0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Наталя Іваничук: «Любов – це вдячність, а вдячність – це любов»
Заключна зустріч у рамках проекту Мар`яни Савки «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину» була сповнена багатьма важливими ідеями та думками, адже темою розмови стала Вдячність, а героїнею зустрічі – талановита перекладачка, германістка, завдяки якій скандинавська література наново відкрилася українському читачеві, людина з великим серцем Наталя Іваничук. Безумовна любов і дружба, демократія у родинних стосунках та відповідальність за власні вибори й дії, взаєморозуміння та старанність – ці та багато інших тем звучали у дворику «Львівської Копальні Кави».
 
«Я виростала найперше на любові. У нас в родині любов поєднувалася з дружбою, тобто дружбою між батьками і дітьми. Мій тато завжди був нам другом, насамперед,  намагався трактувати нас як рівних, як повноцінних людей. Раніше я цього не усвідомлювала, але розумію, що дуже вдячна батькам за це».  
 
«Я думала над тим, що таке вдячність.  І для мене є різниця між поняттями вдячність, подячність, подяка. Можна комусь висловлювати подяку, сказати «Дякую», але зовсім інше - це вдячність. Вона на значно вищому рівні».
 
 
«Попри зовнішність, попри якийсь віковий статус, я всередині залишаюся дитиною. І чуюся не співрозмірно зі своєю оболонкою зовнішньою і тою дитиною, яка живе у мені. З одного боку, це дуже добре, бо я чуюся радісною, бадьорою. Мої студенти сприймають мене як дорослу викладачку, поважну пані, а я себе відчуваю на рівні з ними і боюся, чи не виглядає це часом смішно. Я себе добре чую з дуже молодими, старшими, своїми ровесниками, із дуже старшими людьми. І думаю, що це той феномен внутрішньої дитини, який настільки не рамкований, допомагає почуватися комфортно з людьми різних вікових категорій». 
 
«Ми з чоловіком майже 24 години на добу разом. Кажуть люди, що добрий шлюб тоді, коли чоловік і дружина працюють окремо, а сходяться ввечері і мають чим поділитися; коли вони їздять у відрядження і дають одне одному відпочити від себе, а потім під час зустрічі виникають жвавіші відчуття. У нас все не так, навіть не знаю чому. Я можу поїхати у відрядження на 1-2 дні, і це вже тяжко… Якщо людям, попри те, що вони перебувають цілодобово, ціломісячно, цілорічно разом, є про що говорити, за що радіти і чим тішитися, - це чудово. І я за це відчуваю вдячність».
 
«Я б дуже хотіла, аби мої діти взяли від нас терплячість, толерантність, – це все похідні від любові. Бо любов - це найперше, вона згори усього. Треба ще вміти слухати один одного і чути один одного. Якщо між вами любов, то вам захочеться слухати, прислухатися один до одного і чути. Це головне, напевно, що я винесла зі свого досвіду, – уміти чути».
 
 
«У мене була потреба мати свій «безлюдний острів». На маленькій дачній ділянці, у королівстві Наварському, мій чоловік з колегою збудували хатинку.  Це замкнутий простір, це мій безлюдний острів, де я комфортно почуваюся (щоправда, там безвізовий режим – двері відкриті для усіх). Я не можу сказати, що я інтроверт, я таки екстраверт, мені необхідне спілкування з людьми і необхідна можливість виливання своїх емоцій і думок. Але я намагаюся це поєднувати: я не можу працювати у шумному місті, мені добре працюється, коли я закриваюся зі своїми собаками і своїм чоловіком. Я веду до того, що все мусить бути в міру. Період безлюдного острова потрошки іде на спад, і я дуже тішуся, коли маю можливість виїхати з королівства й зануритися у спілкування».
 
«Зі скандинавської культури ми могли б почерпнути такі цінності, як толерантність, законність, законослухняність, справедливість… Якщо ти вчинив несправедливо – ти будеш покараний за це, а якщо справедливо – ти будеш винагороджений.  Там чітко працюють правила, і хотілося б, щоб у нашому українському суспільстві чітко запрацювали правила. Щоб була певність, що коли я отак зроблю – все буде добре, і система державна, судочинна, виконавча чи будь-яка інша мене підтримає. Це надає відчуття безпеки, відчуття впевненості у собі. Мені здається, що в нас таки трошки почалися  якісь зрушення у цьому».
 
 
«Діти дивляться на нас. І якщо ти кажеш, що щось неправильно, не можна це тупо заборонити «Ні, бо ні»  (з жодним з моїх хлопців це не проходило), треба дуже сильно мотивувати, пояснити, чому не можна того чи іншого робити. Якщо я переконала, чому не можна цього робити, більше з цим проблем не буде. Але якщо я сказала, що цього не можна робити, а завтра я сама зроблю це, то все пропало, і воно перекреслило все, що я буду говорити у майбутньому. Тобто це така величезна відповідальність батьків – слідкувати за собою і тим, що ми говоримо. Тверде переконання мого Андрія: дитині не можна брехати і потрібно завжди тримати слова. Якщо ти обіцяв щось дитині, не можна ламати обіцянки; розбийся, але виконай».
 
«Коли я перекладала книги про мумі-тролів, то демократична модель мумі-родини мені нагадувала родину моїх батьків, бабусю – татову маму. Вона була уособленням Мумі-мами, розумної, виваженої, мудрої, незаперечного авторитету».
 
«Що таке багато свободи? Це достатньо свободи, щоби дитина не виходила за рамки і не ставала хуліганом. Усе решта це природно і нормально. Про свободу: Усі канікули ми проводили у моєї тети та її чоловіка (він був лісничим) у лісництві. Хата і стайня з конями знаходилась далеко у лісі, майже як мумітрольска хатка. Тато нас привозив туди, давав настанови, особливо мені, щоб я не лізла до коней, і їхав назад. Щойно він сідав в автобус, я бігла у стайню.  Це заборонялося. Татова сестра лишалася зі всіма племінниками (а це була гримуча суміш), але вона давала з нами раду. Не хочеш їсти – не їси, зголоднієш – сам прийдеш.  Ідеш в ліс, прийшов поночі обдертий – ніхто не сварився. Мій брат Ярема впав з паркана, обдер ґудзики на сорочці – ніхто не кричав, боронь Боже, але голку з ниткою  дали в руки і він шив. Це демократія в дії: можна все, але має бути відповідальність».