Мирослав Лаюк: «Неможливо оцінити переваг молодості, не зрозумівши, що таке старість»
У львівській культурно-мистецькій кав`ярні «Дзиґа» відбулася презентація роману «Баборня» Мирослава Лаюка. Присутні мали нагоду дізнатися, які таємниці приховує назва книги та герої роману, розмотати клубок заплутаного, майже детективного сюжету разом з автором. Модерувала зустріч Олеся Яремчук.
Наскрізним образом роману Мирослава Лаюка є громіздка радянська шафа, яку карпатські різьбярі змайстрували спеціально для товариша Сталіна, проте предмет інтер’єру осів у квартирі підполковника Андрія Андрійовича Семенка. Ця шафа приховує чимало «скелетів». У ній, як і в долі кожного героя «Баборні», подвійне дно і багато жахливих таємниць. Тож не дивно, що 71-річна Марія Василівна Семенко (вчителька біології, в минулому зразкова комуністка та атеїстка), знайшовши цей сховок серед речей чоловіка, не надто обурюється... У неї й самої чимало секретів. Проте, все ж таки щось відбувається у свідомості Марії Василівни: вона розуміє, що усе її життя – фальшивка.
«Марія Василівна є таким собі збірним образом вчительки: у 70-х роках вона влаштовувала семінари з атеїзму і ревно захищала червоні прапори, а з настанням незалежності організовує урочистості з приводу релігійних свят - Покрови, наприклад, - розповіла Олеся Яремчук. - Думаю, у кожного з нас в школі були такі персонажі... У романі «Баборня», власне, відбувається оголення брудних трухлявих скелетів нашого соціуму. А Мирослав Лаюк, наче шкільний шибеник, забігає у цей світ і починає скидати одне за одним запилюжені простирадла, якими прикритий мотлох».
«Марія Василівна не має конкретного прототипу, адже літературна реальність і реальність життєва – різні речі, - каже Мирослав. - Так, я багато спостерігав за світом вчителів, шкільних порядків і, зрештою, саме жінка цієї професії стала героїнею роману. Але з таким же успіхом замість неї могла би бути радянська лікарка, що прожила сімдесят років від дзвінка до дзвінка, за графіком. Окрім світу Марії Василівни, тут описане життя інших людей, за якими я спостерігав. Це мешканці Карпатського краю з його реаліями 70-х років: мої родичі, сусіди, усі ті, хто мене оточував в дитинстві. Усі вони заручники цієї системи «7:30 – підйом, 22:00 – відбій».
«Старість – це найпідліша із затій немилосердного життя», - пише у «Баборні» автор. Звісно, не про старість йдеться у романі, а про скалічених системою людей, що породжують на світ нових калік. Тут описано три покоління, їхній вплив на долі одне одного і водночас їхнє тотальне непорозуміння. Сама назва книги «Баборня» означає «будинок пристарілих». Мирослав пояснює її так: «Питання «що зі мною буде далі?», а відтак і питання старості, – вічні. Неможливо оцінити переваг молодості, не зрозумівши, що таке старість. Тож тема старості у мої 26 років є цілком органічною: як інакше я маю усвідомити свій теперішній стан, аніж як через протилежність?».
Письменник зауважив, що тема старості була для нього також способом підняти низку соціальних питань. «На Прикарпатті, звідки я родом, будинки пристарілих знаходяться в жахливому стані. Потрапити туди – справжнє випробування. Адже ми виховані в життєвій парадигмі, де твій рід, сім’я має надвелике значення... І раптом тебе викидає з цієї системи саме в той момент, коли ти безпорадний. Крім того, старість у нашій країні – це страх маргіналізації після виходу на пенсію, страх, що рідні покинуть тебе, страх терпіти знущання від дітей чи онуків. Деякі мої герої усе це переживають. Чому я про це пишу? Бо спостерігав це в реальному житті, тож, гадаю, мав право передати це у книзі».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно