0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Про матерію міст і людей
Фото Наталії Раїник
 
Саме люди, а не архітектурні пам’ятки чи краєвиди, творять справжню матерію міст. 
 
З цією думкою засинала у потязі «Харків-Львів» після завершальної презентації нової книжки, забираючи зі собою образи цих людей - чоловіків, жінок і дітей. Батько, який веде виважену дорослу розмову з п’ятирічним сином у вінницькому трамваї; пара середнього віку, яка емоційно грає в карти у харківській електричці; молоді люди, які прийшли до ресторану на романтичне побачення і несподівано для себе долучились до аудиторії поетичних читань. І багато інших, здавалося би, пересічних, але насправді своєрідних та унікальних.
 
Дев’ять міст – це, насправді, не мало і не багато. Для мене - рівно стільки, щоб не розхитати безповоротно свій робочий графік і щоб син не відвик бачити мене вдома на вихідні.  
 
Як не смішно, але Київ - це найсхідніше українське місто, в якому я бувала до цього року. Бук-тур завів мене аж до Харкова. З цією книжкою, яка насправді про всіх нас, - не побоюся сказати, від Сяну до Дону, - дуже хотілося поїхати якнайдалі на Схід. Попри звичний досвід закордонних мандрівок, подорож країною принесла свої відкриття. 
 
Між Львовом і Дніпропетровськом - дві години польоту або вісімнадцять годин потягом. Прибуваєш – і, на перший погляд, ніби опиняєшся у радянському фільмі. Починаєш говорити з людьми - і розумієш, що помилився: це нові люди, які дихають свободою і надією. У симпатично облаштованому готельчику, де я зупинилась, труби гуділи так, що здавалося, ніби ти на кораблі. Якщо є річка, то мусить бути і корабель.
 
Швидкому потягу «Дніпропетровськ-Харків» можна дати прізвисько «Інтерсіті-лайт». Така собі суміш приміської електрички і «хюндая» з напрочуд різношерстими пасажирами. Попри те, що вставати на нього довелося о пів на п’яту ранку, любов до спостережень перемогла втому. Є таке хобі - спостерігати за людьми. Особливо у письменників.
 
Виявляється, у Харкові є Мангеттен. І знаходиться він між Будинком архітектора і Будинком художника. Харків - масштабний і трохи пафосний, його неможливо осягнути за день, він потребує часу на дослідження та осмислення. Вулиця Дарвіна - це там, де мені було насправді затишно. А ще я побачила вікно СБУ із зеленою фіранкою - те, про яке писав Коцарев у своєму вірші.
 
Вулиця Головна у Чернівцях дуже схожа на вулицю Городоцьку у Львові, а кава чернівецька аж ніяк на львівську не схожа, хоча також дуже добра, по-своєму. Вперше я приїжджала сюди із сином, якому тоді було трохи більше року, а цього разу потрапила у тринадцятиградусний мороз. Що ж, маю надію, наступного разу світобудова забезпечить сприятливіші умови для довгих прогулянок і досліджень.
 
Київ - це місто, де буваєш дуже часто і дуже коротко, і щоразу відкриваєш його наново. Чого вартує прогулянка столицею із киянкою, яка знає її потаємні маршрути та затишні місця. Від Києва зовсім близько до Житомира. До речі, кумедний випадок: захотілося купити сувенірний магніт із Житомиром, а запропонували зі Львом - бо це ж місцева Львівська майстерня шоколаду!
 
Вінниця - якесь космічне місто. У будь-якій його частині відчувається присутність річки. Вулиці та будівлі бережуть свої історії, деякі з них можуть розповісти тобі місцеві жителі, а деякі ти почуєш сам, якщо уважно прислухатимешся. У центрі, поміж багатоповерхівок, густо натикані закинуті маленькі розвалюшки, що ніби сироти поміж дітей із благополучних сімей. Між іншим, у Вінниці зі мною трапилася, мабуть, одна з найкращих за моє літературне життя модерацій. І я вкотре подумала собі: справжнім фахівцем ти можеш бути тільки тоді, коли шалено закоханий у свою справу.
 
Івано-Франківськ має всі шанси стати меккою для кулінарного туризму. Взимку, коли після довгої прогулянки ти заходиш до ресторації, щоки починають горіти, а серце - тьохкати, тіло вростає у крісло - ти вдихаєш теплий запах їжі і вже нікуди, зовсім нікуди не хочеш звідси іти. Хрест із льоду біля церкви, до якого наліплено безліч монеток, велике кам’яне яйце у центрі міста, різнобарвні вивіски - деталі, які чіпляються за пам’ять і зір, щоб затриматися надовго.
 
Але найголовніше - це люди. Люди всюди дуже різні і схожі водночас, і вони личать своїм містам.
 
Після презентації у Дніпропетровську слухачі - актори молодіжного театру «Герць» -  поцікавились, яку музику я слухаю. Довелося вдатися до довгого переліку з Tori Amos, David Bowie та Deep Purple серед перших. А тоді я перепитала, для чого їм це потрібно. «Щоб знати, під яку музику читати ваші вірші», - відповіли мені. Музика завжди навколо нас, усюди - щоб її почути, потрібно просто добре прислухатися. Тиша - це теж музика, тільки дуже особлива.
 
Коли питають: «Як Ви ставитеся до останніх подій в Україні?», мені складно добирати слова. Думаю, я достатньо сказала про це у своїй книжці. А якщо відверто, звуки військових навчань на яворівській базі, що не так далеко від мого будинку, не дає мені про них забути. Попередню книжку «Полювання на тишу», я писала саме тут, на Яворівщині, і тоді тиша була всеохоплююча, заколисуюча і тривожна. Тепер її значно менше, і звучить вона по-іншому.
 
Втома від подорожей дивним чином зникає від тепла, з яким тебе зустрічають друзі та публіка. Друзі давні та добрі, із якими не бачилися цілу вічність, або нові, щойно набуті - іноді протягом лише одного дня. Люди, які приймають тебе як рідну чи принаймні як близьку подругу, присвячують тобі цілий день свого іноді такого дорогоцінного часу, оточують турботою. Діляться важливим та особистим, вислуховують навзаєм твоє. Людей, які стають тобі дорогими, і чию присутність продовжуєш відчувати на відстані, навіть на дуже далекій. І мені знову бракує слів, цього разу - від вдячності. Тому тут я замовкаю.