Намалюй мені слово: три книжки про живопис
Богдана Романцова, ЛітАкцент
Від Джорджо Вазарі, а, можливо, й раніше художнє мистецтво намагаються осмислити, класифікувати і описати словами. Часто класифікація означала спрощення, а самі автори керувалися винятково власним розумінням естетичного. Однак авторам цієї підбірки вдалося створити не претензійні псевдоінтелектуальні праці, а якісний продукт для широких читацьких кіл.
«Це Воргол» Кетрін Інґрем. ВСЛ, 2016
Енді Воргол – enfant terrible живопису: провокатор, скандаліст, вічний підліток, нью-йоркська знаменитість і, напевне, найепатажніший митець ХХ століття. На більшій частині фотографій він ховається за великими чорними окулярами і не дає нам шансу наблизитися чи принаймні зрозуміти вираз його обличчя. Улюблені автопортрети Воргола – швидкі знімки «чотири за четвертак» із фотокіосків, улюблені книжки – глянцеві журнали, улюблена їжа – все, що у бляшанках. Квінтесенція Воргола – поверхня, він – дзеркало, що відображає сучасне суспільство з, як стверджує Кетрін Інґрем, «високою роздільною здатністю».
Біографія «Це Воргол» – цілком у дусі головного героя: це не стільки текст, скільки комікс-журнал, не стільки дослідження життя Воргола, скільки занурення у контекст епохи. Кожен епізод життя Воргола Ендрю Рей, член колективу ілюстраторів «Піпшоу», супроводжує яскравим, наче реклама, малюнком.
Чимало уваги Інґрем приділяє дитинству і ранньому досвіду хвороб і смертей, які змалку супроводжували Енді. Смерть батька, хорея, смерть старшої сестри ще немовлям – від всього цього юний Воргол рятується у рекламі, завішуючи стіни плакатами із всіма можливими атрибутами американської мрії. Перша комерційна робота майбутнього фотографа Монро і Мао також пов’язана із рекламою: за п’ятдесят центів на годину він оформлював вітрини в універмазі «Джозеф Гоурнз». Робота з вітринами стала символом життя Воргола: він створюватиме каталоги брендів, але не особливо любитиме розкішні магазини, буде відомим, але волітиме сидіти вдома, спіпрацюватиме з журналами «Воґ» і «Гламур», але вдягатиметься у латаний нечупарний одяг. Адже мрія про щастя для художника була важливішою за щастя, а міф – за реальність.
Життя Воргола – це антиманіфест романтизму: його не цікавило призначення, місія та ідеал, проте приваблювали сучасна культура, комерція та американський спосіб життя. Але не варто вважати Воргола ілюстрацією до теоретичних праць Бодрійяра: незважаючи на кричущу, показну «попсовість» іміджу, художник регулярно підгодовував бездомних, мріяв зустрітися з улюбленим письменником Труменом Капоте і радо підтримував розмови із продавцями культової крамниці «Блумінґсдейл».
Кока-кола, взуття «Міллер», суп «Кемпбелл» – бог брендів Воргол сам поступово перетворюється на бренд. І частина книжки, де це описано, – найцікавіша. Адже тут Інґрем не просто подає біографічну довідку про Воргола, а й аналізує функціонування різних концептів в американській культурі середини ХХ століття. Машинне мистецтво, конвеєрний живопис, аура мистецького твору – все це химерно переплітається у малюнках Воргола і Рея. Споживацтво – як культ, поп-культура – як гімн масовості, яскравий колір – як єдиний спосіб виразити емоцію. Це водночас приваблює і лякає добропорядного читача, який звик до високого модернізму ХХ століття або хоча б до серйозної філософії. І цим страхом живиться автор, постійно кидаючи нам приманку у вигляді цитат із праць Сюзен Зонтаґ чи Карла Юнґа. Проте щойно ми готові знову сприймати написане серйозно, поруч виринає суп «Кемпбелл» або журнал «Інтерв’ю». Культура – це різноманіття, а не елітарність, книжки – це не лише текст, а й малюнки.
Ілюстрації Воргола і про Воргола варті окремої уваги. Вони створюють дивний палімпсест: Мао поруч із Мерилін, зображення культового артпростору «Срібна фабрика» – поруч із Твіґґі, фото «Маленький електричний стілець» із «Етель Скалл тридцять шість разів». Все це нагадує химерний сон, «Англію, Англію» Барнза або інтернет-каталоги великих магазинів. І лише коли дочитуєш і додивляєшся біографію до кінця, розумієш, що так волів би писати про себе сам Воргол.
«Фріда Кало. Безжальна врода» Жерар де Кортанз. Нора-Друк, 2016
Жерар де Кортанз пише лише про тих, кого здавна і віддано любить. Любов до Фріди Кало – пізнє кохання постійного автора серії Folio Biographies у найбільшому французькому видавництві Gallimard. У своїй героїні Кортанз найбільше захоплюється болем – «безумом і таїною» – насиченим зеленим і бляклим жовтим.
Писати про художників – справа невдячна. Адже тоді треба або перетворити біографію на сюжетну оповідь із малюнків та портретів (як це робить Кетрін Інґрем), або знайти слова, у яких звучатиме колір та форма – ще й такі самобутні, як у Фріди Кало.
Найкраще вдається Кортанзові атмосферні описи Фрідового дитинства у Мексиці, що повернула собі гідність через революцію. Країна щойно відкрилася самим мексиканцям, навколо виникають мурали як символ визволення від академічного мистецтва, а молодь носить кашкети на знак спротиву. Серед «кашкетів» – і Фріда Кало з Койоакана.
Себе, власне коріння пристрасна художниця виводила з революції. Але якщо сама вона вбачала свою майбутню місію у зміні цілої епохи, батьки просто бажали замінити дівчинкою померлого сина. Відчуття вторинності, покинутості, власної замінності, страх бути забутою супроводжували Фріду впродовж всього життя – у стосунках з чоловіками, жінками і навіть живописом. Подолати ці комплекси в дорослому віці Фріда змогла лише через іронію та постійні провокації. І, хоч як це дивно, завдяки статусу «професійної хворої», адже це компенсувало давню потребу в турботі. Фріду могла зрозуміти лише Фріда – ось що намагається пояснити нам Кортанз. Це досить зручна позиція, оскільки нею можна виправдати брак інформації про окремі періоди життя мисткині.
Найбільше Кортанзові важать деталі: емальований значок, який Фріда вдягала в інститут, сукня «техуана», яку дівчина обрала для весілля, золотий порошок, що розсипався на тіло Фріди під час аварії, – це наче кадри кінофільму, але не того, за який Сальма Хаєк отримала Оскар, а іншого, значно сюрреалістичнішого. Художнє полотно з муралів Рівери, автопортретів Фріди, комуністичних маніфестів, цитат і спогадів сучасників, об’єднаний хронологією життя художниці, – так прочитуєш «Безжальну вроду», класичну ґаллімарівську біографію. Якісну, але все ж передбачувану.
Цікавіше те, що книжку Кортанза можна зараховувати до популяризованого Сюзен Зонтаґ типу видань «історія життя як історія хвороби». Поліомієліт, фатальну аварію, безпліддя художниці автор описує із болючою анатомічною детальністю. Між рядками поруч із зневагою до Дієго Рівери звучить тверде переконання біографа, що без хвороби Фріда не стала б геніальною, хвороба визначила Фріду як особистість. І з цим складно не погодитися – принаймні частково.
Вагомий недолік українського перекладу цієї загалом вдалої біографії – абсолютна відсутність ілюстрацій та мала кількість приміток. Тож читаючи «Безжальну вроду», все ж варто мати доступ до інтернету: крім відомих картин біограф часто покликається на ранні або маловідомі полотна Фріди та деяких мексиканських художників-муралістів, згадує фотографів та поетів-сучасників героїні. До того ж, якщо щоденникові записи та листи Кортанз цитує досить докладно, то картини описує побіжно, наче всім відомі роботи.
Про деяких художників писати надто складно: Босх або Далі, наприклад. Писати ж про Фріду Кало – справа вдячна, адже це означає наслідувати саму художницю, яка, як відомо, найбільше любила створювати автопортрети. Цінувати біографію «Безжальна врода» варто насамперед за те, що у фокусі уваги Кортанза – не лише буремне життя Фріди та перепитії її стосунків із «людожером» Дієго Ріверою, адже про це і так чимало написано, зокрема Ле Клезіо – а й творчість, зміни у світогляді та філософії художниці, яка кожну мить проживала по-театральному драматично, наче останню.
«Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття» Франсуаза Барб-Ґалль. ВСЛ, 2016
Цього літа у Центрі Жоржа Помпіду, швидко минаючи зал Джексона Поллока, якого я ніколи не любила (не розуміла?), я помітила біля однієї з композицій дивну пару: чоловіка років 30, що сидів навпочіпки поруч із семи-восьмилітнім хлопчиком. Ці двоє жваво жестикулювали, показуючи на полотно, де я бачила лише химерне переплетення темно-зелених ліній. Тоді я подумала, що вони, можливо, прочитали «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття» Франсуази Барб-Ґалль. І мені теж варто.
«Як розмовляти з дітьми про мистецтво» – перша книжка цієї серії, світовий бестселер і приклад того, як писати про мистецтво цікаво й популярно. Видання одразу ж злетіло і закріпилося в топі Амазону, і на це є кілька причин. По-перше, Барб-Ґалль описує визначену кількість картин і скульптур, тож читачеві пропонують не загальні туманні принципи аналізу мистецтва, а цілком конкретні приклади із детальним поясненням. По-друге, видання привабливо-практичне: для кожного віку авторка дає різні інтерпретації, акцентує на різних деталях і залучає різні мисленнєві процеси – від формальної логіки до асоціацій. Отже, батькам треба лише прочитати варіанти й запропонувати їх дитині. Нарешті, авторка пише про мистецтво не з позиції незаперечного авторитету та авторитарності (на що, до речі, часто страждають наші сивочолі критики), а як співрозмовник у дружній бесіді. Тож її коментарі є не остаточною істиною, а лише пропозицією, що, в ідеалі, мають надихнути дитину чи дорослого на власну інтерпретацію.
Наступне видання «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття» має таку саму структуру та стиль. Проте в цьому тексті Барб-Ґалль не боїться братися не лише за відносно міметичні полотна арт-нуво, а й за цілком авангардні твори, як-от «Vanitas: сукня з плоті для анорексичної альбіноски» Яни Стербак, «Розділ» Роберта Раймена і «Живопис» Антоні Тапієса. Чимало назв і авторів стануть відкриттям не лише для дитини, а й для багатьох ерудованих дорослих.
На початку книжки є кілька вступних статей, покликаних допомогти батькам подолати страх і почати говорити з дітьми на таку суб’єктивну тему, як мистецтво. Чому варто бути уважним до музейного простору, з якої відстані краще розглядати картини, які художні засоби характерні для мистецтва ХХ століття, що важливо для дітей різного віку. Останнє, щоправда, може викликати низку запитань і заперечень, чому авторка обирає саме такі вікові межі, і сприйняття мистецтва змінюється у 8 і 11 років, а не, наприклад, 9 і 13. Крім того, мені як читачеві бракувало і «дорослого» аналізу картини, адже батькам теж може бути цікаво дізнатися більше/щось про Такісі Муракамі чи Джорджа Сіґала.
На боці українського перекладу грає те, чого так бракувало «Безжальній красі» – яскраві, детальні, якісно надруковані ілюстрації. Тож тут мистецтво візуальне гармонійно взаємодіє із мистецтвом слова. Лишається лише сподіватися і чекати на вихід видання «Як розмовляти про мистецтво з дорослими».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно