмети навколо – інші, почуття – ті самі. І яким чином ці мрії і почуття не втрачають свіжості та пронизливості? Чому ми ніколи не знаємо відповіді на запитання, хоч вона залишається незмінною?
 
Праця над романом «Фелікс Австрія» допомогла мені відповісти собі на деякі важливі запитання.
 
— З часу виходу твоєї попередньої книжки минуло 7 років. Що спонукало тебе зробити таку тривалу перерву? Чим займалася в цей час?
 
— Свідомо я нічого не планувала. Так вийшло. Я щаслива, що маю змогу писати тоді, коли дозріваю до цього, а не тоді, коли мушу з якихось причин. Цих 7 років, власне, були періодом дозрівання у багатьох сенсах. Почалось воно, мабуть, із роману «Сьомга», в якому я досліджувала досвід дорослішання, перемивала собі кістки, бажаючи довідатись, що ж зі мною станеться, що від мене залишиться, коли я це зроблю.
 
Насправді я не була готова до того, що зробила. Не була готова до реакцій. Це був дуже болісний досвід: відкритися у такий спосіб і говорити на теми, які викликають у нашому суспільстві настільки різке відторгнення. Це був дуже повчальний урок із прийняття – наскільки я сама приймаю себе і наскільки люди здатні прийняти когось іншого, хто приходить до них із потребою бути вислуханим.
 
Ми зараз багато говоримо про інакшість. Про потребу порозуміння, про знаходження спільних точок дотику. Мені здається, що «Сьомга», власне, була маленьким тестом на це.
 
– Але ж мав бути і позитивний досвід від цього твого маленького тесту?
 
– Водночас я пересвідчилась, що досвід, озвучений в «Сьомзі» – це спільний досвід багатьох, про який не говорять вголос. Я отримувала багато відгуків від людей, які ділились схожими історіями і говорили про полегшення, яке відчули, читаючи мою книгу. У нашому суспільстві існує заборона на деякі теми. Своєрідна заборона на відвертість. Людина, яка розповідає про себе відверто, ділиться болісним, викликає агресію – тому безпечніше мовчати. Але прийняття якраз полягає у тому, що кожен досвід цінний і заслуговує уваги та співчуття.
 
«Сьомга» закінчується ритуальним розчленуванням тіла. Тепер я так добре розумію, що йшлося про болісне вивчення себе. Я спробувала розгледіти аспекти, на які боялась дивитись – і примиритись із ними.
 
Водночас відбувалось дуже багато нового і найважливішого: я стала мамою – і це неабияк змістило акценти в житті, відпало дуже багато зайвого, загострилось розуміння того, що важливо по-справжньому. Я вчилася просто жити своїм життям у чудовому місці біля лісу з улюбленою сім’єю та собаками. Перекладала книжки. Читала. Подорожувала. Робила помилки. Дозрівала.
 
— “Сьомга” таки наробила багато галасу. Тебе звинувачували у надмірній відвертості, епатажності. Тепер ти зробила різкий поворот у історичну романістику. Чому так?
 
— Ти дуже вдало сформулювала запитання: мене звинувачували у відвертості. Якраз це я і мала на увазі. Надмірна відвертість вважається злочином. В уяві відразу виникає охоплений праведним гнівом натовп, який звинувачує надмірно відвертого злочинця. Десь так я себе і почувала після виходу «Сьомги». Дуже сильний досвід, який багато в чому мене сформував.
 
Я не назвала б «різким поворотом» процес, який тривав 7 років. До того ж, роман «Фелікс Австрія» – це не діагноз. Так само, як «Сьомга» не була діагнозом. Це не означає, що тепер я буду писати винятково історичні романи. І не означає, що я більше ніколи не писатиму відвертих особистих речей, які викликатимуть сором, огиду та відторгнення у читача. Мені дуже важливо зберігати внутрішню свободу писати про те, що мене по-справжньому захоплює і хвилює. Мені цікаво експериментувати, цікаво випробовувати себе. Тому всі мої «повороти» – цілком логічні. До того ж, «Сьомга» і «Фелікс Австрія» мають багато спільного, тому що і там, і там я досліджую людську душу і психіку.
 
— Якими джерелами користувалася при написанні роману?
 
— Я вибрала місцем дії своє рідне місто, Івано-Франківськ – тодішній Станиславів, який у 1900 році був частиною Австро-Угорської імперії. Тому багато корисного з історії знайшла в серії «Моє місто» видавництва «Лілея-НВ», в якій – історичні монографії, спогади та краєзнавчі праці. Дуже стали в пригоді книжки Михайла Головатого та Володимира Полєка, монографії та нариси Івана Монолатія про міжетнічні стосунки на території Галичини та його ж книжка «Цісарська Коломия. 1772-1918», яка залишає по собі дуже яскраве враження; праця Жанни Комар про архітектуру Станиславова; видання Austriackie Gadanie czyli Encyklopedia Galicyjska Мєчислава Чуми та Лєшка Мазана, інтелектуальний путівник Тараса Возняка «Штетли Галичини», відповідні номери часопису «Ї», кулінарна книга Осипи Заклинської «Нова кухня вітамінова», спогади Лілі Цеклер про пастора Теодора Цеклера «Бог чує молитву», листування митрополита Андрея Шептицького зі своєю матір’ю, Софією Фредро, спогади Софії Фредро-Шептицької, пастирські послання до вірних та духовенства Станиславівської Єпархії Андрея Шептицького, «Нариси з історії та культури євреїв України». З художньої літератури того часу читала прозу Івана Франка та Ольги Кобилянської, Йозефа Рота, Стефана Цвейґа («Вчорашній світ»).
 
Але найулюбленіше моє джерело натхнення (крім Осипи Заклинської) – це газета Kurjer Stanisławowski за 1900 рік – читання номерів поглинало мене цілковито. І найбільше допомагало зануритись у щоденну атмосферу. Я вивчила певних міських персонажів того часу – маґістра фармації Бібрінґа, наприклад – які часто з’являлись на сторінках газети то у розділі рекламних оголошень, то у кримінальній хроніці. Стежила за міськими плітками, драмами та розкладом вистав у театрі.
 
— Цікавою у твоїй книжці є історія ілюзіоніста. Це ж реальна постать, правда? Що тобі вдалося розкопати про нього?
 
— Прототипом мого героя стала реальна людина, відомий ілюзіоніст того часу, Ернест Торн. Я вже мала в голові канву роману, психологічну інтригу, і якраз досліджувала «Станиславівський кур’єр» – саме там натрапила на оголошення, а згодом – на замітки про виступи фокусника. І мій задум почав видозмінюватися. Як виявилось, саме ілюзіоніста з його мистецтвом мені й бракувало для повноти картини.
 
Реальну історію Ернеста Торна – а його життя викликає захоплення та заздрість, оскільки сповнене подорожей по всьому світу і пригод – мій герой розповідає на сторінках роману. Я знайшла її випадково, у блозі Торнового внука – історика бейсболу.
 
Ілюзіоніст у моєму романі герой другого плану. Це, радше, герой-метафора.
 
— Розкажи, як підібрала назву для свого роману.
 
— Над романом я починала працювати на творчій стипендії «Ґауде Полонія» у Кракові. Я їхала туди писати роман про Австро-Угорщину і уявляла, що житиму десь у старій частині міста, милуватимусь із вікна старою архітектурою, питиму вранці каву в кав’ярні початку століття і надихатимусь атмосферою. Але мене поселили на околиці Кракова, яка ще зовсім недавно і до міста не належала, у спальному районі – у велетенському бетонному гуртожитку, куди вряди-годи заселяли групу якихось пожежників, які приїхали на навчання. Гуртожиток називався «Фелікс». Коли я розповіла про це батькові, він сказав: «Все правильно. Фелікс Австрія!». Я поцікавилась висловом і з’ясувалося, що це частина відомої цитати «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби», в якій ідеться про династичні шлюби, що укладалися австрійськими монархами для розширення імперії.
 
Все стало на свої місця: в романі був хлопчик без імені, як його можна було назвати інакше, якщо не Феліксом Австрією?
 
— А твій чоловік Андрій чимось допомагав при написанні?
 
— Андрій допомагав мені безвідмовною підтримкою, підбадьорював, повертав віру в себе, коли вона пригасала, і давав можливість писати. Він не втручався в процес, слухав мої монологи на тему роману і був поруч.
 
Книга не з’явилась би, якби двоє людей, кожен по своєму, буквально не вели мене за руки тоді, коли мені було страшно. Це Андрій і моя подруга Мар’яна. Вона теж завжди була зі мною, завжди готова слухати, хоч це часто було нудно, нестерпно і одноманітно.
 
— “Сьомга” була проілюстрована твоїми малюнками. Наскільки важливим вважаєш художнє оформлення книжки?
 
— До «Сьомги» я малювала, бо це допомагало згладити гострі емоції, які виникали під час писання.
 
Оформлення книжки для мене дуже важливе. Це особливий предмет, кращої матеріальної речі годі вигадати. Хтось сказав, що книга – предмет ідеальний, як колесо. І це чиста правда.
 
Я сповнена приємних передчуттів щодо «Фелікса Австрії». Роман вийде у «Видавництві Старого Лева», дизайном займатиметься творча майстерня «Аґрафка» – чи варто ще щось говорити? Книгу буде дуже приємно тримати в руках.
 
Щоправда, зображення на обкладинку вибрала я. Точніше, воно трапилось мені випадково, коли я завершувала роботу над романом. Щойно побачивши, я вже знала, що або це – ілюстрація до моєї книги, або моя книга – підпис до цієї картини. Автор – відомий британський художник кінця 19 – початку 20 століття. Звідки він міг так добре знати моїх головних героїнь – невідомо.
 
— А як щодо електронних книг?
 
— Для мене дуже важливо, щоб книжка була паперовою. Читання тоді перетворюється на таких об’ємний чуттєвий процес, в якому важливі не лише прочитані слова, але й запах книги, дотик до сторінок, вага тому тощо. Але я не проти електронних книг – це дуже зручний винахід, незамінний у багатьох життєвих ситуаціях. Тому я за те, щоб обидва варіанти співіснували.
 
— Герої твоїх книжок — переважно, жінки. Вважаєш свою прозу суто жіночою, чи адресуєш свої тексти і протилежній статі?
 
— Я адресую книжки всім, дуже не хотіла би обмежуватись якоюсь однією статтю. Жінок я розумію «зсередини», тому, можливо, мені вдається повніше їх розкривати. Але чоловіки цікавлять не менше. Цього разу, у новому романі, чоловічі образи особливо привабливі. Жінки – складні й неоднозначні, але чоловіки витримують їхні вибрики з нескінченним терпінням та розумінням.
 
— Яким бачиш зв’язок між автором і читачем? Чи важливо для тебе знати, хто саме читає твої книжки?
 
— Зв’язок між автором і читачем – це контакт, розмова. Велика насолода і честь, коли люди щось знаходять для себе у написаному тобою: або переживають події у схожий спосіб, розуміють саме так, як ти це намагаєшся показати, або відкривають для тебе якісь свої, додаткові сенси. Щось таке, чого ти не помічав раніше. Або висловлюють свою точку зору, своє бачення якихось речей – ці моменти важливі особливо, тому що з них можна багато навчитися. Зв’язок між автором і читачем – це двосторонній процес. Я завжди приймаю відгуки і критику – обмірковую її, беру до уваги і використовую з користю.
 
— Чи подобається тобі публічність? Що тобі імпонує більше: тихе-мирне писання, чи зустрічі з читачами, літературні тусівки?
 
— Я дуже хочу, щоб мої книжки читали, щоб люди приємно проводили з ними час і знаходили в них для себе щось важливе. Пишучи, я сподіваюсь, що це сподобається. Публічність може бути різною. Та, що відповідає мені, передбачає відкрите спілкування з людьми. Я з радістю відповідатиму на запитання, які цікавлять, з радістю говоритиму про свої книжки – і слухатиму інших. Одна з найбільших насолод у житті – це слухати інших. Але мені не подобається публічність заради публічності, не подобається публічність однобока. Я сприймаю це явище як необхідний додаток до професії письменника. А письменник – насамперед просто людина, він не може лише говорити, він мусить так само слухати і спостерігати.
 
Писання не має сенсу без зворотнього зв’язку, без обміну з читачами, з іншими письменниками, зі світом.
 
— Що для тебе важливіше — самовдосконалення чи проведення часу з рідними?
 
— Не бачу потреби вибирати. Можна прекрасно самовдосконалюватися, проводячи час із рідними. Але якщо ти запитуєш, що для мене важливіше – література чи люди, то люди найважливіші.
 
— Чи повинен письменник активно демонструвати свою громадянську позицію?
 
— Це залежить від письменника, бо письменники – люди з різними темпераментами, з різними способами мислення та самовираження. Дуже важливо, що є такі письменники, які негайно реагують на події, оцінюють їх, впливають на людей, підтримують їх, заохочують до тієї чи іншої дії. Але було б жахливо, якби цим почали займатися геть усі письменники.
 
Зараз, у тій неспокійній ситуації, в якій ми всі перебуваємо, яку ми всі переживаємо, найцінніші люди – ті, хто зберігає і транслює спокій, хто допомагає раціонально зрозуміти ситуацію – і дотепно жартує. Для себе я вирішила, що коли не можеш додати до сприйняття ситуації чогось по-справжньому цінного та вирішального, найкраще – мовчати.
 
Наталя Корнієнко
 
 
 
 
Коментарі
Image CAPTCHA
Введіть символи які зображені на малюнку
Опублікувати