The Іnsider

Мама та дитяча письменниця Іра Цілик ділиться власними маленькими хитрощами.

Дізналася днями від сестри про одну кричущу несправедливість: виявляється, в дитинстві нашій близькій родичці платили вдома 10 копійок за прочитану сторінку. А ми в той час читали задурно.

Якщо ж серйозно, донедавна я навіть не замислювалася про те, що методи заохочення до читання бувають різними. Тим часом, якщо спитати про це в ґуґла, то відразу наштовхнешся на десятки посилань на кшталт "Як спонукати дитину читати". Є навіть і про те, "як ЗМУСИТИ дитину ЛЮБИТИ читання". Змусити любити, хе-хе. Як мама вже п’ятирічного хлопчика я також не можу не думати про це.

Про що саме я думаю? Наприклад, про те, які ми різні. Правила гри на старті в цих нових дітей зовсім інші. Для мого покоління книжки свого часу були порталами до інших світів. Тепер же кількома кліками відкриваєш які хочеш виміри на паралельних вкладках. Забагато атракціонів.

Аудіовізуальна культура починає та виграє, і це просто необхідно враховувати. Існує думка, що ніколи досі не було такого розриву між поколіннями, як нині. Тож повторюю собі, як мантру: не порівнювати, осікатися на фразі: "А от я у твоєму віці..." Так, я у їхньому віці, справді, вже багато самостійно читала. Але сучасні діти у своєму віці роблять такі речі, які мені і не снилися.

Звісно, нам, батькам, хочеться думати, що ми можемо їх чогось навчити. От тільки весь фокус у тому, що витренувати механічне читання не так уже й складно, а любов – це вже зовсім, зовсім інша історія. Ні, я не маю якихось особливих лайфхаків. Дію навпомацки. Просто хочу, аби, принаймні, деякі захоплення були в нас із сином спільними.

Отже.

Мавпування. Це, напевно, основний момент. До певного віку діти дуже схильні повторювати все за батьками. "Мамо, дивись, я так само, як ти, вмію заварювати чай – вибач! витру!, пилососити, діставати чашку з найвищої полички...". Але, мамо, запам'ятай - якщо ти весь час сидітимеш у Фейсбуку або з електронною книжкою, я навряд чи додумаюся самостійно брати в руки ці ваші несправжні паперові книжки.

Це потрібно усвідомити. Забагато ґаджетів. Ми, справді, читаємо тепер книжки здебільшого в електронному форматі. Збоку ж це не завжди виглядає, як читання: може, ми там граємося в щось своє?

Одним словом - пропонувати дітям читати книжки і не читати їх самим – це нечесно, це про неправду. І просто не працює.

Книжки в домі. Все частіше виникає відчуття, що сучасний світ перетворює домашню бібліотеку на непотрібний рудимент інтер’єру. В нашому випадку скажу так – не сильно-то і збереш свою повноцінну бажану бібліотеку, кочуючи орендованими квартирами; знову ж таки, електронні файли легші на підйом.

Але все ж, покажи мені свою книжкову шафу, і я скажу тобі, хто ти (чесно, і досі першим чином у гостях шукаю їх очима). Так, так, усе тепер по-іншому, але я думаю про своїх батьків – людей, яких я все дитинство бачила щовечора з книжкою в руці. Думаю про нашу різношерсту книжкову шафу на дачі – її заповнювали ще мої прадід і прабабуся – багатотомник медичної енциклопедії, порепані "сочинения" позаминулого вже століття, грубі підбірки журналів "Новый мир" (прабабусиних) та "Искусство кино" (моїх), добрі сусіди за житплощею Чехов, Достоєвський, Толстой, Лермонтов і – поряд – Кобилянська, Старицький, Котляревський, Коцюбинський...

І саме тому ми з чоловіком возимо наші найулюбленіші книжки, пакуючи їх у коробки, з квартири на квартиру. І саме тому ми придбали нещодавно першу особисту книжкову шафку для нашого сина, де він може розставляти усі свої книжечки на власний смак.

Ігри в слова. Як ми вчилися читати? Спершу не дуже переконливо. Мій учень швидко зрозумів, як складати літери у склади, склади – в слова, але все це йому було не цікаво. А потім ми потрапили вдвох до лікарні. Цілодобові танці з бубном над хворою дитиною змусили мене вдаватися до все нових і нових розваг. Якось я додумалася писати для нього великими друкованими літерами короткі історії про наші пригоди, заміняючи деякі слова малюнками. Так, пробираючись від однієї мальованої паузи до іншої, він усе швидше і швидше долав слова та речення.

Фрагмент книги "Таке цікаве життя" Ірини Цілик, "Видавництво Старого Лева"

Зрештою, ця забавка набула певної регулярності: ми ведемо разом щоденник, записуючи час від часу все цікаве, що з нами трапляється. Донедавна було приблизно так: ось я, скажімо, пишу про наш свіжий перегляд мультфільму Міядзакі, а син малює поруч кривенького Тоторо у вигляді ілюстрації. А потім якось він взяв і написав сам на окремій сторінці: "МИ Я СЬОГОДНІ РОБИЛИ ВУЛКАН. БРАЛИ СОДУ І ЛИМОНКИСЛУТУ. ВИЙШЛА ЛАВА". Хе-хе, подумала я.

Крім ведення щоденника, ми ще в сім’ї практикуємо різні ігри, дотичні до читання-писання. Скажімо, йдучи до садка чи на танці, можна бавитися в слова (оце найпростіше – ти вигадуєш своє слово, що починається з останньої літери мого). Можна пограти в "ознаки": загадуємо одне одному по черзі: "Воно буває соковите, солодке або кисле, зелене, червоне чи жовте, червиве і т.д." Врешті-решт, можна й обзивачки різні вигадувати. "Скажи "удав"!" "Удав". "Тебе скелет поцілував!" Одне слово, чим би дитя не тішилося, аби лише все більше і більше природу слова відчувало.

Ритуали. Вічний як світ ритуал – читати книжки разом – не втрачає своєї актуальності. Ось ми заварюємо чай, вмикаємо нашу затишну жовту лампу, залазимо під ковдру і – поїхали. Пеппі, Мумі-тролі, тато-мама-вісім-дітей-і-вантажівка та інші, інші.

Звісно, на правах законодавців ми з чоловіком підсовуємо йому своїх улюбленців. Поки що працює: часто наші смаки збігаються. Хоча далеко не завжди. А книжки без ілюстрацій узагалі не сприймаються моїм сином за щось варте уваги. Картинки мають бути, і крапка. Щоби довго вивчати їх, обговорювати, знаходити маленькі деталі. Не забираймо в цих нових візуалів їхні пряники.    

Ще один ритуал – ходити час від часу до книгарень та на книжкові ярмарки. "Мам, дивись, дивись! Ось книжка, як у нас вдома! І ось, і ось! Ой, а тут продовження про кротенят!".. Ще ми збираємося записатися до бібліотеки. Можливо, варто було би вже регулярно купувати чи виписувати якісь дитячі журнали.

Книжка як атракціон. Продовжуючи попередню тему, варто сказати, що багато залежить від нашого інтонування тих чи інших ритуалів. Ті ж походи по книжки я намагаюся подати, як атракцію. Книгарня стоїть у нас в одному ряду з кінотеатром, театром, цікавим музеєм.

З деяких пір я також звертаю увагу сина на імена авторів його улюблених книжок, розповідаю йому щось цікаве про них (писати книжки, читати книжки – це круто, мабуть, хочу сказати я йому...)

Часом наш син просить показати фотографії цих письменників; чомусь для нього це важливо. Тепер, скажімо, Швеція – це країна, де жила "жінка з таким добрим обличчям" Астрід Ліндгрен, що написала Пеппі та Карлсона. Буде час, географія його уявлень про світ стане ширшою. Але мені приємно думати, що деякі світи починаються для сина саме так.

Продовжи казку. Коли я була маленькою, бабуся часто хитрувала – бувало, розповідає якусь дуже цікаву казку, а після певного поворотного пункту каже: "Далі вигадуй ти". І мусиш продовжувати, аби потім знову передати їй естафету й дослухати цікаву історію.

Обговорювати разом прочитані сюжети, міркувати над долею нещасного протагоніста (а як би ми вчинили на його місці?), ненав’язливо просити дитину переказати прочитану вами історію: "Слуухай, розкажи бабусі, як познайомилися Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько..." – різні навички до вигадництва формують в дитини творчу уяву. А це таке багаття, що просить усе більше і більше нових дрівець. У тому числі – книжок.

Та інші маленькі хитрощі. Що ще? Можна з дитиною читати по черзі. Можна залишати один одному таємні записки на стікерах або викладати їх магнітними літерами на холодильнику. Можна розігрувати якісь сценки за мотивами книжкових сюжетів. Можна говорити (хитрувати, ну так): "Ця книжка страшенно цікава, але ти ще замалий для неї". Плюс, важливий момент – уже більш ніж десять років у нашому домі немає телевізора. Так випадково вийшло, а потім нам сподобалося. Ні-ні, звісно, ми інтернето- й ноутбукозалежні, та все ж це, принаймні, мінус один суттєвий часо- і смакопожирач...

Як би там не було, формулу любові до книг так просто не винайти. Любов – штука ірраціональна. Тож любімося, тобто читаймо, і якось все воно буде.